Політична економія та економічна теорія є нині дво­ма відносно самостійними ланками в системі економіч­них знань, яку виробило людство протягом століть. Але сам термін «політична економія» (з’явився у 1615 р.) увійшов до вжитку майже на три століття раніше від терміна «економічна теорія», або «економіка» (запрова­джений у науковий обіг наприкінці XIX ст.).

З часу виникнення кожної з цих наук, які певною мі­рою збігаються за змістом, велася полеміка з приводу того, що вони повинні вивчати, якими методами пізнан­ня при цьому користуватися. Різні напрями, течії, шко­ли намагалися внести свої уточнення або нові визначен­ня предмета політичної економії та основних елемен­тів методу. Ця полеміка триває й нині.

1.1.1. Предмет економічної теорії та її відмінність від політичної економії

Предмет економічної теорії. Всесвітньо відомі істори­ки, філософи, економісти, письменники, представники інших професій вважали політичну економію однією з провідних наук. Так, давньогрецький філософ Ціцерон стверджував, що політична економія є величезним досягненням людського розуму. Дж. Байрон зазначав: «Якби я міг повернутись і прожити заново нерозумно розтраче­ні роки, то всі періоди ясної свідомості присвятив би не римуванню, а есе на теми політичної економії». М. Твен вважав, що «знання політекономії — першооснова вмілого керівництва державою. Наймудріші люди всіх часівприсвячували… цьому предмету всю велич свого генія, життєвий досвід, пізнання». У цьому плані заслуговує на увагу ще не здійснене пророцтво Ж. Сіменона: «Я давно передбачав, що настане день, коли політична економія стане на чолі всіх наук». М. Гоголь порівнював господа­рювання з розмовою з Богом, а Г. Сковорода говорив про божественну економіку.

З’ясуємо, чим зумовлена така висока оцінка ролі по­літичної економії, а водночас економічної науки (оскіль­ки ці дві дисципліни значною мірою тотожні), що є їх предметом.

Окремі проблеми економічної теорії (вартість, ціна, гроші, податки та ін.) досліджували у своїх працях ще мислителі Давньої Греції — Ксенофонт, Платон, Арісто-тель. Термін «економіка» походить від грецького «oikonomia» («oikos» — дім, домашнє господарство і «nomos» — закон) і означає «управління господарством».

Сучасне поняття «економічна теорія» нерозривно по­в’язане з терміном «політична економія». Так, відомий американський економіст П. Самуельсон (якому за під­ручник «Економіка» присуджено Нобелівську премію) стверджував, що економіка, або політична економія, як її традиційно називають, пройшла багато етапів розвит­ку. Але це не означає повного збігу предмета названих наук. Термін «політична економія» походить від грець­ких слів «politikos» — державний, суспільний і «oikonomia», означає мистецтво державного управління господарством. Уперше цей термін ужив французький учений А. Монкретьєн у «Трактаті політичної економії», що побачив світ 1615 р. Термін «економіка» (як основна, на думку західних науковців, економічна дисципліна) ч з’явився наприкінці XIX ст. (1890) після виходу в світ праці англійського економіста А. Маршалла «Principles of Economics». Українською мовою ця праця переклада­ється двояко: «Принципи економіка» і «Принципи по­літекономії». Поняття «політична економія» А. Монкре­тьєн запровадив, щоб зосередити увагу не просто на вмі­лому веденні господарства, а на державній національній економічній політиці, оскільки термін «політика» похо­дить від грецького слова «politike», що означає мистецт­во управління державою.

З’ясуємо, що спільного і відмінного між економічною теорією та політичною економією. Розглянемо спочатку визначення предмета економічної теорії деякими автора­ми, які ототожнюють ці науки.

П. Самуельсон стверджував, наприклад, що економіка — це наука, що вивчає:

1)     організацію виробництва й споживання;

2)     дії, що передбачають обмінні операції між людьми;

3)     вибір людь­ми рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів та їх розподілу;

4)     людей у їх діловому житті;

5)     багатство;

6)      шляхи вдосконалення суспільства;

7)     економічні систе­ми. Він запропонував таке визначення предмета економіка:

Економіка — наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання.

Якщо синтезувати наведені вище визначення, то у більшість із них П. Самуельсон включав дії людей у про­цесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання різних товарів. Інші економіс­ти не наголошують на виборі рідкісних ресурсів, а тому об’єктом вивчення в економіці вважають ту частину люд­ської діяльності, яка стосується виробництва, обміну та споживання товарів і послуг.

У політичній економії логіка короткого виведення найпоширенішого визначення предмета цієї науки така: щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші блага й послуги; все необхідне для їх виробницт­ва вони беруть у природі; щоб пристосувати багатства природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського су­спільства є виробництво — процес дії людини на предме­ти і сили природи та пристосування їх для задоволення певних потреб.

Матеріальні блага люди виробляють не поодинці, а спільно. Людина живе і працює в суспільстві. Отже, ви­робництво має колективний, суспільний характер. Тому в процесі праці, або дії людей на предмети і сили приро­ди, вони вступають між собою у певні економічні зв’яз­ки й відносини. Люди не лише виробляють продукти праці, а й обмінюють, розподіляють і споживають їх. Ко­жна з цих сфер належить до суспільного відтворення.

Відносини між людьми у процесі виробництва, обмі­ну, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг у політичній економії називають виробничими відноси­нами, що походить від терміна «виробництво», з одного боку, і зв’язків між людьми у цій сфері — з іншого. По­няття виробництво у широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного відтворення. Тому найпоширеніше ви­значення предмета цієї науки таке:

Політична економія — наука, що вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання різноманітних товарів та послуг.

Відмінність економічної теорії від політичної еконо­мії та її основні функції. Розбіжності між економічною теорією (економіка) та політичною економією:

1. За наведеними визначеннями предмета цих наук розбіжність між ними незначна: в «економіка» йдеться про дії людей у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та спо­живанні матеріальних благ), а в політичній економії — про те, що люди в процесі праці (яка передбачає їхні дії) вступають між собою у певні зв’язки і відносини.
2. При порівняльному аналізі інших визначень пред­метів цих наук розбіжності між ними значніші. Так, по­літична економія стверджує, що вона є наукою про зако­ни, які управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ у людському суспіль­стві. Такі закони вона називає об’єктивними, тобто таки­ми, які не залежать від волі й свідомості людей. Економіка не заперечує, що предметом її дослідження можуть бути економічні закони, але не розглядає їх як об’єктив­ні, а називає законами ймовірності.
3. Цілковита відмінність існує між цими науками при переліку самих законів. Так, політична економія на­зиває закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу, закон концентрації виробництва тощо. Економіка оперує передусім такими законами, як закон рідкісності, закон спадного попиту, закон спадної дохід­ності, закон зменшення віддач та ін.

Науково некоректно називати предметом вивчення економічної теорії дії людей щодо вибору рідкісних ре­сурсів. Адже до рідкісних не належать передусім трудові ресурси. Здавалось би, що економіка не повинна в дано­му разі вивчати проблеми зайнятості, безробіття. Насправ­ді вона аналізує ці проблеми, що свідчить про недоскона­лість визначення самого предмета. Те саме стосується до­слідження основного капіталу (адже у розвинутих краї­нах світу незавантажено майже 25% виробничих потуж­ностей), інформаційних ресурсів.

Надзвичайно поширеним в економіка є таке потрійне визначення предмета цієї науки: «Які товари та послуги виробляти, як їх виробляти і для кого виробляти». У цій тріаді викликає заперечення насамперед другий аспект визначення предмета: як виробляти товари та послуги.

Відповідь на це питання повинні, на наш погляд, дати не економіка, а інші науки, наприклад технологія промис­ловості. Частково це можуть робити також різні галузеві відділи економічної науки, скажімо, економіка будів­ництва, економіка сільського господарства тощо. Крім того, таке визначення предмета економіка (усі три аспек­ти) означає намагання авторів розкрити проблему не на рівні сутності, а тим паче глибинної внутрішньої сутнос­ті, а на рівні явища, зовнішніх, поверхових зв’язків.

Завдання кожної науки — розкривати сутність явищ і процесів, що вивчаються. Справді, зв’язки й відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення здій­снюються на рівні як зовнішніх, поверхових, випадко­вих, так і внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових зв’язків. Наприклад, окремий товаровиробник може од­ного дня продати свій товар за одну ціну, другого — за іншу. Продаючи товар, він вступає у певні зв’язки з по­купцями цього товару. З першого погляду (рівень зовні­шніх, поверхових зв’язків) товаровиробнику здається, що ціна товару визначається лише попитом і пропозиці­єю. У цьому разі завдання економічної теорії полягає в тому, щоб з’ясувати, що лежить в основі ціни, як на неї можуть впливати попит і пропозиція товарів та інші фак­тори. Це означає, що шукати правильну відповідь слід на рівні внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових, сталих зв’язків (про це йтиметься в темі 1.4.).

Якщо такий підхід застосувати до всіх економічних явищ і процесів, то предметом економічної науки будуть не просто виробничі відносини (зв’язки) між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг (або дії людей у цих сферах), а економіч­ні закони, що управляють цими процесами. Адже еконо­мічний закон — це внутрішньо необхідні, сталі, причин-но-наслідкові зв’язки між різними економічними явища­ми та процесами. Звідси випливає ще одна відмінність політичної економії від економіка, яка полягає в тому, що перша, а тим самим значною мірою й сучасна еконо­мічна наука, більше уваги приділяє з’ясуванню сутності економічних законів, а економіка щодо деяких найбільш фундаментальних понять економічної науки перебуває на рівні поверхових, зовнішніх взаємозалежностей. Так, у центрі логічної системи економіка міститься категорія ціни, яка визначається не витратами суспільне необхід­ної праці, а корисністю речі (що, у свою чергу, зумовле­но оцінкою споживачем корисності товару або послуги, точніше, корисністю останнього екземпляра, який задо­вольняє найменш значущу (вагому) потребу). У політичній економії в центрі логічної системи — категорія варто­сті, яка визначається витратами суспільне необхідної пра­ці й лежить в основі ціни товару. Ця відмінність між дво­ма науками значною мірою зумовлена тим, що економіка належить до позитивної економічної теорії, тобто не з’ясовує причинно-наслідкові зв’язки, а лише констатує певні зв’язки й узагальнення на поверхневому рівні. Так, во­на глибоко не досліджує зв’язок економічної системи ка­піталізму з наявністю мільйонів бідних, з концентрацією влади в руках незначної частини найбагатших членів сус­пільства, глибинні причини економічних криз тощо.

4. Економіка, на відміну від політичної економії, зна­чно більше уваги приділяє з’ясуванню відносин між лю­диною та речами. Як відомо, виробничі відносини між людьми завжди пов’язані з речами, з привласненням ма­теріальних благ та послуг. У таких двоїстих відносинах відображаються певні сторони діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Так, у процесі праці людина використовує верстати, машини, різне устаткування, сировину, отже, при цьому виявляється техніко-економічне відношення людини до речей. Економіка більшою мірою вивчає таке ставлення, тобто те, як безпосередній виробник використовує техніку, еконо­мить електроенергію, сировину тощо.

Сучасна економічна теорія виконує такі основні функції:

1. Практичну. Вона полягає у всебічному обґрунту­ванні необхідності й шляхів вдосконалення прогресивних типів і форм власності, які найбільше відповідають ін­тересам людини, колективу, суспільства; розробці науко­вих основ управління господарською практикою, обґрун­туванні наукових організаційно-господарських форм, у винайденні найбільш адекватних форм розв’язання еко­номічних суперечностей. Це дає змогу виробляти науко­во обґрунтовані рекомендації щодо підвищення ефектив­ності виробництва з метою забезпечення зростання жит­тєвого рівня населення. В умовах економічної кризи практична функція економічної теорії полягає ще й у то­му, щоб знайти найраціональніші шляхи виходу з цієї кризи, обґрунтувати оптимальні напрями переходу від командно-адміністративної до регульованої ринкової еко­номіки. Економічна теорія повинна більше уваги, ніж політична економія, приділяти проблемам підвищення ефективності виробництва, основних типів і форм влас­ності, вести пошук нових організаційно-господарських форм, що відрізняє її від економіка. Важливим завданням економічної теорії є вивчення досвіду світового роз­витку, запозичення на цій основі найпрогресивніших економічних форм розвитку світової цивілізації.
2. Пізнавальну. Полягає в тому, щоб розкрити сут­ність економічних законів і категорій та форм їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, механізм їх дії. Лише на основі всебічної реалізації цієї функції може бу­ти виконана практична функція економічної теорії. Пі­знавальна функція її є методологічною основою для ін­ших економічних дисциплін.
3. Вироблення нового типу економічного мислення, формування сучасного світогляду людини.

Щоб повніше визначити предмет економічної теорії, необхідно з’ясувати сутність двох сторін суспільного спо­собу виробництва.

1.1.2. Сутність і структура продуктивних сил і виробничих відносин

Матеріальне виробництво — основа життя людського суспільства. Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб мати такі блага, люди повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засо­бів, необхідних для задоволення її життєвих потреб. Ви­робництво матеріальних благ у кожній суспільно-еконо­мічній формації має специфічні особливості, відбуваєть­ся за допомогою різних знарядь праці тощо. Водночас йому властиві й деякі спільні риси. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія люди­ни з природою, в якій суб’єктом є людство, а об’єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює ре­човину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, що містить три основні моменти: 1) працю людини; 2) предмети пра­ці; 3) засоби праці.

Праця — свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між собою й природою і водночас змі­нюють власну сутність.

При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, що визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинк­тивних дій і операцій тварин.

Предмети праці — речовина природи, на яку людина діє у проце­сі праці, піддаючи її обробці.

Предмети праці бувають двох видів:  1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке ру­бають); 2) ті, які підлягають попередній обробці (видобута руда на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Вирішальна роль серед них належить механічним за­собам праці (машини, устаткування), які є кістковою та мускульною системою виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця.

До засобів праці також належать усі матеріальні умо­ви процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім мускульної сис­теми виробництва, слід виділяти й судинну систему, яка містить труби, бочки, посудини тощо. Залежно від функ­цій, які виконуються в процесі праці, певна річ може ви­ступати і предметом, і засобом праці. Так, функціоную­чий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів і визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати з точки зору його ре­зультату — продукту, то він виступає як процес вироб­ництва, а засоби і предмети праці — як засоби виробни­цтва. При цьому праця, взята поза певною суспільною формою, є продуктивною працею. Деякі західні вчені (У. Ростоу, Т. Стоунвер та ін.) також визнають провідну роль матеріального виробництва в житті суспільства, йо­го зумовленість розвитком продуктивних сил.

Продуктивні сили та виробничі відносини. Якщо роз­глядати загальну для всіх суспільно-економічних форма­цій структуру продуктивних сил, то до них належать за­соби виробництва і люди, які володіють виробничим до­свідом і приводять у рух засоби виробництва, а також ви­користовувані людьми сили природи: вітер, вода, сонце та ін. Основною продуктивною силою є людина. Предме­ти праці входять до складу продуктивних сил тією мі­рою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і ви­користовуються як джерела енергії.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил відно­сять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим еле­ментом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить ма­теріальні й духовні (за складом), об’єктивні (за характе­ром відтворення і специфікою функцій), суспільні й при­родні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад загалом, як і окремі елементи, постійно збагачуються, на­повнюються якісно новим змістом. На ранніх етапах роз­витку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рівень освіти (сере­дню загальну або середню спеціальну), кваліфікації. Су­часний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робо­чої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організа­торських здібностей, духовних компонентів          (схема 1.).

Внаслідок постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функ­ціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв’язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внут­рішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони пере­міщення функцій від особистісних до матеріальних фак­торів виробництва, або закони випереджаючого зростан­ня обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пройнята внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх зміс­ті. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних спо­собів виробництва.

Продуктивні сили — фактори, які забезпечують перетворення ре­човини природи відповідно до потреб людей, створюють матері­альні й духовні блага і визначають зростання продуктивності су­спільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають відношення людини до природи, то однією стороною вони повернуті до сил природи, географічного середовища, а другою — до системи суспільних, насамперед економічних, відно­син, у складі яких виділяють техніко-економічні та соціально-економічні (тобто виробничі) відносини. Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економіч­ної теорії від політичної економії. Якщо політична еко­номія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвит­ком продуктивних сил, то предмет економічної теорії — більш повний. Крім виробничих відносин, економічна теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперу­вання, комбінування виробництва, рівня концентрації його та ін.; організаційно-економічних (менеджмент, маркетинг та ін.), що разом з виробничими становлять економічні відносини. Економічна теорія вивчає ефек­тивність техніко-економічних відносин і тому більшою мірою, ніж політична економія, повинна узагальнювати результати дослідження галузевих економік.

Техніко-економічні відносини визначаються рівнем розвитку техніки (звідси й назва — техніко-економічні), вдосконалюються паралельно з нею та іншими елемента­ми продуктивних сил. Вони передбачають відносини об­міну діяльністю між людьми, спеціалізації, кооперуван­ня виробництва тощо й у своїй діалектичній взаємодії формують суспільний характер виробництва, є матері­ально-речовою формою розвитку системи продуктивних сил. Остання займає проміжну позицію між продуктив­ними силами і виробничими відносинами, надає ціліснос­ті системі продуктивних сил. У діалектичній єдності з продуктивними силами вона утворює технологічний спо­сіб виробництва, матеріальний зміст суспільного способу.

Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізня­ють три технологічні способи виробництва: 1) заснований на ручній праці; 2) заснований на машинній праці; 3) за­снований на автоматизованій праці. Приділяючи більше уваги вивченню технологічного способу виробництва, економічна теорія значно менше використовує класовий або соціальний підхід, тобто оцінку певного економічно­го явища з погляду боротьби інтересів протилежних кла­сів. Більше того, західні науковці свою теорію називають нейтральною щодо таких інтересів, що, звичайно, є пере­більшенням. Водночас слід визнати, що низка економіч­них явищ і процесів, які розвиваються в межах техноло­гічного способу виробництва, не потребують для свого по­яснення класового підходу або потребують його набагато менше, ніж це робила політична економія, особливо у за­стійні часи. Тому однією з передумов формування нового наукового економічного мислення є запозичення всього раціонального, що створено в економіка, яка є більш прикладною і конкретною, ніж політична економія.

Власність і виробничі відносини.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання ма­теріальних і духовних благ.

Такою ж суспільною формою є й відносини економіч­ної власності. З’ясуємо подібність і відмінність, еконо­мічний статус кожної з цих категорій.

У процесі виробництва здійснюється привласнення двох видів: 1) предметів природи через процес праці; 2) засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи­вання, послуг, об’єктів інтелектуальної власності тощо через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного від­творення (безпосередньому виробництві, розподілі, обмі­ні, споживанні), становить суспільну форму власності, відносин економічної власності, тоді як перший вид при­власнення — їх речовий зміст.

Економічна власність — відносини між людьми з приводу при­власнення засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи­вання, послуг, об’єктів інтелектуальної власності в усіх сферах су­спільного відтворення.

Визначальними серед них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини економічної власності на засоби виробництва. Вони ста­новлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва є важливою підсистемою виробничих відно­син, що розкривається та функціонує і у сфері безпосеред­нього виробництва, і при розподілі, обміні й споживанні. Основними є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Власне вони створюють соціально-економічну форму поєднання особис-тісних і матеріальних факторів виробництва.

Відносини економічної власності за своїм економіч­ним змістом охоплюють всю сукупність виробничих від­носин. Але це не означає, що категорії «власність» і «виробничі відносини» ідентичні. Власність у цілісному вигляді — містка соціологічна категорія, що містить на­самперед економічний та юридичний аспекти. Юридична власність є формою вияву відносин економічної власнос­ті, належить до надбудовних відносин, залежить від волі й свідомості людей.

Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності.

Найважливіші категорії юридичної власності — воло­діння, розпорядження, користування.

В економічній власності, у свою чергу, виділяють кількісну сторону (різноманітні об’єкти власності — за­соби праці, предмети споживання тощо) та якісну (відно­сини між людьми з приводу привласнення цих благ). Економічна власність розкриває системну сутність вироб­ничих відносин, тобто глибинні, внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки в межах цих відносин, тоді як во­ни містять ще й поверхові зв’язки.

Продуктивні сили і виробничі відносини в їх діалек­тичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — су­спільною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечно­стей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у все біль­шу суперечність з виробничими відносинами. Останні спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюють­ся на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню і характеру розвитку. Внаслі­док цього між двома сторонами суспільного способу ви­робництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

Оскільки виробничі відносини менш активні порівня­но з продуктивними силами, то вони у межах певного су­спільного способу виробництва прагнуть пристосовуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це знаходить свій вияв у еволюції типів і форм власності. Так, на зміну індивіду­альній (приватній) капіталістичній власності, що перева­жала на початкових етапах розвитку буржуазного суспіль­ства, прийшла колективна (акціонерна), її діалектичне за­перечує державна форма капіталістичної власності, а дер­жавну — інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу. Кожна з них тимчасово і частково розв’язує суперечність між двома сторонами сус­пільного способу виробництва, розвиваючи і поглиблюючи її на ширшій основі. Отже, суперечність між продуктивни­ми силами і виробничими відносинами є визначальною ру­шійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

Над суспільним способом виробництва розвивається надбудова (політичні, правові, національні відносини то­що), яка разом з ним формує суспільно-економічну фор­мацію.

Економічна система. Система — це сукупність пев­них елементів або підсистем і зв’язків між ними, якій притаманні такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, само­рух і загальна мета.

Економічна система — сукупність усіх видів економічної діяльно­сті людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, об­мін, розподіл і споживання товарів та послуг, а також на регулю­вання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Основними елементами економічної системи, її підси­стемами є: 1) продуктивні сили; 2) техніко-економічні відносини; 3) організаційно-економічні відносини; 4) ви­робничі відносини, або відносини власності (економічний аспект). Оскільки регулювання економічної діяльності здійснюється за допомогою господарського механізму, то п’ятим основним елементом економічної системи є її гос­подарський механізм. Кожний із названих елементів, у свою чергу, — складна система (точніше, підсистема), що складається з певних компонентів, частин з властивою їм сукупністю зв’язків між собою і розвивається відповідно до спільних для всієї економічної системи законів, а та­кож за притаманними лише даній підсистемі законами і суперечностями.

Найскладніша підсистема економічної системи — ви­робничі відносини, або відносини економічної власності. їх окремими елементами є відносини між людьми у сфе­рі безпосереднього виробництва, в обміні, розподілі та споживанні. Домінують відносини у сфері безпосередньо­го виробництва. Елементами відносин економічної влас­ності є відносини між людьми з приводу привласнення: а) робочої сили; б) засобів виробництва; в) досягнень на­уки, насамперед у формі патентів, ліцензій, інших видів інтелектуальної власності; г) інформації; ґ) результатів впровадження найпередовіших форм і методів організа­ції виробництва; д) послуг тощо.

Стабільність та організованість сучасної економічної системи залежать від наявності у ній різних типів і форм власності, кожен з яких найбільшою мірою відповідає вимогам розвитку певного елемента продуктивних сил, насамперед інтересам основної продуктивної сили — лю­дини, трудящого. Соціобіологічна природа людини зумо­влює необхідність органічного поєднання в економічній системі приватної (найбільш відповідної біологічній сут­ності людини) і колективної форм власності. Колективні форми власності детерміновані особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил, самого процесу виробництва й є найадекватнішими соціальній сутності люди­ни. Співвідношення приватної та колективної форм вла­сності неоднакове у різних галузях та сферах економіки. Так, у сільському господарстві та сфері послуг можуть переважати приватні форми власності (індивідуальна, сі­мейна), у базових капіталомістких галузях промисловос­ті — колективні форми, до яких належить і державна.

Раціональне співвідношення між окремими підсисте­мами та їх елементами найбільшою мірою залежить від господарського механізму, який є: 1) механізмом викори­стання економічних законів; 2) механізмом розв’язання суперечностей економічної системи; 3) функцією реаліза­ції відносин економічної власності; 4) механізмом узго­дження економічних інтересів; 5) механізмом вдоскона­лення якості основної продуктивної сили (людини). Ви­ходячи з цього, предметом економічної теорії можна вва­жати вивчення економічної системи, законів її розвитку та функціонування. Таке визначення ще більше об’єднує західну економічну думку і політичну економію. Тому не дивно, що П. Самуельсон називав предметом політичної економії економічні системи.

Ефективність, організованість, а значною мірою і са­морегулювання економічної системи залежать від того, наскільки сильна її гуманістична, демократична спрямо­ваність. Остання, у свою чергу, найбільше залежить від двох основних факторів: 1) від ступеня демократизації виробничих відносин; 2) від ступеня участі трудящих в управлінні економічною системою, їх впливу на госпо­дарський механізм. Ступінь демократизації та гуманіза­ції відносин економічної власності залежить передусім від того, чи мають змогу наймані працівники ставитися до власності на засоби виробництва, до інтелектуальної власності тощо як до своєї. Це визначається межами роз­повсюдження акцій серед них, кількістю цих акцій у без­посередніх виробників та можливістю привласнювати на них частину доходів. Щодо цього, а також щодо участі трудящих в управлінні та регулюванні економіки еконо­мічна система колишнього СРСР була антигуманною, ан­тидемократичною, оскільки власність перебувала в руках вищого бюрократичного апарату (партійного, державно­го), це послужило однією з головних причин її зникнен­ня з історичної арени. Командно-адміністративна система характеризувалася тотальним відчуженням трудящих від результатів виробництва, від економічної та політич­ної влади тощо.

Цілісність та організованість економічної системи зале­жать від наявності у ній спільної мети. Ця мета має бути не просто проголошена. Вона повинна стати внутрішнім ім­пульсом діяльності переважної більшості населення, не­від’ємним елементом його економічного мислення. Для су­веренної України такою метою є насамперед досягнення економічної незалежності, що вимагає тривалого часу. Го­ловною метою більшості існуючих у світі розвинутих еко­номічних систем є виробництво і привласнення прибутку. Цілісність і організованість економічної системи ве­ликою мірою залежать також від того, як швидко вона здатна створити елементи, яких їй бракує. Наприклад, для економічної системи України такими елементами є якісно нова фінансово-кредитна система, досконалий го­сподарський механізм, та ін.

Обґрунтування системного визначення предмета еко­номічної теорії. Із середини 50-х років XX ст. почалося розгортання науково-технічної революції (НТР), сутність якої полягає в докорінному перетворенні всього техноло­гічного способу виробництва, у тому числі кожного еле­мента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Революційні зміни в основній продуктивній си­лі полягають у тому, що на передній план виходять ро­зумові, організаторські здібності робочої сили, її творчі обдарування, всі сутнісні сили людини. Тому економічна теорія повинна вивчати не лише одну зі сторін людини — робочу силу, а й усі інші сторони людської сутності. Більше того, оскільки в розвинутих країнах світу майже 75% сукупної робочої сили зайнято у сфері нематеріаль­ного виробництва (освіти, охорони здоров’я, науки то­що), людина (рівень її освіти, кваліфікації, культури та ін.) стає основною формою національного багатства, а відносини між суб’єктами виробництва з приводу відтво­рення такої всебічно розвиненої людини виходять на пе­редній план порівняно з відносинами щодо виробництва засобів праці або інших матеріальних благ.

Сутністю людини, як відомо, є вся сукупність сус­пільних відносин, тобто не лише базисні виробничі, а й надбудовні відносини — соціальні, політичні, юридичні, ідеологічні тощо. Проте це не означає, що економічна те­орія повинна вивчати всі названі надбудовні відносини тією ж мірою, як і виробничі відносини. Людину вивчає низка природничих і суспільних наук. Політична еконо­мія вивчає її лише тією мірою, якою кожна з підсистем суспільних відносин сприяє реалізації сутнісних сил лю­дини (її потреб, інтересів, мети) та їх впливу на зростан­ня продуктивності праці. Головне у характеристиці соці­альної сутності людини визначається її місцем у системі передусім власності на засоби виробництва.

У сучасних умовах зростає роль духовних, національ­них, культурних та інших сторін в економічному прогре­сі суспільства. Ці сторони людської діяльності та пове­дінки мають велике значення для дослідження рушійних сил розвитку людства. Так, Б. Гаврилишин (відомий еко­номіст українського походження) дійшов висновку, що політична вага США у світі підтримувалася їх економіч­ним і військовим арсеналом, але головною причиною був «високий дух народу». Серед чинників, що зумовили під­несення економіки Японії, він називає групову корпора­тивну орієнтацію, що поєднується з високою моральніс­тю, прагненням досягати консенсусу між різними полі­тичними силами та ін. У своїй внутрішній політиці Япо­нія, за його словами, керується прагненням будь-що уни­кати конфліктів, підтримувати гармонію на всіх рівнях суспільства.

Немає сумніву, що і для стабільного розвитку еконо­міки України, прогресу її науки, культури, розбудови су­веренної держави важливе значення мають відродження і розвиток національної самосвідомості українського на­роду, його духу, уміння досягати згоди між різними по­літичними силами, соціальними верствами, прагнення до самодисципліни, порядку, повага до законів України та інші фактори людської діяльності, не пов’язані безпосе­редньо з виробничими відносинами людей.

Таким чином, можна дати системне визначення пред­мета економічної теорії.

Економічна теорія — наука, що вивчає закони розвитку економіч­них систем, які виникають з приводу виробництва і привласнення товарів і послуг в усіх сферах суспільного відтворення, а також ті аспекти еволюції національної свідомості, духу народу, його куль­тури, психології, моралі та поведінки, що впливають на прогрес економіки.

Неокласична економічна теорія. В останній третині XIX ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього спо­собу виробництва у вищу і водночас низхідну стадію роз­витку, що характеризується передусім виникненням моно­полій і активним втручанням держави у розвиток еконо­міки, її одержавленням. Ця стадія неоднозначно тлумачи­лася представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії її назвали ім­періалізмом (Ленін), у працях західних науковців найпо­ширеніші назви — «корпоративний капіталізм», «народ­ний капіталізм», «індустріальне» та «постіндустріальне суспільство», «суспільство споживання».

Усі течії, школи західної економічної думки можна умовно згрупувати в чотири основні напрями: 1) неокла­сична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологіч-ний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська економічна теорія.

Об’єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Homo есопотісиз — «людини економічної», що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець на­магається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Головним об’єктом її вивчення є досягнення опти­мального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за обмеженого втручання держави.

Основною категорією аналізу прихильники неокла­сичної економічної теорії вважають граничну корисність, поєднують її з теорією витрат виробництва, протиставля­ючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концепції «граничної корисності» були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є ре­зультатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірю­ється граничною корисністю одного з цих факторів при незмінній величині двох інших. Представники неокла­сичної економічної теорії також; висунули теорію загаль­ної економічної рівноваги, згідно з якою механізм віль­ної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечує «справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресур­сів». Ця теорія найбільшого розвитку набула в працях англійських економістів А. Маршалла та А. Пігу. Пев­ною мірою до цього напряму можна віднести М. Тугана-Барановського. У межах «неокласичного відродження» важливу роль відіграє теорія монетаризму.

Монетаризм (англ, money — гроші). Як економічна теорія виник у середині 50-х років XX ст. у США. Згідно з цією теорією грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встанов­ленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кілько­сті грошей і величиною валового національного продукту. Його лідер — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного і широкомасш­табного втручання держави в економіку, проти держав­них заходів стимулювання попиту. На його думку, держа­вне регулювання економіки малоефективне через затрим­ки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним при­ростом грошової маси в обігу.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної тео­рії економічного циклу, монетаризм гіпертрофовано роз­глядає роль грошової маси як визначальної ланки госпо­дарського механізму. Виражаючи інтереси найконсерва-тивніших кіл монополістичного капіталу, монетарием намагається ліквідувати або вкрай обмежити соціальні програми держави, виступає за масове безробіття як за­сіб боротьби з інфляцією. Фрідмен намагався обґрунтува­ти поняття «природний рівень безробіття», а саме безро­біття вважав добровільним явищем. Рецепти монетарист-ської школи значною мірою втілені в програмах Міжна­родного валютного фонду. Нав’язуючи їх республікам ко­лишнього СРСР як умову надання кредитів, експерти цього фонду (як й інших міжнародних організацій) спро­щено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої  економічної кризи, не враховуючи національної специфі­ки кожної з них, їх історичні традиції. Такі рецепти на­магались втілити у практику керівники Національного банку України, майже всі уряди країни з часу проголо­шення її державної незалежності.

Загалом погляди неокласичної школи політичної еко­номії з різними течіями, напрямами отримали в еконо­мічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis — віль­ний). В економічній науці лібералізм — це сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхід­ності втручання держави в економічне життя й розумін­ня механізму стихійного ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. За державою лиша­ється функція охорони існуючої системи. Ідеї економіч­ного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він висту­пав проти скасування залишків регламентування проми­словості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямо­вані проти феодальних порядків, надмірної цехової рег­ламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

Методологічною основою лібералізму є принцип інди­відуалізму, згідно з яким повинна існувати природна сво­бода людини від суспільства, а відстоювання інтересів окремими індивідами веде до задоволення суспільних ін­тересів, до суспільного добробуту. Конкретизацією прин­ципу індивідуалізму був лозунг «laisses—faire» — «нехай кожний іде своїм шляхом». Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конку­ренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму (аме­риканські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк), тобто неолібералісти виступають навіть проти робочого законодавства (регулю­вання тривалості робочого дня, встановлення мінімальної зарплати тощо). Деякі вітчизняні економісти-реформатори підтримують ці ідеї стосовно економіки України. Вони роз­робили й відповідні практичні рекомендації, що в умовах перебування при владі більшості недостатньо компетент­них урядів (після проголошення державної незалежності) призвело до розвалу державного управління економікою і завдало народному господарству великих збитків.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса,  стрижнем якого, як зазначалося вище, є необхідність ши­рокомасштабного втручання держави в економіку, неспро­можність ринкового механізму подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади цього ладу, існування якого немож­ливе без виконання державою різноманітних функцій.

Інституціоналізм. Як один із напрямів західної еконо­мічної думки виник наприкінці XIX — на початку XX ст. (лат. institutum — установа). Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносина­ми (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т. Веб-лен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін. Веблен, наприклад, розглядав життя лю­дини як боротьбу за існування, а отже процес відбору і пристосування. Аналогічно, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес при­родного відбору інститутів, система яких (держава, кор­порації, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утво­рює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя (в тому числі го­сподарського), людських зв’язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важли­вими факторами відбору.

Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної ко­рисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресур­сів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класич­не суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало від­повідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація, держава.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення влас­ності від управління і здійснюється планомірний розви­ток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприєм­ництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але ключовим економічним інститутом і ос­новою сучасного їм суспільства, нової системи представ­ники інституціоналізму вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне пла­нування та регулювання господарського життя, а ідеалом суспільства проголошували державу, соціального благодейства. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Аналізуючи корпорацію, прихильники інституціона­лізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстської» власності (власності, якої немає, яка розсіюється серед акціонерів, що втрачають контроль над засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом.

Це управління здійснює не підприємець, а управляю­чі, які дбають про свої вузькогрупові інтереси і контролю­ють корпорації. Таку систему американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічні­ше завершення ця ідея отримала в теорії «технострук-тури» Дж. Гелбрейта, до якої він відніс професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менедже­рів до керівників нижчої ланки — бригадирів, майстрів, осіб, що займаються рекламою тощо. Представники су­часного інституціоналізму — американські вчені Д. Белл та Дж. Гелбрейт — головною рушійною силою суспільно­го прогресу вважали впровадження досягнень науки і тех­ніки у виробництво. Найпрогресивнішими ідеями прихи­льників сучасного інституціоналізму є необхідність учас­ті трудяпіих у власності та управлінні виробництвом, на­дання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній ін­телігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства.

Кейнсіанство та його еволюція. Це один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого англійського економіста Джона Кейнса (1883—1946), який найбільш повно усвідомлював, шо без активного втручання держави в розвиток соціально-еко-номічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати, не­можливо «уникнути повного руйнування існуючих еко­номічних форм». Кейнс одним із перших у західній еко­номічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи таки­ми глобальними категоріями, як національний доход, су­купні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромаджен­ня та ін., розглядав їх у взаємодії та функціональних зв’язках.

На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджу­вав, що рівноваги в економічній системі неможливо до­сягти через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо, рівновага — рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно насамперед регулюва­ти попит шляхом підвищення ефективності інвестицій­них процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мульти­плікатора). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідні для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, за раціональне використання трудових ресур­сів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зрос­тання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні ви­трату на військові цілі.

Його прихильники виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соці­альних виплат, за антикризове та антициклічне регулю­вання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, по­слабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому су­часні послідовники Кейнса відмовляються від ортодок­сальних положень його вчення, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічно­му взаємозв’язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Д. Робінсон, П. Сраф-фа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв’я­зання таких найболючіших проблем економіки, як ін­фляція та зайнятість.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхід­ність довгострокового регулювання економіки у формі на­ціонального планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економі­чної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціо­нальні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання зарплати під контро­лем держави тощо) слід використовувати в Україні з ме­тою поступального розвитку народного господарства.

Посткейнсіанство. Течія розвитку західної економіч­ної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів, разом з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринків та ціноутворення), з деякими положеннями К. Маркса з проблем відтворення за капіталіз­му. Найвідомішими економістами цієї течії є А. Лейонху-вуд (США), Д. Робінсон (Англія), Л. Пазінетті (Італія) та ін. Критикуючи положення неокласичної школи, визна­чаючи неспроможність ринкової системи забезпечити ста­більне економічне зростання і розв’язати соціальні проб­леми, вони намагаються розробити таку теорію виробни­цтва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

Значну роль посткейнсіанці надають існуванню гро­шей та грошово-кредитних інститутів, утворенню й не­стабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтворення. Інфляцію пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов’язаними з витратами виробництва, а фінансову не­стабільність — з очікуванням в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцін­ку майбутніх прибутків та цін різних фінансових акти­вів. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної та кредитної політики до­повнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зро­стання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці.

Чимало посткейнсіанців виступають за розробку дов­гострокової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки та ін., що має на меті активніше втручання держави в макроекономічні процеси. Ідеї посткейнсіанців про обмеженість ринкової системи і необхідність впровадження широкомасштабного державного регулювання (у формі програмування, націо­нального планування економіки тощо) варто запозичити уряду України при проведенні економічної реформи.

Ці вимоги в межах посткейнсіанства отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади мо­нополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно розширення соціальних програм (роз­виток освіти, охорони здоров’я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і пере­розподіл національного доходу, за ефективнішу антикри-зову та антициклічну політику держави тощо.

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанст­ва є поєднання окремих положень економічної думки з  елементами марксистської політичної економії. Лівокейн-сіанці піддають гострій критиці ідеї неокласичної школи і насамперед концепцію граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій полі­тичної економії (вартість, ціна, капітал, прибуток, гроші та ін.) шляхом синтезу позитивних сторін класичної шко­ли політичної економії та марксистських поглядів.

Неокласичний синтез. Це узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокла­сичного напряму (зокрема в межах теорії загальної еко­номічної рівноваги) з положеннями теорії макроекономі-чної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. При­хильники неокласичного синтезу розглядають теорію за­гальної економічної рівноваги як ідеальну модель функ­ціонування економічної системи. Але, на відміну від нео­класиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулю­вання з метою наближення до такої моделі. Тому концеп­цію неокласичного синтезу ще називають ортодоксаль­ним кейнсіанством. Його найвідоміпіі представники — американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів—витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На дум­ку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії дохо­ду відроджує класичні істини і надає їм законної сили.

На відміну від кейнсіанської моделі мультиплікатора (як найпростішої моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель IS—LM, яка за допомогою відповідного наукового апарату показує відмінність між законом Сея (згідно з яким пропозиція породжує попит) і законом Вальраса (сукупна сума попиту в економіці за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і витрат в суспільстві збігається). Водночас в доходи зараховуються і грошові заощадження, а їх пев­ний обсяг знаходить свій вияв у попиті та пропозиції да­ного товару (тобто грошей), що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. Механізм такої взаємодії досліджує модель Хікса. В ній, зокрема, аналіз сукупно­го попиту здійснюється у виробничому (реальному) і гро­шовому секторах. Головною умовою рівноваги в першому з них є рівність між інвестиціями і заощадженнями, а в Другому — між попитом на ліквідність і грошовою масою.

Відповідно до теорії неокласичного синтезу рішення підприємців про інвестування значною мірою залежать від величини відсоткових ставок на позичковий капітал. Якщо на ринку позичкових капіталів ці ставки підвищу­ються, підприємці можуть затримати інвестиції у вироб­ництво, вкласти ці кошти в банки або придбати на них цінні папери. При зниженні відсоткових ставок діє зво­ротний механізм незалежно від того, чи здійснюється фі­нансування за допомогою власних або залучених коштів. Оскільки із зростанням маси доходу збільшується частка грошової маси для забезпечення поточних угод, то більш високому доходу відповідає вища ставка відсотка.

Теорію неокласичного синтезу критикують представ­ники монетаристської школи (зокрема М. Фрідмен), кон­цепції «економіки пропозиції», «раціональних очіку­вань». Головним напрямом такої критики є теза при­хильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілесп­рямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на їхню думку, повинна лише створювати умо­ви для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика неконструктивна.

Марксистська політична економія. Ґрунтується на позитивних сторонах економічного вчення К. Маркса (окремі з них названі вище). Водночас сучасні марксисти виступають за синтез трудової теорії вартості та позитив­них сторін концепції граничної корисності з урахуван­ням вирішальної ролі першої, за плюралізм типів і форм власності, в тому числі приватної, за умов домінування трудової колективної та державної (що враховує загаль­нонаціональні інтереси) власності; за оптимальне поєд­нання ринкових та державних важелів регулювання еко­номіки при переважанні державних (а в його межах еко­номічних важелів); визнають роль функціонуючих капі­талістів у створенні вартості й додаткової вартості тощо.

Сутність економічного прогресу. Поняття «прогрес» походить від латинського слова progressive, що означає рух вперед, поступальний розвиток суспільства по вис­хідній лінії, від менш досконалих до більш досконалих форм. З цього погляду економічний прогрес означає поступальний розвиток усієї економічної системи, кож­ного її елемента: продуктивних сил і техніко-економіч-них відносин (а водночас технологічного способу вироб­ництва), виробничих відносин, або відносин економічної власності, та господарського механізму. Конкретніше  прогрес технологічного способу виробництва виражаєть­ся в переході від способу виробництва, заснованому на ручній праці, до способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, а від нього — до технологічного спосо­бу виробництва, в основі якого лежить автоматизована праця. Рух уперед у межах виробничих відносин знахо­дить концентрований вияв у еволюції типів і форм влас­ності: від індивідуальної до колективної (у різних її ви­дах і ступенях зрілості), від колективної — до державної та наддержавної (або інтегрованої) форми власності. Про­грес господарського механізму виражається в еволюції ринкових важелів управління економікою, поступовому переході його до державного, до раціонального поєднан­ня державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціо­нальних форм і методів управління економікою в межах регіональних об’єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, складовими елементами якого (крім економічної) є соці­альна, правова, політична, національна, культурна, ду­ховна та інші сторони прогресу. Загалом такий рух упе­ред виражається в послідовній зміні суспільно-економіч­них формацій. Загальною тенденцією історичного розвит­ку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовле­них природними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, у тому числі економічного, про­гресу є науково-технічний прогрес, раціональне держав­не регулювання економіки, дух народу, енергія й актив­ність нації, національна психологія та свідомість людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку: екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досяга­ється шляхом кількісного приросту всіх елементів про­дуктивних сил, насамперед факторів виробництва, за не­змінного рівня його технічної основи. Наприклад, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводять удві­чі більше машин, верстатів, устаткування такої ж якос­ті, застосовують вдвічі більше робочої сили такої ж ква­ліфікації та рівня освіти, такі ж форми організації пра­ці, сировина тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність залишаються незмінними.

За інтенсивного типу економічного зростання збіль­шення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистісних факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес (НТП), а в наш час революційна форма його розвитку — НТР, що розгортається. Інтенсифікація виробництва зна­ходить своє вираження у зростанні суспільної продуктив­ної сили праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої про­дукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресур­сів за економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва.

У процесі розширеного відтворення відбувається по­єднання інтенсивних і екстенсивних факторів економіч­ного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсив­ний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини, вільні трудові ресурси тощо) надзвичайно обмежені, а для суспільства властиве про­гресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу. Це означає рішучий перехід до праце заощаджуючих, фондо заощаджуючих і ресурсо заощаджуючих технологій зростання ефективнос­ті виробництва.

Основні критерії економічного прогресу. Результат економічного прогресу — реальні досягнення в процесі економічного зростання. Такі досягнення є критеріями соціально-економічного прогресу. Оскільки суспільний спосіб виробництва містить низку структурних елемен­тів, то економічний прогрес має різні критерії виміру.

Двома основними сторонами суспільного способу ви­робництва, як уже зазначалось, є продуктивні сили і ви­робничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки продуктивні сили є його змістом, відносини власності — формою, а визначальним у співвідношенні цієї пари категорій є зміст, то розвиток продуктивних сил виступає найбільш загальним критерієм економічно­го прогресу. Залежно від цього відбувається перехід від одного суспільного ладу до іншого, однієї стадії, фази — до іншої. З розвитком продуктивних сил зростають про­дуктивність праці, національне багатство, з’являються нові виробництва, джерела енергії, продукти тощо.

Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбувається конкретизація найвищого, узагальню­ючого критерію. Тому слід розрізняти такі критерії еко­номічного прогресу, як рівень розвитку робочої сили, за­собів праці, науки, форм і методів організації виробницт­ва, використовуваних людьми сил природи, інформації. Наприклад, рівень розвитку робочої сили визначається її  загальноосвітньою та професійною підготовкою, ступенем розвитку розумових здібностей тощо. Рівень розвитку за­собів праці характеризується продуктивністю, здатністю замінювати працю людини та іншими показниками.

Водночас розвиток продуктивних сил як найбільш за­гальний критерій економічного прогресу характеризує лише одну, хоч і провідну, сторону суспільного способу виробництва. Тому слід визначити його основний або ви­щий критерій. Оскільки головною продуктивною силою є людина, яка одночасно виступає і продуктивною силою, і носієм виробничих відносин, суб’єктом відносин влас­ності, то головним критерієм суспільного способу вироб­ництва є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. З цього погляду відмінність між різними способами вироб­ництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно розвитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в ін­ших прогрес продуктивних сил може підпорядковувати­ся розвитку більшості населення, трудящих. Ця мета ре­алізується в дії основного економічного закону.

Оскільки сутністю людини є вся сукупність суспіль­них відносин (до цієї сукупності, як уже зазначалося, на­лежать економічні, юридичні та інші відносини), то роз­виток людини — головний критерій усього суспільного прогресу. Особа повинна розвинути всі свої сутнісні сили, здібності не лише в економічній системі, а й у сфері соці­альних, політичних, національних, культурних відносин.

Фактори, що належать до продуктивних сил, групую­ться залежно від рівня технічної оснащеності праці, роз­витку НТП, глибини спеціалізації, кооперації праці, ін­тенсивності, ступеня розвитку сутнісних сил людини, її здібностей тощо. Тому зростання продуктивності праці є лише іншим вираженням економії часу, яку К. Маркс називав першим економічним законом, що відображає найбільш загальну основу і внутрішню логіку економіч­ного прогресу, джерела і спосіб підвищення ефективнос­ті виробництва.

Оскільки закон економи часу — загальний економіч­ний закон (тобто діє в усіх суспільних способах виробни­цтва), а отже, розкриває сутність прогресивного розвит­ку лише технологічного способу виробництва, то його змістом є економія живої й уречевленої праці. Залежно від ступеня розвитку технологічного способу виробницт­ва, і насамперед системи продуктивних сил, економію ча­су зумовлюють прогресивні зміни в кожному з елементів цієї системи (засобах праці, предметах праці, робочій си-

лі, науці, формах і методах організації праці, інформації, використовуваних людьми силах природи), а також змі­ни у техніко-економічних відносинах або в її речовій формі — спеціалізації, кооперації, комбінуванні вироб­ництва, його концентрації тощо. У свою чергу, в межах кожного елемента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин можна виділити фактори, які зу­мовлюють економію часу. Щодо основної продуктивної сили така економія залежить від рівня освіти, кваліфіка­ції, розвитку творчих здібностей людини, її психологіч­ного, емоційного стану тощо.

Внаслідок дії закону економії часу, підвищення про­дуктивності праці зростає додатковий продукт. Це ство­рює умови для розширеного відтворення речових і особи-стісних факторів виробництва, всієї системи продуктив­них сил, для збільшення вільного часу, розвитку культу­ри, мистецтва, а отже, для здійснення не лише економіч­ного, а й соціального прогресу, для вдосконалення всієї системи суспільних відносин. Завдяки цьому зростання додаткового продукту є важливим критерієм економічно­го прогресу, конкретизує його попередні критерії.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди пере­бувають у суперечності з критеріями соціально-економіч­ного і суспільного прогресу. До критеріїв соціально-еко­номічного прогресу, які відображають розвиток відносин економічної власності, належать ступінь економічної сво­боди безпосередніх виробників, їх власність на свою ро­бочу силу, самостійність (відносна) підприємств, участь в управлінні тих, хто створює матеріальні та нематеріаль­ні блага, частка безпосередніх виробників у національно­му доході, національному багатстві країни, розвиток ро­зумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів та ін. До критеріїв соціального прогресу, які відобража­ють розвиток усієї системи суспільних відносин, нале­жать ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпосередніх виробників, їх можливості впливати на ідеологію, національні відносини, користування багатст­вами культури, надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку людського суспільства супереч­ність між критеріями техніко-економічного і соціально-економічного прогресу неодноразово набувала антагоніс­тичних форм. Так, відсутність у рабів власності на свою робочу силу, економічної свободи, жорстока експлуата­ція рабської праці супроводжувалися розквітом культури і мистецтва у Давній Греції та Римі. Проте примусове по­єднання безпосередніх виробників із засобами виробниц­тва, відсутність у них матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, зумовлена відсутністю власності на робочу силу, на засоби виробництва, призвели до за­гибелі рабовласницького ладу в Римській імперії, до за­непаду її культури та мистецтва.

Техніко-економічний прогрес, зростання продуктив­ності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капі­талізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації на­йманих робітників (мануфактурний період і машинне ви­робництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально-економічного прогресу, як необхідність всебіч­ного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичай­но низька частка найманої праці в утвореному нею націо­нальному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є пробле­ма гуманізації техніко-економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, віднов­лення, збереження і примноження загальнолюдських цін­ностей. Для досягнення органічної єдності техніко-еконо­мічного, соціально-економічного і соціального прогресу не­обхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, розквіт її сутнісних сил, потреб, інтересів, добробуту.

Споживча вартість. Товар — продукт праці, що задо­вольняє певну потребу людини і вироблений для обміну. Розглядаючи сутність товару, необхідно чітко відокреми­ти одну його сторону від іншої, проаналізувати і зрозумі­ти кожну з них. При цьому аналіз товару слід починати з його речового змісту, зі споживчої вартості. З цього по­гляду товар є насамперед предметом, річчю, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних власти­востей речей (наприклад, м’ясо містить білки та інші ко­рисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (зокрема, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару.

Роль споживчої вартості в умовах товарного вироб­ництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою ос­новою, матеріальним носієм виробничих відносин і мети  виробництва. По-друге, її слід вивчати як споживчу вар­тість для інших осіб, як суспільну споживчу вартість (в умовах суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб). По-третє, як суспільна, споживча вартість є про­міжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер її має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чер­гу, свідчить про її органічний зв’язок з якістю продукції, а отже й з ефективністю виробництва.

Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів на перший погляд здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьому, дійсно, має місце і зумовлений передусім співвід­ношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється пе­вна закономірність, яка полягає в тому, що мінові пропо­рції товарів протягом тривалого періоду тяжіють до де­якого середнього рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Таким спільним не можуть бути спо­живчі вартості, бо товари якісно різняться між собою, то­му мінові вартості товарів не можна зводити до їх спо­живчих вартостей.

Мінова вартість — властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільне те, що вони є втіленням суспільної праці, затраченої на їх виробництво, яка й робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають сус­пільну споживчу вартість. На відміну від споживчої вар­тості, яка виражає відношення до природи, вартість відо­бражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов’язані з цим відношенням, з процесом праці, з вироб­ничою діяльністю людини. Тому у вартості втілено не просто кількість суспільне необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

Основою вартості є суспільна праця та суспільна спо­живча вартість. Це означає, що люди працюють один на одного, вступають у виробничі відносини між собою.

Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між то­варовиробниками, у другому — величину втіленої в то­варі суспільне необхідної праці товаровиробника та суспільну корисність товару. Вартість як виробничі відно­сини товаровиробників є насамперед категорією безпосе­реднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному від­ношенні до іншого товару і обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і ка­тегорією обміну.

Двоїста природа вартості розкривається в суперечли­вій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуаль­ної та суспільної вартості (внаслідок різниці індивідуаль­них і суспільне необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво това­ру, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості за існуючих сус­пільне нормальних умов виробництва і за середнього в да­ному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці, — суспільна необхідний робочий час. Він тяжіє до індивіду­ального робочого часу на тих підприємствах, де виробля­ється основна маса продукції. Формування суспільне не­обхідних витрат відбувається в процесі конкуренції това­ровиробників. Витрати, більші за суспільне необхідний робочий час, в умовах конкуренції не створюють вартос­ті, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не буде платити більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального робочого часу, ніж суспільне необхідного.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування сус­пільне необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, які здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділян­ках товаровиробник не був би зацікавлений у виробниц­тві продукції, а тому не задовольнялися б потреби в про­дуктах сільського господарства.

Продуктивність та інтенсивність праці. Проста і складна праця. Вартість товару змінюється залежно від продуктивної сили праці.

Продуктивність праці — кількість продукції, виробленої за одини­цю робочого часу.

Отже, зі зростанням продуктивності праці в кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці. То­му вартість одиниці зменшується, а вартість всієї вироб­леної продукції залишається незмінною. Оскільки вели­чина вартості товарів визначається не індивідуальним, а  суспільне необхідним робочим часом, то для зменшення величини вартості повинна зрости продуктивність сус­пільної праці.

Продуктивність праці пов’язана з конкретною пра­цею, бо виражається у більшій або меншій кількості спо­живчих вартостей, її рівень залежить від таких основних факторів: масштаби та рівень розвитку техніки, науки та впровадження її досягнень у виробництво; форми і мето­ди організації праці; рівень освіти та кваліфікації робіт­ників; природні умови тощо.

Праця здійснюється з різною інтенсивністю.

Інтенсивність праці — витрати праці за одиницю часу.

Зростання інтенсивності праці рівноцінне подовженню робочого дня, тому інтенсивніша праця створює за одини­цю часу більшу вартість порівняно з менш інтенсивною працею. Отже, величина вартості товару перебуває в обер­нено пропорційній залежності від продуктивності праці та прямо пропорційній — від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар, є простою, якщо вона не потребує відповідних освіти та кваліфікації. Складна праця — праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що, у свою чергу, передбачає потребу в здобутті освіти і кваліфіка­ції. Тому складна праця — це зведена у ступінь проста праця, і за одиницю часу вона створює більшу вартість.

Однак така обернено пропорційна залежність між рів­нем продуктивності праці та вартістю товару поширюєть­ся лише на просту працю, а при витратах складної праці ця залежність стає складнішою. Вона полягає насампе­ред у тому, що зниження вартості одиниці товару відбу­вається не такою ж мірою, як зростає продуктивність праці. Це зумовлено швидким оновленням номенклатури продукції, плинністю моди, появою принципово нових якісних характеристик товару тощо.

Визначення вартості в економіко. В економіка зведен­ня вартості до суспільне необхідних витрат не прийма­ється. Західні науковці вважають, що при цьому зовсім не враховується корисність товару, і всій теорії тим са­мим надається затратний характер. Австрійський еконо­міст Ф. Візер у цьому зв’язку стверджував, що за такого розуміння вартості не можна жодного дня керувати дер­жавою. У найпростішому вигляді вартість товару є спо­живча, тобто суб’єктивна оцінка відносного корисного ефекту певного виду економічного блага, його цінності.

Тобто вартість визначається ступенем корисності блага та його корисного ефекту для споживача.

В умовах ринкової економіки відбувається конкурен­ція між продавцями за покупця, між покупцями, між продавцями та покупцями. При цьому з багатьох суб’єк­тивних оцінок певного товару виводиться його об’єктив­на оцінка, або вартість товару, а спільна гранична корис­ність збігатиметься з однією з індивідуальних. Суспільна оцінка граничної корисності встановлюється при рівнос­ті попиту і пропозиції на даний товар і вимірюється ці­ною рівноваги, або вартістю. Якщо попит перевищує про­позицію, то відповідно конкуренція між покупцями зу­мовлює підвищення ціни вище від вартості, а коли про­позиція перевищує попит і відповідно зростає конкурен­ція між виробниками за споживача (що є центральним елементом конкуренції, її ядром), ціни стають нижчими від вартості товару.

Протиставляючи теорію граничної корисності концеп­ції суспільне необхідних витрат, Е. Бем-Баверк писав, що токайське вино не тому дороге, що дорогі токайські виноградники, а навпаки, токайські виноградники тому дорогі, що дороге токайське вино. Так «санкціонована» індивідом гранична корисність цінності визначає витра­ти виробництва, а не навпаки.

Як уже зазначалося, обидві теорії (трудова теорія вар­тості та теорія граничної корисності) є двома окремими ланками економічної теорії, які не слід протиставляти. Треба взяти з них усе раціональне і поєднати в цілісну органічну концепцію вартості товарів, зіставити їх ко­рисний ефект із суспільними витратами, органічно розг­лянути об’єктивність останніх із суб’єктивною оцінкою конкретного економічного блага споживачем або створи­ти спільну теорію результатів і витрат. Уперше таку спробу серед незахідних учених зробив видатний україн­ський економіст М. Туган-Барановський. Водночас ви­трати виробництва не слід ототожнювати із суспільне не­обхідними витратами, оскільки останні обмежуються здебільшого індивідуальними витратами.

Важливість такого синтезу полягає, зокрема, в тому, Що визначення суспільне необхідних витрат праці, у то­му числі на виробництво засобів і предметів праці, науки (отримання патентів, ліцензій та ін.), неможливе без ура­хування корисного ефекту. На ринку відбувається зістав­лення корисності з суспільними витратами, попиту (ко­рисності) — з пропозицією (витратами). Після того як ринок визначив ціну і кількість, за яких збігаються по­пит і пропозиція, ціна відповідає суспільне необхідним  витратам (вартості), а кількість є суспільне необхідною. Ціна, що встановлюється при цьому, одночасно визначає граничну корисність товару. Коли до уваги береться весь товарний світ, то потреба в конкретному товарі, а отже й попит на нього, залежать від наявності інших товарів. Аналогічно й витрати виробництва залежать від усіх аль­тернативних можливостей використання ресурсів, витра­чених на виробництво даного товару. Отже, за даного рів­ня розвитку продуктивних сил вартість визначається у точці рівноваги між граничною суспільною корисністю певної кількості товарів (з урахуванням непрямого впли­ву на неї певної кількості всіх інших товарів) і гранич­ними суспільними витратами цієї кількості (з урахуван­ням альтернативних можливостей використання застосо­вуваних у цьому виробництві ресурсів). У такій ситуації на ринку встановлюється рівність попиту і пропозиції на всі товари та послуги.

Не викликає сумніву необхідність урахування корис­ного ефекту, суспільної корисності певного товару чи по­слуги при визначенні їх вартості. Вартість того чи іншо­го виду економічного блага повинна бути синтезом ре­зультатів і суспільне необхідних витрат, вимірюватися не лише такими витратами, а й ступенем корисного ефекту.

Водночас відокремлена концепція граничної корисно­сті, по-перше, не узгоджується з практикою ціноутворен­ня. Так, відомий американський економіст та історик Б. Селігмен з цього приводу зазначає: «Звичайно викори­стовувана техніка встановлення цін полягає в тому, що до повної величини середніх витрат додається поміркова­на, або традиційна, накидка. Правильно це чи ні, але підприємець чинить саме так. Така поведінка підприєм­ця, безперечно, доводить до відчаю економістів-теорети-ків. Підприємець відверто визнає, що він нічого не знає про свої граничні витрати і нездатний оцінити еластич­ність попиту на його продукцію». Учений робить висно­вок, що «маржиналістська теорія» є чистою системою, мало придатною для практичних цілей. По-друге, поміт­не намагання багатьох західних та деяких вітчизняних науковців при інтерпретації поглядів К. Маркса на цю проблему повністю ізолювати вартість від корисного ефекту, від суспільної корисності певного економічного блага. Адже коли йдеться про вартість товару, який є ді­алектичною єдністю споживчої вартості та вартості, то таку єдність слід враховувати і при оцінці продукту чи послуги. Адже споживча вартість і є конкретною корис­ністю. По-третє, слід системно підходити до марксистсь­кої теорії вартості й ціни, а не ізольовано тлумачити пер­шу главу «Капіталу». Зокрема, слід враховувати полодсення про те, що основою вартості товару є суспільне не­обхідні витрати праці, а співвідношення попиту і пропо­зиції впливає на відхилення ціни від вартості, що ці ве­личини збігаються за рівноваги попиту і пропозиції. За­значимо, що коли в економіка йдеться про визначення ціни не одного товару, а всієї товарної маси, про безліч суб’єктивних оцінок певного товару, то з них виводиться його об’єктивна, суспільна оцінка, або вартість товару, а суспільна гранична корисність при цьому збігається з од­нією з індивідуальних оцінок. Суспільна оцінка гранич­ної корисності встановлюється за рівності попиту й про­позиції на даний товар і вимірюється ціною рівноваги, або вартістю. А далі в економіка розглядаються процеси відхилення цін від вартості (вгору і вниз) залежно від співвідношення попиту та пропозиції.

Слід врахувати й те, що сучасна економічна теорія по­слуговується при аналізі такою фундаментальною катего­рією, як «витрати виробництва», і розглядає три періоди (короткостроковий, середній і довгостроковий), коли по­пит і пропозиція перебувають у стадії відносної рівнова­ги. Якщо у короткостроковому періоді ціна товару визна­чається переважно попитом, то в середньостроковому й особливо у довгостроковому вирішальну роль при визна­ченні ціни рівноваги відіграють витрати виробництва.

Якщо дотримуватися теорії попиту і пропозиції, згід­но з якою вартість товару визначається співвідношенням попиту і пропозиції, то неможливо визначити його вар­тість за рівноваги попиту і пропозиції.

Враховуючи необхідність синтезу двох підходів, необ­хідно зазначити, що вони співвідносяться між собою як зміст (з погляду суспільних витрат виробництва) і форма (суб’єктивна оцінка конкретного блага споживачем), що з погляду діалектики означає визначальну роль змісту. Про інші недоліки концепції граничної корисності йшло­ся вище.

Проте це не означає, що вартість товару створюється з допомогою таких факторів, як земля, капітал (засобів виробництва — за термінологією західних учених), а от­же, що теорія витрат виробництва правильна. У ній трьом факторам виробництва (праці, землі й капіталу) відводиться однакова роль у процесі виробництва: ство­рення вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистісний фактор), а вартість засобів ви­робництва, в тому числі земля, лише переноситься кон­кретною працею на новостворений продукт.

Еволюція ринкової економіки та основні риси сучас­них економічних систем. Ринкова економіка (або ринко­ве господарство), згідно з теорією А. Сміта, — це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип laissez—faire). Природною рушійною силою господарсь­кого розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна людина як покращує свій добробут, так і примножує багатство суспільства. Суперечності між індивідом і суспільством не існує. Розуміючи, що в умо­вах свободи господарської діяльності та свободи торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін або окремий суб’єкт господарювання прагнутиме до без­межного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що ін­тереси таких індивідів певною мірою гармонізує конку­ренція, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдя­ки чому досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто здійснюється саморегулювання економіки.

У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може викона­ти або робить це економічно неефективно окремий інди­від. Такими функціями є: організація громадського по­рядку, державної поштової служби, запровадження обо­в’язкового шкільного навчання, забезпечення національ­ної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в на­лежному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так, концепція «соціального ринкового господарст­ва», основоположниками якої є західнонімецькі економі­сти А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін., значно відрізня­ється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції «ринкової економіки»), в якій дер­жаві відводилася роль «нічного сторожа». Вони визна­ють, що «перед сучасною державою стоять нині величез­ні завдання», що в середині XX ст. можливість звільни­ти державу від обов’язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л. Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціа­тива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л. Ерхардом, є свобода споживан­ня, що «знаходить своє логічне доповнення у свободі під­приємця виробляти та продавати ті продукти, які відпо­відають попиту…». Громадяни країни також мають право на стабільну валюту.

Один із найважливіших критеріїв соціального ринкового господарства (поєднання соціального з ринко­вим) — досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) «може бути досягнута — у кра­щому розумінні цього слова — соціалізація прогресу і прибутку…».

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економі­ки та планового господарства (централізовано регульо­вана система економіки). У цьому зв’язку Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) писав: «Ми повинні зрозуміти, що давня суперечка про те, чому надати перевагу — плановому чи ринковому госпо­дарству, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована ринкова економіка». У пізніших виданнях інших німецьких авторів «соціальне ринкове господарство» визначається як «сучасна форма економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулюван­ня, відповідною інституціональною структурою і систе­мою соціального захисту населення».

Водночас Л. Ерхард відкидав концепції «товариства колективної відповідальності», «держави добробуту». Остання є складовим елементом теорії «змішаної еконо­міки», і в цьому її головна відмінність від теорії «со­ціального ринкового господарства». Якщо для досягнен­ня соціальної спрямованості економіки потрібно, на дум­ку батька німецького «економічного дива» Л. Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то, на думку Е. Хансена (одного з представників концеп­ції «змішаної економіки»), «держава добробуту» є пере­дусім перерозподільником виробленого доходу. Інша важлива функція такої держави — здійснення певних форм національного економічного планування.

Отже, якщо вибирати назву кінцевого етапу транс­формації існуючої нині в Україні соціально-економічної системи з визначень західних економістів, то найбільш прийнятним є термін «змішана економіка» в інтерпрета­ції Е. Хансена, в якому поєднуються риси «держави доб­робуту» і функція національного планування, яке здійс­нює держава. У свою чергу, «держава добробуту» немож­лива без перерозподілу значної частки національного доходу через центральний (федеральний) бюджет. Висту­пати взагалі проти перерозподілу національного доходу, проти вдосконалення процесів розподілу (як вважав Л. Ерхард) означає виступати проти об’єктивного ходу економічного розвитку людства, займати антигуманні, антипрогресивні позиції як у теорії, так і на практиці. Англійський економіст А. Пігу обґрунтовано стверджу­вав, що «трансферт доходу від багатих до бідних збіль­шить сукупний добробут, оскільки сума задоволення останніх зростає більше, ніж зменшується задоволення перших».

1 Поняття «ринкова економіка», або «ринкова систе­ма», відображає не сучасні реалії розвитку економіки західних країн, а реалії майже 200-річної давності. Це зумовлено тим, що в ній усі проблеми вирішуються за до­помогою ринкових важелів, а державне регулювання не­потрібне. Проте без нього сучасна економічна система іс­нувати не може. Критикуючи у цьому зв’язку погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність під­порядкувати економіку дії «невидимої руки» абстрактно­го ринку (йдеться про принцип laissez—faire у концепції А. Сміта), Б. Селігмен писав: «Для того, щоб це здійсни­ти, ми повинні були б перекреслити історію останніх пів­тораста років і відтворити світ незалежних господарсь­ких одиниць без монополії і без великих утворень капі­талу». Різкіше висловився з цього приводу Дж. Гелб-рейт: тих, хто говорить про повернення до вільного рин­ку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними від­хиленнями клінічного характеру.

Досконалішим варіантом ринкової економіки, за кла­сифікацією більшості західних учених, є різні варіанти змішаної економіки, які збагачувалися багатьма напря­мами, течіями і школами впродовж тривалого історично­го періоду.

Змішана економіка — західна модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціально-соціальних реформ з метою побудови прогресивнішого ладу.

Виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють три основні варіанти цієї моделі економіки: 1) консерватив­ний; 2) ліберальний; 3) соціал-реформістський. Кожний із них набуває певних специфічних ознак у певній захід­ній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, на­повнення елементами якісно нового змісту в процесі ево­люції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяються певні течії, школи.

Консервативний варіант змішаної економіки (найві-доміші його представники — американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.) передбачає обме­жене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятли­вих умов для розвитку приватного сектора, ринкових ва­желів саморегулювання економіки.

Згідно з ліберальним варіантом змішаної економіки необхідне проведення важливих інстутиційних і соціаль­них реформ, раціональна взаємодія приватного і держав­ного секторів економіки, впровадження системи націо­нального планування, підпорядкування приватного сек­тора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступо­вої соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатні-шими представниками цієї моделі є американські еконо­місти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки має на меті необхідність оптимального поєднання децент­ралізму і централізму, планування і ринку, індивідуаль­них і колективних форм власності для поступової транс­формації капіталізму в більш прогресивне суспільство. Йо­го представники — теоретики лейбористської партії Вели­кобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Останні два варіанти змішаної економіки мають чи­мало спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних ін­тересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивіду­альними тощо.

За соціально-економічним змістом консервативний варіант змішаної економіки відділяє від ліберального та соціал-реформістського варіантів глибока прірва. Він представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відпові­дає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власності, двох типів регулювання. Ідеологи цього напряму виступають проти планових начал в економіці (Ф. Хаєк, наприклад, називає планування рабством).

Ідейні витоки змішаної економіки — насамперед в ні­мецькій історичній школі, представники якої в останній чверті XIX ст. виступали за державне втручання в еконо­міку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інсти-туційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), пред­ставники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) різко критикували неокласичну теорію ринкової рівнова­ги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститутами, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом з-по­між них вважали державу, яка проводить активну соці­альну політику, застосовує індикативне планування та Регулювання госпояягіського життя. Вони виступали за встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства, за обмеження приватної влас­ності. Оскільки державу інституціоналісти вважали ней­тральною силою, то вона повинна здійснювати соціаль­ний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи вони називали форми власності та механізм розподілу (або аллокації) ресурсів, які є ос­новою для типологізації економічних систем. Крайніми антиподами власності інституціоналісти вважали приват­ну і державну, а проміжними — різні варіанти їх поєд­нання. Крайніми антиподами механізму розподілу ресур­сів, на їхню думку, є стихійно-ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різ­номанітні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форм втручання держави в економіку можна істотно змі­нювати механізм розподілу ресурсів і доходів.

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу нео­класичному напряму, представники якого вважали несу­місними ринкові механізми самоуправління економіки з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» такі методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси, як дер­жавна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, які є ознаками соціалі­зації економіки. Так, наприклад, характеризували захо­ди американського президента Ф. Рузвельта щодо вихо­ду економіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії.

Модель змішаної економіки збагатилася елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу — узагаль­нюючій економічній концепції, в якій поєднувалися ра­ціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу дохо­дів у межах неокласичного напряму з положеннями ма-кроекономічної рівноваги і зростання національного до­ходу в межах кейнсіанського напряму, їх представники обстоювали необхідність державного втручання в еконо­міку через використання різноманітних методів антици-клічного регулювання (насамперед сукупного попиту) з метою досягнення загальної рівноваги існуючої економіч­ної системи, її збалансування на макро- і мікроекономіч-ному рівнях. Головними умовами досягнення такої рівно­ваги є рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на ліквідність і грошової маси.

Найважливішими формами соціалізації власності со-ціал-реформістські теоретики називають пряме одержав-лення окремих галузей або крупних компаній через на­ціоналізацію, будівництво державних підприємств і роз­виток на цій основі державного підприємництва, створен­ня спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізми розвитку дер­жавної власності в суспільних інтересах. За їх відсутнос­ті (демократизації контролю та управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралі­зму політичних сил та інших) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхід­ною умовою соціалізації економіки є перетворення дер­жавної власності на основу розгалуженої системи демок­ратичного планування.

Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приват­ного підприємництва, зокрема впливу держави на інвес­тиційну, цінову, промислову політику крупних приват­них підприємств тощо, завдяки чому відбувається розши­рення частки державного капіталу. Цей шлях більш при­вабливий (порівняно з націоналізацією окремих підпри­ємств і галузей) з погляду як трансформації існуючих форм власності, так і створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові ін­ститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих крупних компаній у ключових галузях народно­го господарства і спрямовували їх подальший розвиток в загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи не без підстав пропонують ши­роко практикувати розвиток таких децентралізованих форм суспільної власності, як регіональна, муніципаль­на, комунальна та ін. Крім цих методів соціалізації капі­талістичної економіки, вони вважають за необхідне роз­вивати профспілкову, кооперативну та інші форми ко­лективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуп­равління, залученню трудящих до управління процесом виробництва і управління власністю.

Ще один напрям соціалізації економіки — вплив дер­жави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через по­датки, кредити, надання позичок, субсидій, державні за­купівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та  встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробіт­ною платою і капіталовкладеннями та ін. Вплив на розпо­діл доходів здійснюється через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивіден­дами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також: впровадження загаль­нонаціонального регіонального регулювання і плануван­ня всього народного господарства (макроекономічний рі­вень); мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціа­ціями підприємців, селективний вплив на розвиток окре­мих галузей, економічну кон’юнктуру на окремих рин­ках та ін.); здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва крупними компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдоско­налення антимонопольного законодавства, прийняття но­вого статуту діяльності великих корпорацій тощо). Над­звичайно важливе значення з-поміж цих заходів надаєть­ся процесу демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Зокрема, за допомо­гою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулю­вання народного господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передба­чається регулювання і коригування пропорцій між попи­том і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Де­мократизація процесу планування дасть змогу як здійс­нити демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розви­ток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів, а в перспективі — поступово, без тотального одержавлення трансформувати змішану економіку спо­чатку в посткапіталістичну систему, а згодом — і в соці­алістичне суспільство, що ґрунтується на плюралізмі форм власності та регулюючих механізмів.

В інвестиційній діяльності впровадження демокра­тичного планування передбачає докорінну зміну в струк­турі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення, насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов’язані з но­вою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане засобом комплексного вирішення проблем інфляції та безробіття. Важливе значення в механізмі реалізації демократично­го планування повинен відігравати механізм укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регу­лювання з мікроекономічним, а також встановлено необ­хідний суспільний контроль за крупними компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітно­сті та ін.). Крім того, контрактна система вважається ефе­ктивним засобом вдосконалення економічних взаємовід­носин в межах державного сектора економіки (зокрема між державними компаніями, з одного боку, адміністра­тивними і регулюючими органами — з іншого), зростан­ня ефективності державних підприємств, посилення їх фі­нансово-оперативної самостійності, конкурентоспромож­ності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприєм­ства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цьо­го методу, зокрема, мають на меті вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки, в тому числі демокра­тичного планування, важлива роль відводиться ефектив­ному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реалі­ями української дійсності щодо трансформації існуючої економічної системи, то можна дійти висновку, що із трьох варіантів цієї економіки в Україні втілюється в життя консервативний. Найповніше він представлений консервативною економічною політикою, що ґрунтується на концепції монетаризму, її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної еконо­мії, як надання переваги приватній власності та основа­ному на ній механізму ринкової конкуренції. Серед сфер державного регулювання економіки монетаризм відіграє вирішальну роль у грошовій сфері, а для досягнення ста­білізації економіки вирішальна роль належить обсягу грошової пропозиції. Стабільне зростання останньої, мак­симальне обмеження державного втручання в економіку поряд із скороченням податкового тягаря — основні, як вважають монетаристи, важелі державного регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпе­чення.

Ці принципи монетаристської концепції послідовно втілювалися в Україні. Внаслідок цього руйнувалося дер­жавне управління економікою в умовах переважання державного сектора, проводилася свавільна лібералізація цін (у 1995 р. уряд контролював лише до 11% цін на то­вари і послуги), зовнішньоекономічної діяльності та ін. За умов відсутності сформованої структури та інфрастру­ктури ринку, значної монополізації економіки це означа­ло некерованість макроекономічними процесами, призве­ло до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвоє більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння трудящих і казкового збагачення жменьки кланово-номенклатурної еліти.

Із трьох західних соціально-економічних моделей роз­витку (змішана економіка, соціальне орієнтована ринко­ва економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона орієнтована не на полюси у формах власності, у виборі важелів регулювання економіки, у розподілі ресурсів та в інших критеріях моделей соціально-економічного роз­витку. Більше того, вона значною мірою ґрунтується на тому, що поєднує в собі позитивні сторони приватної, ко­лективної та державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і су­спільних інтересів, адміністративних, правових і еконо­мічних важелів управління народним господарством. Со­ціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас.

Оскільки побудову змішаної економіки проголошено метою нашого суспільства, але в процесі реалізації Пре­зидентської програми все більше зростає прірва між мо­деллю і дійсністю, необхідно:

1) перестати орієнтуватися на переважання приватної власності;

2) відмовитися від тотальної приватизації (це було б на­ціоналізацією навпаки) і не зменшувати питому вагу дер­жавної власності на засоби виробництва нижче 30—35%;

3) відкинути помилкову тезу Президентської програ­ми про те, що «базовою основою інституціональних пере­творень повинна стати цінова лібералізація, поступовий перехід до вільного її регулювання за ринковими закона­ми попиту і пропозиції»;

4) перейти від декларацій про необхідність формуван­ня якнайширшого прошарку реальних акціонерів до їх реального втілення;

5) перейти від монетаристсько-адміністративно-ко-мандного типу регулювання економіки до кейнсіансько-го та інституціонального.

Причини вживання терміна «ринкова економіка». Іс­нує декілька причин використання цього поняття в су­часних умовах:

1. Наявність стереотипів і догм у західній економіч­ній літературі. Це означає, що ним послуговуються і ни­ні, незважаючи на відсутність такої економіки (ринкової) уже майже три чверті століття.

2. Слабке знання основ діалектичного методу пізнан­ня та відсутність відповідного методу мислення. Цей метод передбачає, зокрема, що коли змінюються реальні економічні явища і процеси, то й їхнє відображення — економічні поняття та категорії — також повинні зазна­ти відповідних змін. Якщо при цьому вживаються такі фундаментальні поняття, як «капітал», «власність», «ринок» та ін., то для їх вираження у постійному проце­сі зміни слід вживати додаткові поняття, що доповнюють їх елементами якісно нового змісту. Наприклад, для пі­знання сутності сучасної економічної системи розвину­тих країн Заходу недостатньо вживати поняття «капітал» або «капіталістична власність». Для того щоб відобразити еволюцію цієї системи, вживають додаткові поняття — «акціонерний», «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «фінансовий», «державно-мо­нополістичний », « інтернаціональний », « транснаціональ­ний» капітал тощо. Характеризуючи процес еволюції ринку, також слід вживати додаткові категорії: «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «державний» ринок та ін. Крім того, поняття «ринок» нерідко вживається у поєднанні з іншими поняттями («план», «макроекономічний контроль», «регулювання», «макроекономічне регулювання» та ін.). У даному разі, якщо йдеться про ринкову економіку, яка відображає ха­рактеристику економічної системи передусім з боку то­варно-грошових відносин та спробу її регулювання, до­датковим поняттям, яке відображає вплив держави на її розвиток, є регульована ринкова економіка.

3. Проголошення визначальною однієї зі сфер суспільно­го відтворення, у даному разі обміну, і на цій основі харак­теристика всієї економіки. Такий підхід означає дотри­мання положень мінової вартості, а отже є поверховим.

4. Підміна критеріїв класифікації економічних сис­тем. Замість відносин економічної власності (капіталу) — товарно-грошові відносини. З урахуванням цього ринкова  економіка є капіталізмом на його нижчій стадії. З вели­кої кількості парних понять, які сучасні західні науковці протиставляють ринку, найбільш вживаною є категорія «планування». Більшість напрямів, течій і шкіл сучасної економічної думки доводять необхідність введення плану­вання з метою стабілізації економічної системи Заходу.

Американський економіст Б. Селігмен, полемізуючи з Ф. Хаєком (який виступав проти планування, проти втручання держави в економіку), справедливо заперечу­вав: «Головна проблема полягає не в тому, чи потрібні планування і контроль, а швидше в тому, хто буде за­тверджувати плани — панівна еліта, в тому числі вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом».

Логічне завершення такі погляди (про необхідність ді­алектичного поєднання планування і ринку) знаходять у положенні про те, що сучасний ринок є регульованим. То­му, враховуючи вимоги діалектичної логіки (зокрема не­обхідність адекватного відображення у поняттях і катего­ріях реальної дійсності), існуючу в Україні соціально-еко­номічну систему слід трансформувати не в ринкову, а в планомірно-ринкову, або регульовану ринкову, систему.

Економічний зміст поняття «ринок». Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі його еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два сто­ліття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для хара­ктеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив Французький економіст О. Курно. На його думку, цей  термін позначає «будь-який район, на якому взаємовід­носини покупців і продавців настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко ви­рівнюватися». Англійський економіст А. Маршалл ствер­джував, що «чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику «Економіка» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (пред­ставників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що ринок — «це набір взаємозв’язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначення об’єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західни­ми науковцями предмета економічної науки, тобто без наголосу на вивченні виробничих або економічних відно­син. Крім того, у перших двох визначеннях акцентуєть­ся на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план при визначенні сутності рин­ку виходить система або певна сукупність економічних від­носин, а також робиться спроба пов’язати його з певними функціями (формування попиту і пропозиції та цін на то­вари). Як у першому, так і в другому випадку необхідно дотримуватися принципу історизму. У наведених визна­ченнях західних і вітчизняних науковців такий принцип значною мірою ігнорувався. Внаслідок цього ці визначен­ня сутності ринку відображають реалії не сьогодення, а двохсотрічної давності, коли панувала вільна конкуренція.

Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукуп­ність економічних відносин між суб’єктами різних типів і форм власності, в тому числі власності на робочу силу з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва.

Для комплексного визначення сутності ринку необ­хідно з’ясувати його функції. Функціями ринку є:

1) здійснення остаточного визначення вартості това­рів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту пра­ці на товар;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв’язку між виробництвом і спожи­ванням), сприяння формуванню цілісної національної економічної системи та її зв’язку з іншими національни­ми економіками в масштабі світового ринку;

3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей;

4) певний регулюючий вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економі­ки приведення у відповідність платоспроможного попи­ту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших  пропорцій;

5) сприяння контролю споживачів за виробництвом,

вирівнювання цін;

6) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.

Виходячи з цього, можна дати комплексне визначен­ня ринку.

Ринок — певна сукупність економічних відносин між різними суб’єктами господарювання з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбувається остаточне визнання їх вартості та реаліза­ція, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробника­ми за зниження витрат виробництва і підвищення суспільної кори­сності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтво­рення і формування цілісної економічної системи, а також здійсню­ється опосередкований контроль споживачів за виробництвом.

Умови ефективного функціонування ринку:

1) реальний плюралізм типів (у тому числі форм) вла­сності та форм господарювання. Якщо виходити з досві­ду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна (приватна) власність (заснована як на власній, так і на чужій пра­ці), колективна власність (у формі акціонерних компа­ній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність у різних формах, змішана форма вла­сності як результат різної комбінації названих форм;

2) здатність різних суб’єктів підприємницької діяль­ності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі оліго-полій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку;

3) розвинуте антимонопольне законодавство. Наяв­ність достатніх механізмів його реалізації значно послаб­люють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку;

4) добре розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів);

5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність;

6) конкурентна боротьба між різними суб’єктами під­приємницької діяльності;

7) розвинутий і розгалужений комплекс об’єктів влас­ності, які можуть стати об’єктом купівлі-продажу (засо­би виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інте­лектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, цінні папери — акції, облігації, сертифікати та ін., гроші, нерухомість, предмети споживання тощо).

Структура ринку.

Структура ринку — сукупність окремих видів ринку у межах націо­нальної економіки, або внутрішнього ринку, а також регіональних, світового у межах світового господарства і взаємодія між ними.

Розрізняють ринок засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, технології, інфор­мації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуаль­ної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок това­рів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок ін­телектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, «ноу-хау», програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довгостроко­вих кредитів), ринок грошей (короткострокових креди­тів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (в сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють мо­нополізований і олігополістичний ринки. На монополізо­ваному ринку один виробник або продавець може зосе­редити у своїх руках всю масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни на рин­ку. На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких зокрема неспроможний впливати на про­цес ціноутворення. На олігополісггшчному ринку декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупі­вель, систему бірж, ярмарків, виставок та інших посеред­ницьких структур із збуту товарів; прямі зв’язки між ви­робниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін. Між різними видами, типами ринків, їх суб’єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв’язки,  на основі яких формуються економічні закони розвитку і функціонування сучасного регульованого ринку.

фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб’єктами цих відносин є підприєм­ства різних форм власності, населення, комерційні бан­ки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об’єк­тами фінансового ринку є особисті заощадження населен­ня, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Ос­новні важелі цього ринку — попит, пропозиція позичко­вого капіталу та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучас­них умовах є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійний фонд, інвестиційні компанії, ощад-но-зберігальні асоціації, заможні верстви населення та ін. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару. Основними продавцями капіталів є страхові ком­панії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабіль­но акумулюють грошові надходження довгострокового характеру від населення. Такої стабільності не мають ко­мерційні банки, оскільки їх депозити формуються з лік­відних коштів підприємств і особистих заощаджень насе­лення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб’єкти.

Розрізняють короткостроковий і довгостроковий фі­нансові ринки. На першому об’єктом купівлі-продажу є векселі державної скарбниці (вид державних цінних па­перів з короткостроковими зобов’язаннями держави до 12 місяців, що їх випускають центральні банки), на дру­гому — довгострокові позички й цінні папери. Тому дов­гостроковий фінансовий ринок поділяється на ринок дов­гострокового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткострокових і довгострокових креди­тів надають крупні комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для пев­них категорій позичальників. Так, крупні компанії зде­більшого отримують кредит на тривалий термін, без за­безпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити забезпечення, поручитель­ство або гарантію. У багатьох країнах значна частина позичок надається у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредит і можли­вість протягом певного періоду отримати позичку без до­даткових переговорів з банком. Водночас відкриття кре­дитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своє­му поточному рахунку не менше 20% загальної суми кре­диту (компенсаційний залишок), яку він не може вилу­чити або перевести в інший банк. Ця умова «прив’язує» позичальника до банку. Якщо кредити надаються під за­ставу, то банк отримує право розпоряджатися закладе­ним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозит­ними сертифікатами та ін.).

Найнижчими відсотковими ставками за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткострокові кредити для першокласних позичальни­ків. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надаються кре­дити під цінні папери, товари й устаткування, під борго­ві зобов’язання позичальників (тобто під дебіторську за­боргованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюються при наданні сільськогосподарських кредитів (довгостро­кових — під заставу нерухомості, короткострокових — під заставу майбутнього врожаю та ін.) та споживчих кре­дитів (під заставу житла, товарів тривалого користуван­ня), відсоткові ставки за які є найвищими.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінан­сового ринку справляє держава через механізм проведен­ня кредитної політики. Зокрема, держава впливає на ве­личину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку та ін.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед відновити довіру до держави, повернути тру­дящим вилучені державою трудові заощадження, індек­сувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, інтенсивніше здійснювати процес акціону-вання власності, створювати інвестиційні фонди тощо.

Ринок робочої сили — сукупність економічних відно­син між найманими працівниками, підприємцями і бір­жами праці (державними й приватними) з приводу орга­нізації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В су­часних умовах результати цього продажу фіксуються в колективних та індивідуальних контрактах, в яких за­значено обсяги й умови роботи, величину заробітної пла­ти, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в кон­тракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для вже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб’єк­тами ринку робочої сили є не тільки підприємець і на­йманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосе­реднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — це по­пит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й част­ково споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить: від попиту на товари і послуги, що виготовляються на підприємствах відповідного типу; рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці; форм і методів організації виробництва, економічної ко­н’юнктури; ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема, від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній); якості робочої сили та якості праці; величини інвестицій; технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої си­ли залежить від рівня народжуваності населення, трива­лості освіти і набуття кваліфікації, демографічної політи­ки держави, ринку житла, рівня заробітної плати, прес­тижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення попиту і пропозиції фор­мується дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої си­ли недостатня (порівняно з попитом), у другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція пере­вищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили У розвинутих країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про Що свідчить певна кількість безробітних, у деяких краї­нах безробіття сягає 15% працездатного населення), з де­фіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок переви­щення пропозиції над попитом заробітна плата відхиля­ється донизу від вартості товару робоча сила, і навпаки. В межах загальнонаціонального ринку робочої сили виді­ляють окремі сегментні ринки, або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості та в «старих», традиційних галузях; ри­нок робочої сили у сферах матеріального і нематеріально­го виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поді­ляється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівква-ліфікованих і некваліфікованих працівників з відповід­ною диференціацією робіт і спеціальностей.

В У країні ^процес формування ринку робочої сили тіль­ки почався. Його характерними особливостями є: значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом, від­чутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслі­док несформованості ринку житла, значних цін на послу­ги, пов’язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Основними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розви­ток малого підприємництва (у розвинутих країнах Захо­ду дрібні та середні компанії забезпечують більшість ро­бочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіка). Попит на цей тип капіталу за­лежить насамперед від величини відсотка (або ефектив­ності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням від­сотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції та розширення виробництва) зменшується, і навпаки. У ринку засобів виробництва виділяють ринок засобів пра­ці та ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділя­ють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, що виготовляється на індивідуальні замовлення.

Для створення широкомасштабного і високоефектив­ного ринку засобів виробництва в Україні необхідно за­безпечити реальний плюралізм форм власності, що зумо­вить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна аморти­заційна політика держави, слід надавати податкові, кре­дитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Важливу роль у цьому процесі відіграватиме формування венчурного (тобто ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультатив­них фірм для впровадження нової техніки, утворення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання. Складовими елемента­ми цього ринку є виробництво товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відео-техніки, пральних машин тощо) та поточного споживан­ня Найважливішими напрямами формування такого ринку в Україні є:

1) ліквідація глибокої диспропорції в народному гос­подарстві між групою «А» (виробництво засобів виробни­цтва) і групою «Б» (виробництво предметів споживання). У 1999 р. це співвідношення становило 76% : 24%, а в розвинутих країнах Заходу — ЗО : 70;

2) поступове створення сучасної системи заробітної плати. Наприкінці 90-х років середня денна зарплата у Швеції, ФРН становила понад ЗО дол., в Австрії — 25, у франції — 15, в Україні — приблизно 1,7 дол. Набли­ження України у цій сфері до західноєвропейських стан­дартів можливе насамперед за умови істотного підвищен­ня рівня продуктивності праці. Але й у теперішніх умо­вах у нашій державі існує значна невідповідність між оплатою робочої сили і рівнем цін на предмети споживан­ня, між рівнем продуктивності праці та реальною заро­бітною платою. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування.

3) насичення споживчого ринку на основі радикаль­ної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу.

Ринок послуг — певна сукупність економічних відно­син з приводу організації та купівлі-продажу послуг. По­слуга — це особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (по­рівняно із звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживан­ня послуги збігається з процесом її створення, з діяльніс­тю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв’язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі та ін.) і нетрадиційні (мар­кетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-буді­вельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) по­слуги. У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайня­то понад 70% працездатного населення, у США — до ‘5%. Це свідчить про існування розвинутого ринку по­слуг. Послуги створюються у сфері як матеріального (гро­мадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і немате­ріального (освіта, охорона здоров’я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільно-необхідні витрати на їх створення, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів ви­робниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів.

Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній про­порції між власниками підприємств і установ, що нада­ють послуги, і тими, хто їх створює (якщо ці підприємст­ва не є власністю самих виробників послуг). Так, в Укра­їні витрати населення на комунальні послуги зросли у 90-х роках у декілька десятків разів, а реальна зарплата знизилася у 5—6 разів.

У розвинутих країнах світу людина перетворилася на основний елемент національного багатства, а її відтворен­ня (фізичних можливостей, інтелектуальних, організатор­ських здібностей, основних рис людини-працівника і лю-дини-власника) стає опосередковано одним із пріоритет­них завдань розвитку суспільства. Це означає, що еконо­мічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно серед різних типів і видів ринку ринок послуг стає домінуючим.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи до 80% сімейного бюджету витрачається на продукти хар­чування (у розвинутих країнах світу — майже 20%). То­му основна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібно­стей переважної більшості населення, відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з’являються престижні дитячі сад­ки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності.

Головною умовою розширення ринку послуг в Украї­ні є зростання продуктивності праці у сфері матеріально­го виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері не­матеріального виробництва, значно розширити асорти­мент платних і безкоштовних послуг для населення. Крім того, важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є підвищення реальної заробітної плати, форму­вання повноцінного ринку робочої сили та інші фактори.

Ринок інтелектуальної власності. Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності та­кож необхідно виділити кількісну й якісну сторони. У першому випадку — це різні об’єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, «ноу-хау», програ­ми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). У другому — відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення назва­них об’єктів власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху фор­мування ринку інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для подання, захисту і впро­вадження винаходів, нових моделей та зразків промисло­вого устаткування. Необхідно оперативно перевести в па­тенти України авторські свідоцтва, які були видані гро­мадянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, Україна втратить пріори­тет на велику кількість винаходів. Наша держава досяг­ла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізи­ки, фізіології, клітинної та молекулярної біології, елек­трохімії, що дає їй змогу бути активним учасником на міжнародному ринку ідей.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності відіграє у розвинутих країнах світу венчурний (ризиковий) капітал. Він у цільовому порядку інвесту­ється в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фі­рми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм можуть бути самостійними, частина — відділеннями крупних корпорацій, фінансо­вих груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, які створюються на ризикових під­приємствах. Ці новації бувають запатентованими і безпа­тентними («ноу-хау»).

У широкому розумінні «ноу-хау» — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого до­свіду, необхідного для виготовлення певного виробу, від­творення виробничого процесу тощо. «Ноу-хау» містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво то­що. «Ноу-хау» вважається власністю підприємства з па­тентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін «ноу-хау» може здійснюватися за згодою між підприємствами через передання документації, орга­нізацію навчання працівників, участь спеціалістів у про­мисловому виробництві. Як правило, «ноу-хау» здійсню­ється разом з переданням патентних прав, продажем ви­робів, але інколи підписується домовленість, об’єктом яких є виключно «ноу-хау».

Передання інформації на зразок «ноу-хау» передбача­ється за контрактом у таких формах: технічної докумен­тації (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне об­ґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, Формули та ін.); усної інформації та показу, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід,

навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об’єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж різних нововведень поширювати­меться в Україні внаслідок зростання кількості підпри­ємств, які працюють на основі ринкового та оптимально­го поєднання ринкового і державного регулювання.

Валютний ринок — важлива сфера економічних від­носин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і пла­тіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, теле­графних і поштових переказів в іноземній валюті). На ва­лютному ринку здійснюються операції зовнішньої торгів­лі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, тури­зму. З погляду організаційних відносин цей ринок функ­ціонує через кореспондентські рахунки між банками різ­них країн. Переважно операції на ньому здійснюються у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та ін. Про механізм функціонування цього ринку йтиметься в темі 4.3.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві. Від якості та обся­гу інформації залежить правильність прийнятого рішен­ня. Інформація не є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і спожи­вачем на ринку інформації є посередники, основне за­вдання яких — збирання і продаж інформації. Ці ринки різняться ступенем поінформованості та можливості ре­альних дій таких посередників у реалізації товарів і по­слуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізуються тво­ри мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів — 1,32%. Своєрідною ціною на ринку ін­формації є плата за рекламу.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передання її в окремих країнах Заходу називають інформаційно-статис­тичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час ві­зитів команди спеціалістів (інженери, техніки, майстри, робітники) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особ­ливостей організації виробництва, конструктивних і тех­нічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд про­фесійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливі­ші результати, визначаються основні нормативи та по­казники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку та віддалену перспективу.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу золота. Здійсню­ють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) і спеціалізованих фірм, які займаються очисткою металу (афінаж) і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають. Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покуп­ці цього товару — промислові компанії, які використову­ють золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, те-завратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота про­дають для використання в промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо ви­конувало роль грошей і тому практично не купувалося й не продавалося. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золо­тодобувних країн і частини золотих запасів держав і при­ватних осіб забезпечували монетні двори і центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золо­то за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Вна­слідок цього поняття «купівля-продаж золота», «ціна зо­лота» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) було забо­ронено володіти золотом, внаслідок чого приватні тезав-ратори були позбавлені можливості купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни в умовах стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно про­давати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота — державний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному рин­ку об’єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов’язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Так, за період 1934—1972 pp. США продали іншим країнам 18 тис. т монетарного золота, а купили 24 тис. т.

Оскільки деякі країни зберігають свої золоті запаси у США (в 1960 р. вони становили майже 10 тис. т), то тор­гівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і однієї країни з іншою) здійснювалася зде-

більшого без його фізичного переміщення. За 1953_ 1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і ку­пив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було ви­везено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох країнах, водночас у переважній біль­шості з них цей коштовний метал продавався і купував­ся вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а з 1978 р. — купівлі його. Так став формуватися єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані за­паси капіталістичних країн та ін. Незначна частина зо­лота продається золотодобувними країнами промисловим фірмам (без посередників), а переважна частина купуєть­ся і продається з участю спеціалізованих фірм. На Лон­донському ринку золота ці операції здійснюють 5 фірм, які очолює фірма (банківський дім) Ротшильда, що при­власнює значні багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлення ціни на Лондонському ринку ( з урахуванням попиту і пропози­ції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на цей товар. На інших рин­ках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) врахо­вуються вартість доставки золота із Лондона і Цюріха, а також плата за страхування та інші витрати, внаслідок чого ціна на золото, як правило, там вища.

На міжнародних ринках золота товар продається пе­реважно у стандартних злитках по 12,5 кг з пробою 995 або 999. На внутрішніх ринках — у злитках від 5 г до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах тощо.

Комплексне визначення структури ринку, як уже за­значалося, передбачає з’ясування не лише його основних об’єктів, а й головних суб’єктів (внутрішнього та зовніш­нього ринків). Основними суб’єктами внутрішнього рин­ку є: 1) населення (домогосподарства); 2) фірми; 3) дер­жава. Серед населення, у свою чергу, виділяютья соці­альні класи, верстви і прошарки. Американські науков­ці поділяють населення на чотири головні категорії спо­живачів, кожна з яких складається з певних груп із від­повідними способами життя. До першої категорії нале­жать люди, які намагаються задовольнити елементарні потреби. Це переважно знедолені, з низьким рівнем осві-

ти які живуть у злиднях (як правило, люди похилого ві­ку) та молодші за них, що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 90-х років їх налічувалось у США приблизно 13% • Д° другої категорії американські економісти відно­сять людей, що «спонукаються ззовні». Серед них вони виділяють групу, в якої виражене почуття належності до середнього класу; групу з прагненням зверхності, гото­вих до змагальності. Це верхній шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається дося­гти в житті якомога більше — лідери бізнесу, вищі мене­джери, високопоставлені урядові чиновники. Ця катего­рія становить до 67% населення країни.

Третя категорія — люди, які «спонукаються зсере­дини». За соціальним походженням вони не можуть на­лежати до перших двох категорій. Це особи, захоплені екзотичними та благородними заняттями, активні захис­ники довкілля, учасники суспільних рухів та ін. Ця ка­тегорія охоплює до 20% населення США.

До четвертої категорії, найменш чисельної (майже 2% населення), належать люди, в яких поєднуються де­які риси другої та третьої категорій і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею більшість лю­дей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної еко­номіки») належала до першої категорії, що здебільшого відповідає дійсності, особливо в останні кризові роки. Ці категорії населення є учасниками різних типів ринків, розглянутих вище з погляду об’єктів ринку.

Другий важливий суб’єкт внутрішнього ринку — фірми, передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприєм­ницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані фір­ми, державні фірми, споживчу кооперацію, взаємоощад-ні банки, неприбуткові організації та фірми із само­управлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті това­риства, командитні товариства, розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеже­ною відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (концерни, трести).

Найпростішою класифікацією цього типу суб’єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у вну­трішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та крупні. У більшості розвинутих країн світу кількісно пе­реважають дрібні фірми (малий бізнес, див. тему 2.4).

Щодо структури світового ринку, то панівне становище на ньому посідають гігантські ТНК, про що йшлося вийде

В Україні у 1990 р. зареєстровано майже ЗО тис я наприкінці 2000 р. — понад 226 тис. малих підприємств на яких працювало 1,8 млн. осіб.

Поява й існування монополій. Ринок і ринкова еко­номіка мають як позитивні, так і негативні риси. Однією з негативних рис є те, що ринок породжує монополії та монополістичні тенденції в економічній системі.

Монополізм має окремі форми (ознаки) вияву навіть У тій економічній системі, де монополії не посідають па­нівного становища. Тому давньогрецький філософ Аріс-тотель згадував про монополії в умовах рабовласницько­го ладу, англійський філософ Т. Гоббс — у сфері зовніш­ньої торгівлі в умовах феодалізму. Але в обох випадках їх поява пов’язувалася з мотивами накопичення багатст­ва, прибутків, а засобом для цього вважалося їх панівне становище на ринку.

Хоч ринок і окремі монополістичні ознаки в певних країнах існували протягом кількох тисячоліть (з IV тися­чоліття до н.е. до останньої третини XIX ст.), але моно­полістичні тенденції в економіці стають панівними лише наприкінці XIX ст. У цьому зв’язку логічно постає питання, про причини їх виникнення. Ці причини пов’я­зані передусім зі змінами в технологічному способі виро­бництва. Передумовою їх була промислова революція кі­нця XVIII — початку XIX ст., поява низки винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед у легкій промисловості.

Узагальнене вираження ці зміни знаходили в концен­трації виробництва, тобто зосередженні засобів виробниц­тва, працівників і обсягів виробництва на крупних підпри­ємствах. Так, у Парижі в середині 50-х років XIX ст. на заводах Шнейдера-Крьозо працювало до 10 тис. робіт­ників, хоч вагому роль у промисловості відігравали малі підприємства, засновані на ручній праці, де трудилися ли­ше 2—4 робітники.

Якщо процес концентрації виробництва відбувається протягом тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхід­ним для розвитку економіки, він набуває рис закону кон­центрації виробництва. Дія цього закону з різною інтен­сивністю спостерігається на всіх етапах розвитку капіта­лізму, тобто починаючи з XVI ст. Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більше прибутків, підприємці змушені впрова­джувати нову техніку, розширювати масштаби вироб­ництва. При цьому з маси дрібних та середніх підпри­ємств поступово виділяється кілька найкрупніших.

Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Як пра­вило, вони обирають другий шлях, який приводить до укладення між ними угод (гласних і негласних), що є од­нією з найхарактерніших рис монополізації економіки. Отже, виникнення підприємств-монополістів — законо­мірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринко­вого механізму.

Монополії виникають не лише внаслідок концентра­ції виробництва і капіталу, а й на основі централізації виробництва і капіталу.

Централізація виробництва — збільшення масштабів виробниц­тва продукції внаслідок об’єднання декількох окремих підпри­ємств в одне із загальним управлінням.

Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслі­док об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів.

Типовий приклад такого об’єднання — утворення ак­ціонерних компаній.

Ще однією важливою причиною виникнення монопо­лістичних тенденцій в економіці є перетворення індиві­дуальної капіталістичної власності на гальмо розвитку продуктивних сил. Це означає, зокрема, що в останній третині XIX ст. наукові винаходи (нові методи виплав­лення сталі, нові види двигунів тощо) зумовили необхід­ність будівництва таких заводів, які не здатний був збу­дувати жоден капіталіст окремо. Крім того, у цей час починається широке будівництво залізниць, інших круп­них об’єктів. Щоб накопичити необхідні кошти, окремо­му капіталісту знадобилося б кілька десятків років. От­же, потрібна була нова форма власності, яка могла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею й стала акціонерна капіталістична власність, що виникала в результаті злит­тя, об’єднання декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово такі товариства утворюються в останній третині XIX ст.

Деякі монополії виникли внаслідок цілеспрямованих дій держави. Так, голландській та англійській ост-індсь-ким компаніям на початку XVII ст. держава надала ви­няткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. Ці дві компанії існували у формі акціонерних товариств.

Акціонерна форма власності понад сто років свого розвитку набула надзвичайного поширення. У наш час кожне велике і навіть середнє підприємство в усіх розви­нутих країнах світу існує у формі акціонерного. Щоправ­да, акції дрібних і більшості середніх компаній не прода­ються на фондовій біржі (ринку цінних паперів). Ці ком­панії е акціонерними компаніями закритого типу. Так, наприкінці 90-х років на Нью-Йоркській фондовій біржі котирувалися акції лише приблизно 2000 наймогутні-ших американських корпорацій (з майже 4,3 млн. усіх корпорацій СІЛА).

Щоб котируватися на цій біржі, загальна кількість ви­пущених корпорацією акцій має становити не менше 1 млн. шт. У деяких наймогутніпіих корпораціях кількість акціонерів перевищує 3 млн. осіб. Так вони централізують значні грошові суми, що сприяє прискоренню інвестицій­них процесів тощо. У США в 500 найбільших компаніях частка акціонерного капіталу становить майже 20%.

Форми монополій і наслідки монополізації економіки

Монополія — окремі наймогутніші підприємства або об’єднання декількох підприємств, які виробляють переважну кількість певної продукції, завдяки чому впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки.

Монополії проникають в усі сфери суспільного відтво­рення — безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обігу. На цій основі виникли найпростіші форми монополістичних об’єднань — картелі та синдикати.

Картель — об’єднання декількох підприємств однієї галузі вироб­ництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробниц­тва і виготовлений продукт, виробничу й комерційну самостійність та домовляються про частку кожного в загальному обсязі вироб­ництва, ціну, ринки збуту.

Синдикат — об’єднання підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність.

У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора.

Складніші форми монополістичних об’єднань з’явля­ються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Виникає необхід­ність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисло­вості, тобто вертикальної інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпо­рацій можуть об’єднуватися підприємства, що видобува­ють сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомо­білі та ін. На цій основі з’являється така форма монопо­лістичних об’єднань, як трест.

Трест— об’єднання підприємств однієї або декількох галузей про­мисловості, учасники якого втрачають власність на засоби вироб­ництва і виготовлений продукт, виробничу і комерційну самостій­ність, тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отри­мують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні та привласнювати відповідну частку прибутку.

За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція перерос­тає у диверсифікацію, яка є процесом проникнення капі­талу певної монополії в галузі, що безпосередньо не по­в’язані з основною сферою її діяльності.

На основі диверсифікації виникає така сучасна основ-форма монополістичних об’єднань,  як багатогалузе­вий концерн.

Концерн багатогалузевий — об’єднання десятків і навіть сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і ви­готовлений продукт, а головна фірма здійснює за іншими учасни­ками об’єднання фінансовий контроль.

Серед 500 наймогутніших монополій США понад 90% існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5% цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію, переважна більшість їх має у своєму складі в середньому підприємства 11 галузей, а наймогутніші мо­нополії — до 30—50 галузей.

У 60-ті роки в США і деяких країнах капіталу з’яви­лися і почали зростати конгломерати — монополістичні об’єднання, що утворилися внаслідок поглинання при­буткових різногалузевих підприємств, які не мали виро­бничої та технічної спільності. Так, найбільша американ­ська телефонна монополія «АТТ» почала скуповувати го­телі, автопрокатні станції тощо. Крім бажання привлас­нити прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання мали також на меті уникнути різких коли­вань кон’юнктури ринку під час кризи.

Термін «монополія» походить від грецьких слів mono — один і polio — продаю. Тому, на думку захід­них науковців, монополія означає наявність одного про­давця певного товару чи послуги або ситуацію, коли од­на фірма забезпечує повний випуск товарів. Такий тип & монополією окремого підприємства, або монополією продавця і називається абсолютною. Трапляється рідко.

Більш поширена змова чи угода (гласна або негласна) декількох крупних фірм, що дає їм змогу швидко здобу­ти панівне становище на ринку і отримувати високі при­бутки. Таку ситуацію у виробництві та на ринку назива­ють олігополією (від грецьк. oligos — мало, небагато). В економіці розвинутих країн типовим є домінування в окремих галузях 3—4 крупних фірм. Так, частка чоти­рьох провідних автомобільних фірм у національному ви­робництві Японії становить майже 70%, у Великобрита­нії — до 95о/0 ^ у франщї _ 99,8%. В олігополії криєть­ся небезпека переростання в абсолютну монополію, оскількі їй властиві деякі риси монополій (наприклад, здійснює єдину цінову політику). Олігополію називають

ГРУПОВОЮ МОНОПОЛІЄЮ.

Якщо монополія здійснюється лише з боку продавця (а не виробника товарів), то цю ситуацію характеризують як монопсонія (mono — один; opsonia — закупівля про-довольства). Більш поширеною у цій сфері діяльності є олігопсонія — наявність невеликої групи покупців певно­го товару чи послуги.

Ще один тип монополії у західній економічній літера­турі пов’язаний з диференціацією продуктів, наявністю їх специфічних властивостей. Крім того, це може бути оригінальна упаковка, особливість обслуговування тощо, завдяки чому віддають перевагу певному товару. Таку монополію здатні здобути й малі підприємства, проте від­носити їх до економічних монополій внаслідок відсутнос­ті відповідних ознак недоцільно.

Процес монополізації (насамперед у формі групових монополій) набув у розвинутих країнах світу значного розвитку. Так, на початку XX ст. у США майже полови­на виробництва всіх підприємств країни була зосередже­на в руках 0,01 їх загальної кількості. У 1998 р. на 0,003 кількості підприємств припадало більше половини всьо­го виробництва США. До числа гігантів у той період на­лежали підприємства з виробництвом в 1 млн. дол. і біль­ше. Нині такі підприємства відносять переважно до кате­горії дрібних. Мінімальний розмір обігу з продажу про­мислових корпорацій, які в 1990 р. увійшли до списку 500 наймогутніших, становив понад 1 млрд. дол. Ознакою монополізації економіки в сучасних умовах є також ско­рочення кількості конкуруючих підприємств у деяких галузях. Так, якщо у США на початку XX ст. налічува­лося 1600 автомобільних компаній, то в середині 90-х ро­ків їх стало 4, причому на 3 наймогутніші припадало 93,9% випуску автомобілів.

Крім перелічених типів і форм монополій, виділяють ще природну монополію, що є економічно доцільним. Во­на утворюється у сфері енергозабезпечення, зв’язку, тру­бопровідного транспорту та ін. Ці галузі зосереджує, як правило, у своїх руках держава.

Паралельно з концентрацією та централізацією про­мисловості, насамперед промислового капіталу, аналогіч­ні процеси відбуваються у фінансово-кредитній сфері. В основі концентрації та централізації банківського капіта­лу лежать відповідні процеси, які здійснюються у межах промислового капіталу. Це зумовлено тим, що, по-перпіе, від розмірів промислових підприємств залежить маса привласнюваного ними прибутку, а отже й величина гро­шових капіталів, які у них вивільняються, а потім зосе­реджуються в банках. По-друге, у великих підприємств зростає потреба в більших масштабах банківських опера­цій щодо видачі позик.

Процес монополізації капіталістичного виробництва супроводжується посиленою концентрацією та централі­зацією банківського капіталу, оскільки із зростанням масштабів промислових монополій і привласнюваної ни­ми маси додаткової вартості у них вивільняється дедалі більше грошових капіталів, які зосереджуються в круп­них банках. Так поступово на зміну дрібним банкам прийшли банківські монополії. Водночас лише великі банки мають змогу задовольняти потреби промислових монополій у кредитах. Отже, крупні банки є важливим фактором концентрації та централізації промислового капіталу.

У сучасних умовах монополія в банківській сфері по­силюється внаслідок проникнення в неї НТР. Зокрема, впровадження дорогих ЕОМ, перехід до системи елект­ронних рахунків вимагає все більшого укрупнення банків. Крім того, зростає роль кредитно-банківської сфери в мо­білізації заощаджень частини населення, в перерозподілі капіталів між галузями, у зовнішньому функціонуванні промислових, транспортних, торговельних монополій, у забезпеченні механізму державних позик та ін. Тому рівень монополізації банківського капіталу перевищує рі­вень монополізації у промисловості. Про це свідчить за­гальна кількість підприємств і банків. Якщо, наприклад, у США в 1998 р. налічувалося понад 23,3 млн. підпри­ємств, то банків — лише 10,5 тис. В Україні у 2000 р. функціонувало до 195 банків, сплачений ними статутний фонд — 3,7 млрд. грн., активи — майже 26 млрд. грн., а капітал банківської системи — приблизно 6 млрд. грн.

Банківська монополія — об’єднання крупних банків або окремий банк-гігант, які відіграють вирішальну роль у банківській справі та привласнюють монопольно високі прибутки.

Вони розвиваються у таких формах:

1) банківські картелі — угоди між крупними банка­ми з метою проведення єдиної дивідендної політики, встановлення однакових відсоткових ставок тощо;

2) банківські синдикати, або консорціуми, — угоди між декількома великими банками з метою спільного здійснення крупних прибуткових фінансових операцій, як правило, для випуску цінних паперів;

3) банківські трести — угоди між декількома крупни­ми банками з метою об’єднання їх капіталів і спільного Управління ними;

4) банківські концерни — угоди між формально неза­лежними банками під фінансовим контролем наймогутні-шого з них за допомогою скуповування контрольного па­кета акцій, їх різновидом є банківські групи, тобто су­купність банків, яку контролює одне акціонерне товари­ство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій. Вони отримали назву банків­ських холдингів.

Однією з особливостей монополізації банківського ка­піталу є зростання кількості філіалів банків. Лише за 1988—1998 pp. їх чисельність у США збільшилася при­близно з 50 тис. до 73,6 тис. Важлива риса цього проце­су — тісне переплетіння банківських монополій з інши­ми фінансовими інститутами — пенсійними фондами, страховими компаніями та ін. При цьому посилюється універсалізація виконуваних банками функцій. Водночас зростає централізація банківського капіталу внаслідок «поглинань» у банківській сфері. Особливістю розвитку банківських монополій є також їх транснаціоналізація, тобто розширення діяльності за межами країни.

Процес монополізації має позитивні та негативні на­слідки. Позитивною рисою монополізації є те, що у гі­гантських підприємств та їх об’єднань більше можливос­тей розвивати сучасне виробництво, фінансувати крупні науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і техноло­гію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. Тому не дивно, що на сучасному етапі розвиваються такі форми співробітни­цтва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення таких міжфірмових об’єд­нань, консорціумів пов’язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації.

Останніми роками одним із напрямів вертикальної ін­теграції і диверсифікації (тобто збільшення числа галу­зей, у які здійснює експансію певна монополія) стало формування торговельно-промислових комплексів, інтег­рація крупних промислових корпорацій з торговельними компаніями.

Виникнення і розвиток крупних господарських оди­ниць, координація їх діяльності розширюють масштаби планомірного й організованого розвитку економіки, сві­домого регулювання економічної системи. Це дало підставу американському економісту Дж. Гелбрейту виділи­ти в економіці СІЛА планову систему, що включає круп­ні корпорації, та ринкову, представлену дрібним і серед­нім бізнесом. У першій із них 100 наймогутніших компа­ній витрачають до 80% загальних витрат на наукові до­слідження.

Гігантські підприємства завдяки масовому виробниц­тву мають змогу економити на витратах виробництва, за­безпечувати споживачів дешевшими якісними товарами. Негативною рисою монополізації економіки є переду­сім практика встановлення монопольних цін. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки крупні компанії виготовляють переважну масу продук­ції. За підрахунками американських економістів, насе­лення США щорічно переплачує майже 70 млрд. дол. за завищені груповими монополіями ціни.

Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбувається тому, що монополізація виробництва і збуту дає змогу крупним компаніям отримувати певний час ви­сокі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення науки і техніки у виробничий процес.

У гонитві за прибутком крупні компанії вкладають кошти у проекти, які дають найвищу віддачу, вилучаю­чи або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важли­віші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (кілька десятків мільярдів доларів) зменшують валовий національний продукт СІЛА.

Монополії придушують конкуренцію — важливу ру­шійну силу економічною прогресу. Тому П. Самуельсон називає монополію економічним злом.

Сутність підприємств та їх види. Внаслідок суспільно­го поділу праці народне господарство будь-якої країни поділяється на окремі сфери (наприклад, сфери матері­ального та нематеріального виробництва), галузі. Кіль­кість галузей залежить від глибини суспільного поділу праці. У колишньому СРСР налічувалося до 400 галузей народного господарства, у США — майже 700 лише у сфері промисловості.

Підприємство — основна ланка народного господарства, яка за­безпечує виробництво основної маси товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою привлас­нення доходу (прибутку).

Як у первинній ланці народного господарства, на під­приємстві зосереджена певна сукупність продуктивних сил (засобів праці, працівників, землі, сировини та ін.) та відносин економічної власності. Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об’єк­тів власності, обміну товарів і послуг з іншими підприєм­ствами та розподілу створеного працівниками необхідно­го і додаткового продукту. Суб’єктами відносин власнос­ті є саме підприємство як юридична особа, його праців­ники. Кожне підприємство вступає у відносини з іншими підприємствами (купуючи комплектуючі вироби, сирови­ну, надаючи й отримуючи послуги), державою (сплачую­чи податки до бюджету та ін.), банками (отримуючи кре­дити та сплачуючи відсотки за ними).

Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу вироб­ництва, розміру підприємства на ньому функціонують ос­новні, допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями. Підприємство вступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з ін­шими підприємствами, тобто є важливою ланкою техні-ко-економічних відносин. Так, підприємства України ма­ли постійні господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік колишнього СРСР.

На підприємствах відбувається поєднання працівни­ків із засобами виробництва, від характеру якого знач­ною мірою залежить тип підприємства. Якщо, наприк­лад, засоби виробництва належать окремому власнику або групі власників і працівники наймаються на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, такі під­приємства є капіталістичними. Якщо засоби виробницт­ва викупили працівники, як це має місце на 11 тис. фірм США, то воно стає колективним трудовим підприємст­вом. Отже, основний критерій розмежування підпри­ємств — тип власності.

Відповідно до цього критерію в Україні функціонують такі основні види підприємств: державні — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно виділяють загальнодержавні та комунальні підприємства; колек­тивні — засновані на власності трудового колективу. Вони поділяються на колективні трудові підприємства, ко­оперативні, підприємства громадських організацій та ін.; приватнокапіталістичні — засновані на власності окре­мої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу; колек­тивні капіталістичні — засновані на власності декіль­кох власників капіталу, які наймають робочу силу; інди­відуальні — засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці; сімейні — засновані на праці членів однієї сім’ї; спільні (або змішані) — засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залу­ченням іноземного капіталу.

З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, відкриті та за­криті акціонерні компанії та ін.

Договірне (повне або змішане) товариство заснову­ють юридичні та фізичні особи, які не об’єднують свої капітали і не створюють нової юридичної особи, зберіга­ють господарську та юридичну самостійність, мають са­мостійні баланси тощо. Учасники договірного товариства на підставі договору про спільну діяльність передають спільне майно в управління одного з них. Учасники такого товариства поділяються на дійсних членів (які є рівноправними) і членів-вкладників (які мають лише до­радчий голос). Крім того, у повному товаристві повну від­повідальність за зобов’язанням несуть усім майном всі учасники, а у змішаному — один або кілька дійсних чле­нів. Вкладники таку відповідальність несуть лише у ме­жах своїх вкладів. Прибуток розподіляється згідно з до­мовленістю, зафіксованою в договорі. Договірне товарис­тво не має права випускати цінні папери.

Товариство з обмеженою відповідальністю створю­ється шляхом об’єднання пайових внесків, і відповідно до їх величини розподіляється прибуток. Члени цього то­вариства відповідають за зобов’язаннями підприємства лише розміром вкладеного у пай капіталу. Такі товарис­тва можуть створювати підприємства, організації, грома­дяни та інші суб’єкти. Установчі документи цих това­риств — статут і установчий договір.

У західній економічній літературі за критерієм влас­ності виділяють лише приватні та державні (або публіч­ні) підприємства. Найпоширенішими у розвинутих краї­нах світу є приватні підприємства.

Приватне підприємство — форма підприємницької’ діяльності, в якій суб’єктом є одна фізична особа, що несе повну відповідаль­ність перед кредиторами і самостійно управляє всіма стадіями ви­робничої та комерційної діяльності.

Назва приватного підприємства повинна містити прі­звище та ім’я засновника. Якщо власних засобів для ве­дення справ недостатньо, власник може скористатися кредитом. При цьому він сплачуватиме відсотки за кре­дит. Розширюючи підприємство, власник може частину функцій управління передати іншій особі, наприклад з числа найманих працівників. Переваги приватних під­приємств полягають у тому, що рішення приймаються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати дії з ін­шими особами, весь прибуток привласнює одна фізична особа. Недоліками приватних підприємств є насамперед те, що ризик діяльності лягає на самого власника, відпо­відальність перед кредиторами він несе всім своїм май­ном, розміри підприємства невеликі, величина привлас­нюваного прибутку незначна. Найдоцільніше створювати приватні підприємства для виробництва невеликих пар­тій виробів, надання індивідуальних послуг, інтелекту­альної діяльності щодо винаходів, окремих товарів, ін­ших робіт, де найефективніша індивідуальна праця.

Існують також інші критерії класифікації підпри­ємств. Так, за наявністю влади на ринку вони поділяють­ся на конкурентні, олігопольні та монопольні. За харак­тером економічної діяльності — на виробничі, торговель­ні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробни­чі об’єднання та ін. За сферою діяльності — місцеві, ре­гіональні, національні, міжнародні підприємства. За кількісними показниками — малі, середні й великі.

Малі підприємства кількісно переважають в усіх роз­винутих країнах світу. У різних країнах до них відносять неоднакові за величиною підприємства: у США, наприк­лад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівни­ків, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно 23,2 млн. підприємств у США в 1996 р. до категорії дрібних належали майже 22 млн., але їхня частка в доходах наближалася до 8%. Малі підприємства є абсолютно переважаючими і в інших країнах світу. В Україні у 2000 р. налічувалось майже 197 тис. малих підприємств, але вони виробляли менше 10% валової продукції.

Своєрідний «ренесанс» малого бізнесу почався з роз­гортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, ко­оперування виробництва, формує великий попит на вузь-коспеціалізовану продукцію. Малі підприємства мобіль­ніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових то­варів і послуг, у створенні нових зразків продукції, для експериментаторства. Тому крупні компанії часто пере­кладають на них роль випробувачів нової техніки тощо. Крім того, малі підприємства у США протягом 1981 — 1990 рр- створили 60% нових робочих місць, а великі скоротили чисельність працівників на 3 млн..

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впрова­джувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної пра­ці, подовження робочого дня. Ці підприємства також еко­номлять на техніці безпеки, покращенні умов праці та ін.

Венчурні підприємства набули широкого розвитку в останні два десятиріччя у передових країнах світу. Вони є організаційно-правовою формою функціонування вен­чурного (ризикового) капіталу і займаються науковими дослідженнями і розробками, а також створенням, впро­вадженням у виробництво нової ідеї або проекту переду­сім у прогресивних наукомістких галузях. Формування венчурного капіталу здійснюється шляхом пайової учас­ті інвесторів (венчурних капіталістів, які безпосередньо здійснюють стратегічне керівництво інвестиційними про­ектами), а акумульовані ресурси функціонують у формі акціонерного капіталу. Водночас венчурні підприємства можуть бути окремими відділеннями (філіями) крупних промислових і страхових компаній, фінансових груп то­що, а також створюватися за підтримкою держави. Вен­чурне фінансування стимулює розвиток науково-техніч­ного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новіт­ніх досягнень науки у виробництво.

Створення венчурних підприємств вигідне крупним компаніям, банкам, страховим компаніям, оскільки та­ким чином вони використовують підприємницький та­лант окремих винахідників, дрібних бізнесменів, їх енер­гію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п’ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у невеликих фірм і дає комерційний результат.

У США в середині 90-х років до 20 тис. невеликих фірм проводять інтенсивні наукові розробки, а обсяг ве­нчурного капіталу становить майже 40 млрд. дол. У кра­їнах ЄС обсяг венчурного капіталу наприкінці 90-х років перевищував 10 млрд. дол. Середній прибуток на цей ка­пітал приблизно вдвічі перевищує величину середнього прибутку промислових компаній країни.

Щоб якнайповніше використати позитивні сторони малих підприємств і послабити негативні сторони їх діяльності, держава повинна надавати їм всебічну підтрим­ку. З цією метою у багатьох розвинутих країнах світу дер­жава допомагає малим компаніям у підготовці кадрів, розповсюджує науково-технічну інформацію, надає подат­кові пільги для створення нових підприємств, для їх коо­перації з середніми та крупними фірмами, стимулює впровадження нових технологій, субсидіює науково-дослі­дні роботи тощо. Важлива роль відводиться створенню та­ких підприємств в економічно відсталих регіонах країни.

В Україні майже половина малих підприємств займає­ться торговельною, посередницькою діяльністю. Основні причини цього — недосконалість законодавства (насампе­ред податкового), практика створення малих підприємств на базі державних, великі податки і дорогі кредити та ін.

У колишньому СРСР в економічній науці та практи­ці панувала думка про абсолютні переваги крупних під­приємств. Це було зумовлене політикою держави на шту­чне збільшення (шляхом об’єднання) кількості великих підприємств і зменшення — малих. Політика гігантома­нії проявлялася і в економічно необґрунтованому укруп­ненні колгоспів і радгоспів, що призвело до появи неперс­пективних «вимираючих» сіл. Потрібна науково виважена політика, спрямована на створення підприємств оптималь­них розмірів, тобто таких, які створюють найсприятливі­ші умови для використання науки і техніки за мінімаль­них затрат і виготовляють високоякісну продукцію.

Критерій оптимальності неодинаковий для різних га­лузей промисловості. Так, в автомобільній промисловос­ті оптимальними є підприємства, які щорічно випуска­ють не менше 500 тис. легкових і 130—150 тис. вантаж­них автомобілів. У взуттєвій промисловості — ті, що ви­пускають 4—5 млн. пар взуття на рік. На підприємствах, орієнтованих на розробку нової продукції (на Заході їх називають венчурними), оптимальна кількість працівни­ків — до 15 осіб.

Підприємництво і принципи діяльності підприємств.

Кожне підприємство незалежно від розмірів, форм влас­ності та інших критеріїв в умовах соціальне орієнтованої ринкової економіки повинно в результаті своєї діяльності отримувати дохід (прибуток). Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахун­ку. Такими основними принципами є самоокупність, са­мофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікав­леність, економічна відповідальність, господарська самотійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Найважливіші риси господарського розрахунку: 1) отримання прибутку на основі створення необхідних суспільству товарів і послуг та підвищення ефективності виробництва; 2) економічна відповідальність за результа­ти невмілого господарювання, неефективного викорис­тання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових). Наслідком такого господарювання може стати банкрутс­тво. Тому західні науковці називають свою економіку си­стемою прибутків і збитків. Про економічну відповідаль­ність господарського розрахунку свідчить той факт, що у США в 1998 р. збанкрутували понад 1,4 млн. здебільшо­го малих підприємств.

Економічну відповідальність підприємства несуть пе­ред іншими підприємствами за виконання своїх договір­них зобов’язань, за виконання замовлень держави, перед споживачем, перед банками тощо. Договірні зобов’язан­ня, як правило, виконуються з точністю не лише до кон­кретної дати, а й до певної години. Тому в розвинутих країнах світу відпала необхідність у будівництві великих складських приміщень, зберіганні значних запасів про­дукції на складах. Правилом для ділової людини є дотри­мання й усної обіцянки. Порушення цього правила неми­нуче призведе до відмови бізнесменів мати ділові стосун­ки з такими партнерами.

Діяльність підприємства будь-якого виду нерозривно пов’язана з підприємництвом.

Підприємництво — самостійне організаційно-господарське но­ваторство на основі використання різних можливостей для випус­ку нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту та ін. з метою отримання прибутків та самореалізації власної мети.

Поняття «підприємництво» уперше ввів у науковий обіг англійський учений Р. Кантільон. Він розглядав йо­го як особливу економічну функцію, важливою рисою якої є ризик. Французький економіст Ж.-Б. Сей пов’язу­вав підприємництво з організацією людей у межах госпо­дарської одиниці. А. Сміт розглядав підприємця як влас­ника, пов’язував підприємницьку діяльність насамперед з власним інтересом підприємця (особистим збагачен­ням), у процесі реалізації якого підприємці сприяють найефективнішому задоволенню потреб суспільства.

Повніша характеристика підприємництва дається у працях американського економіста Й. Шумпетера та англійського вченого Ф. Хаєка. На думку Й. Шумпетера, зміст підприємництва розкривається у його функціях: 1) реформування й докорінна перебудова виробництва внаслідок здійснення нових комбінацій щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових рин­ків, джерел сировини; 2) підприємництво є функцією будь-якої економічної системи, виконання якої необхідно поєднувати з науковими розробками, маркетингом та ін­шими видами; 3) виконання функцій підприємництва за­лежить від господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, види, мотивацію та ін.

Тому основними функціями підприємця Й. Шумпетер називає виготовлення нового блага або старого блага но­вої якості, освоєння нового ринку збуту, джерела сирови­ни або напівфабрикатів; запровадження нового методу виробництва; відповідну реорганізацію виробництва.

Ф. Хаєк пов’язував підприємництво насамперед з осо­бистою свободою, яка дає людині змогу раціонально роз­поряджатися своїми здібностями, знаннями, інформаці­єю та доходами. Підприємець намагається насамперед оптимально поєднати ці компоненти із ситуацією на рин­ку (перспективні чи неперспективні щодо інвестування, попиту і пропозиції певної галузі економіки, рівнем цін та ін.), знайти найкращі засоби для задоволення власних потреб і потреб суспільства.

Основними функціями підприємництва є новаторсь­ка, організаційна, господарська, соціальна і особистісна.

Новаторська функція полягає у сприянні процесу продукування нових ідей (технічних, організаторських, управлінських та ін.), здійсненні дослідно-конструк­торських розробок, створенні нових товарів і наданні но­вих послуг тощо.

Організаційна функція полягає у впровадженні нових форм і методів організації виробництва, нових форм за­робітної плати та їх оптимальному поєднанні з традицій­ними, у раціональному поєднанні форми одиничного по­ділу праці, основних елементів системи продуктивних сил та контролю за їх виконанням.

Господарська функція зводиться до найефективнішо­го використання трудових, матеріальних, фінансових, ін­телектуальних та інформаційних ресурсів.

Соціальна функція полягає у виготовленні тих това­рів і послуг, які необхідні суспільству відповідно до го­ловної мети, вимог дії основного економічного закону.

Особистісна функція передбачає самореалізацію влас­ної мети підприємця, отримання задоволення від своєї оботи. Так, у результаті опитування дрібних компаній Великобританії з’ясувалося, що переважна більшість їх (понад 80%) головними стимулами своєї підприємниць­кої діяльності вважають не особисте збагачення, а мож­ливість відчути себе незалежним і мати задоволення від власної праці. Звісно, ці дані потребують уточнення, оскільки відчути себе незалежним у підприємницькій ді­яльності можна за умови успішної роботи компанії, отри­мання відповідних прибутків.

Виходячи з цих функцій підприємництва, сучасному підприємцю мають бути притаманні певні найважливіші риси, пов’язані з відповідними функціями. Він повинен:

1) вбачати в людині основне джерело підвищення ефективності роботи підприємства, нових ідей, проводи­ти політику формування багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику, форму­вати економічне мислення, бути ініціативним та ін.;

2) вміти об’єднати людей для досягнення спільної ме­ти, надихати співробітників, приділяти значну увагу прагненням людей, їх духовним якостям, домагатися, щоб цінності фірми стали помислами працюючих тощо, вміти переконувати працівників;

3) бути професійно підготовленим для пошуку опти­мальних варіантів розвитку підприємства, підвищення його ефективності, постійно орієнтуватися на ефектив­ність і якість, здійснювати систематичне планування, прагнути до всебічної інформованості, йти на розумний ризик, впроваджувати такі форми і системи заробітної плати, які сприяють економії ресурсів (сировини, елект­роенергії, палива, зменшення ручної праці), надавати підрозділам певну автономію, прагнути до простоти упра­вління, органічно поєднувати автономію з жорстким цен­тралізмом та ін.;

4) постійно орієнтуватися на потреби споживачів, під­вищення якості продукції та послуг, що надаються згід­но з чинним законодавством, сплачувати податки, не за­бруднювати навколишнє середовище, оптимально поєд­нувати індивідуальні, колективні й суспільні інтереси, відповідати за свої дії;

5) діяти цілеспрямовано, енергійно, вірити в успіх справи, бути наполегливим і гнучким, розвивати свої творчі, організаторські здібності тощо.

У прийнятому Верховною Радою України Законі «Про підприємництво» названі такі основні принципи, за яки­ми здійснюється підприємництво: 1) вільний вибір діяль­ності на добровільних засадах, залучення до підприємни­цької діяльності майна і коштів юридичних осіб і грома­дян; 2) самостійне формування програми діяльності, ви-

бір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; 3) вільне наймання працівників; 4) залучення й використання ма­теріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством; 5) вільне розпорядження при­бутком, що залишається після внесення платежів, вста­новлених законодавством; 6) самостійне здійснення під­приємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності; 7) використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Основними умовами підприємництва є реальний плю­ралізм форм власності, наукова, правова база, стабільна політична ситуація, виважена економічна політика дер­жави щодо підприємництва, сприятлива суспільна думка та ін. В Україні найважливішими передумовами підпри­ємництва є проведення роздержавлення і приватизації в оптимальних масштабах, демонополізація виробництва, активна підтримка державою інвестиційних процесів для різних суб’єктів підприємницької діяльності та ін.

Підприємницька діяльність означає працю індивіда, засновану на розвитку особистісних факторів, розширен­ні знань про свої можливості, спрямовану на досягнення найкращого результату в господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед привласнен­ня додаткового прибутку. Підприємництвом не вважаєть­ся виконання будь-якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця не було хоча б одного особисті-сного фактора і права на свободу такої діяльності. Особи-стісні фактори підприємництва — особиста власність, фі­зичні, розумові здібності, знання і досвід, становище в суспільстві, права тощо.

Основними завданнями, що вирішуються на початку підприємництва, є: 1) вибір сфери та масштабів діяльнос­ті; 2) вибір місцерозташування підприємництва, фірми; 3) вибір форми підприємницької діяльності та назви фір­ми; 4) фінансування та інвестування. Підприємництво — один із важливих факторів соціально-економічного про­гресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтрим­ку у таких основних формах: 1) надання свободи підпри­ємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу ко­мерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства. При виборі форми підприємництва беруть до уваги масштаб діяльності, форму відповідальності під­приємця, можливості отримання кредитів, рівні оподат­кування, можливий обсяг реалізації продукції та ін.

Існують такі основні форми підприємництва: 1) при­ватні підприємства (товариства власників); 2) товариства капіталів; 3) особливі форми товариств.

За формами власності та організацією розрізняють та­кі основні форми підприємництва: 1) індивідуальні, за­сновані на приватній власності фізичної особи та її особи­стій праці (фермери, ремісники, окремі винахідники та ін.); 2) сімейні, які ґрунтуються на приватній власнос­ті та праці членів сім’ї; 3) колективні, засновані на влас­ності трудового колективу та праці його членів; 4) прива­тнокапіталістичні, що ґрунтуються на власності й праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили; 5) колективні капіталістичні, засновані на власності кіль­кох (багатьох) власників капіталу та найманої ними робо­чої сили; 6) орендні, які беруть за певну плату на різний період, що дає змогу бути власником результатів праці та розпоряджатися майном; 7) інноваційні, діяльність яких передбачає створення та використання інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») та ін.; 8) спільні або змішані, засновані на поєднанні різних форм капіталу, в тому числі із залученням іноземного капіталу; 9) держа­вні, що ґрунтуються на державній власності. Твердження окремих економістів про те, що держава не повинна бути підприємцем, не узгоджуються з практикою функціону­вання державних підприємств майже протягом семи тися­чоліть, а в умовах капіталізму відображають певною мі­рою реалії минулих століть (часи А. Сміта).

Усі великі та переважна більшість середніх і навіть частина малих підприємств існують у формі акціонерних підприємств (компаній). Малі підприємства використову­ють таку форму організації, як акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Тому необхідно з’ясувати сутність акціонерних компаній, розкрити їх прогресивні та негативні сторони, соціально-економічні наслідки.

Погляди класиків політичної економії та сучасних західних економістів на капітал. Первісне значення сло­ва «капітал» від лат. capitalis — головний. Пізніше у ні­мецькій та французькій мовах цим терміном стали по­значати головне майно, головну суму.

Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Арістотель. Він увів поняття «хремастика» (хрема — май­но, володіння), розуміючи під нею мистецтво забезпечення достатку, або діяльність, спрямовану на накопичення ба­гатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопи­чення капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравали торговельний та грошовий (лихварський) капі­тали, то мета торговельної діяльності — безмежне накопи­чення багатства, постійне збільшення капіталу.

Класики буржуазної політичної економії А. Сміт та тт Рікардо ототожнювали капітал з накопиченою пра­цею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі/грошей тощо). Щоправда, А. Сміт до капіталу відно­сив’лише ту частину запасів, що призначена для подаль­шого виробництва і приносить дохід. А. Сміт та д Рікардо зробили крок назад порівняно з Арістотелем, з’ясовуючи сутність капіталу.

Переважна більшість сучасних західних науковців спрощено тлумачить сутність цього поняття. Так, амери­канський економіст Г. Манків стверджує, що капітал — це знаряддя, які використовують працівники: підйомний кран для будівельника, калькулятор для бухгалтера.

Відмінність між поглядами сучасних західних еконо­містів і класиків буржуазної політекономії:

1) сучасні західні економісти значно розширили межі запасів, види накопиченої праці, розкриваючи сутність капіталу, включивши сюди дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо;

2) сучасні науковці отримання доходу пов’язують не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з особистісними, людськими факторами. Речові фактори отримали назву фізичного капіталу, а людський — люд­ського капіталу. Останній охоплює набуті знання, звич­ки, енергію людей, а інвестиціями в людський капітал називають витрати на здобуття освіти, інформації, квалі­фікації, на підтримання здоров’я, на виховання дітей то­що. Прихильники теорії «людського капіталу» вважа­ють, що до нього належить навіть особиста чесність у ді­лових контактах;

3) деякі західні науковці ототожнюють капітал з гро­шима, з фінансовими ресурсами;

4) вони ототожнюють капітал з часом, який при цьо­му розглядається як окремий фактор виробництва, що створює дохід.

Позитивним у наведених поглядах при з’ясуванні су­тності капіталу є те, що ці учені всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії, пов’язують капітал 3 різними факторами виробництва, з процесом отриман­ня доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розу­міння сутності капіталу К. Марксом та Ф. Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь Праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того, сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкриї; ли матеріально-речову структуру капіталу. Але вони не доповнюють матеріально-речову сторону-категорії «капітал» характеристикою його суспільно-економічної форми, не розглядають дію певного фактора в, органічному взаємозв’язку з відносинами між людьми., Західним науковцям притаманний однобічний,  метафі­зичний, а не всебічний, діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це певною мірою і позаісторичний підхід, який полягає у тому, що стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно-економічних формаціях. Зокрема, вони вважають, що лук і стріла в руках мисливця  за первіснообщинного ладу були  капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені асбтрагуються від поняття «наймана праця», від суперечнос­ті між власниками значних засобів виробництва і безпо­середніми виробниками, які здебільшого позбавлені та­ких засобів і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати таким власникам свою ро­бочу силу.

Сутність капіталу. Капітал, як будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії.

Капітал — виробниче відношення (а не просто засоби виробницт тва, гроші), за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мі­нові вартості служать знаряддям експлуатації, привласнення час­тини чужої неоплаченої праці.

Засоби виробництва, певні матеріальні блага не на всіх етапах людської цивілізації були знаряддям експлу­атації. Такої ролі вони не виконували насамперед у пер­віснообщинному ладі, оскільки були спільною власністю. Не могли вони бути засобом експлуатації і в часи рабов­ласницького ладу, бо раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу. Зде­більшого це характерно і для феодалізму. Щоправда, земля в руках феодала частково слугувала засобом експлуатації, оскільки він віддавав певну, як правило, не­значну частину її селянинові й той змушений був за це половину або більшу частину робочих днів тижня працю­вати на полі феодала-власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково ще й тому, що селянин-кріпак не був юридичне вільним. Отже, капітал як виро­бниче відношення не був панівною суспільною формою в умовах феодалізму. Але в цей період розвивається лих­варський капітал, коли гроші в руках лихваря є знаряд­дям привласнення частини праці дрібного товаровироб­ника (ремісників, селян). Певного розвитку набуває й торговельний капітал.

Панівним виробничим відношенням, яке пронизує весь суспільний спосіб виробництва, капітал стає в умо­вах капіталізму. Переважна маса безпосередніх виробни­ків позбавлена засобів виробництва, юридичне вільна і продає свою робочу силу власникам цих засобів — капі­талістам. Ті ж оплачують лише частину витрачених на­йманими робітниками у процесі праці фізичних і розумо­вих сил у формі заробітної плати.

Засоби виробництва (в тому числі земля) були знаряд­дям експлуатації і в умовах так званого соціалізму. Хоч формально у республіках колишнього СРСР і була прого­лошена суспільна власність на засоби виробництва, але вони фактично були монопольно узурповані бюрократич­ною верхівкою партійного та державного апарату. Внас­лідок цього будувався не гуманний, або демократичний, соціалізм, заснований на економічній свободі індивідів і трудових колективів, а державно-бюрократичний.

Загальне поняття «капітал» конкретизується у бага­тьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному та ін. Тому капітал розгорта­ється в систему капіталістичних виробничих відносин. До цієї системи не належить дрібнотоварний сектор еко­номіки (дрібні фермери, ремісники, торговці), в якому не експлуатується наймана праця, та викуплені трудовими колективами народні підприємства. Таких підприємств у США майже 11 тис., а кількість зайнятих на них — до 10 млн. осіб.

Процес формування капіталістичних виробничих від­носин відбувається і в Україні. Персоніфікаторами капі­талу є власники комерційних банків, велика кількість директорів підприємств (які «прихватизували» немалу частку державної власності), ділки тіньової економіки, загалом — кланово-номенклатурна еліта.

Складові капіталу, спрямовані на організацію вироб­ництва, відіграють неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості. Витрати капіталіста на придбан­ня засобів виробництва є незмінними й переносяться кон­кретною працею на новостворений продукт. К. Маркс на­звав їх постійним капіталом і позначив буквою с (від по­чаткової букви латинського слова (constant — постій­ний). Постійний капітал бере участь у процесі праці  своїм речовим змістом, є фактором виробництва, спожи­вання вартостей, але не бере участі в процесі збільшення вартостей, а відповідно не створює додаткової вартості Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у про­цесі виробництва, — це змінний капітал, и (varitous _ змінюваний). Він збільшує первісну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює надли­шок вартості, тобто додаткову вартість.

Змінний капітал у процесі виробництва набуває фор­ми робочої сили. Вона не лише створює працею спожив­чі вартості, а й зберігає вартості спожитих засобів вироб­ництва, переносить їх на продукт як складові частини його вартості. Абстрактною працею до вартості спожитих засобів виробництва приєднується нова вартість. Крите­рієм поділу капіталу на постійний і змінний є в одному випадку те, що у процесі виробництва перший не змінює своєї вартості, а другий змінює її. В другому випадку та­ким критерієм є розгляд засобів виробництва і робочої сили з погляду двоїстості капіталістичного виробництва.

Якщо постійний капітал розглядати лише з погляду матеріально-речового змісту, то він постає у формі основ­них фондів. У політичній економії соціалізму для теоре­тичного вираження протилежної за соціально-економіч­ним змістом категорії «капітал» обґрунтовувалося понят­тя «фонди». Вважалося, що фонди, на противагу капіта­лу, є власністю самих трудящих, що для них не властиве відчуження безпосередніх виробників від засобів виробни­цтва, що вони в руках небагатьох (власників засобів виро­бництва) не є знаряддям експлуатації та ін. Насправді за тоталітарної системи трудящі не були власниками засобів виробництва, а ці засоби — загальнонародною власністю. Суб’єктом власності була верхівка бюрократичного апара­ту (партійного, радянського).

Водночас у середині 90-х років у США налічувалося понад 11 тис. народних підприємств, викуплених трудя­щими. На них здебільшого подолано відчуження праців­ників від засобів виробництва, експлуатацію тощо. Тому засоби виробництва на цих підприємствах перестали бу­ти капіталом. Але називати їх фондами теж недоцільно, оскільки це поняття за своїм семантичним значенням пе­реважно означає речову характеристику засобів вироб­ництва (тобто їх належність до продуктивних сил), а не соціально-економічну форму. Адже розрізняють основні, оборотні фонди, які цілком можна узагальнити у ширшо­му понятті «фонди виробництва», або просто «фонди». Адекватнішою категорією, яка б розкривала соціально-еномічну природу засобів виробництва на народних підприємствах, було б поняття «народні фонди». У цьо­му разі «народні фонди» відображають трудову (а не ек­сплуататорську) природу відносин власності на народних підприємствах, відсутність відчуження безпосередніх ви­робників від процесу праці, від управління власністю, економічної влади, результатів праці тощо.

Поєднання працівників із засобами виробництва. Ос­новними факторами виробництва є особистісний та речо­вий, тобто безпосередній працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і характер функціонування визнача­ються насамперед існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання на мікрорівні (тобто в межах окремих підприємств) здійснюється шля­хом включення індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу. У цьому процесі слід розрізняти техніко-економічну та соціально-економічну сторони.

Техніко-економічна сторона зводиться до безпосеред­нього використання робітником певних засобів і предме­тів праці незалежно від того, чи є він їх власником. На­приклад, водій керує автомобілем, токар вмикає верстат і виготовляє певні деталі, швея використовує швейну ма­шинку для пошиття одягу і т.ін. В усіх цих випадках ро­бітник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі — раціонально ор­ганізувати робоче місце, працю і домогтися найвищих ре­зультатів за найменших витрат енергії людини і засобів виробництва. Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, коопе­ративних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійсню­ється прямо, безпосередньо. У цьому разі робітники та службовці є і власниками виробництва та створеного ни­ми продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та пред­мети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і ви­готовлений продукт, від управління власністю, від само­го процесу праці, а їх робоча сила перетворюється на то­вар, їх поєднання із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх викори­стання під контролем капіталіста.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. Тому в найзагальнішо-му плані трудовий колектив — соціально-економічна форма організації трудящих, а його відособлення в суспі­льстві здійснюється на технологічній і відносній економі­чній самостійності підприємства. До трудового колекти­ву, згідно із Законом України «Про підприємство», нале­жать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у ді­яльності підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Трудовий колектив (у політико-економічному розумінні) — суб’єкт економічних відносин, насамперед відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів з метою створення і при­власнення доходу.

Якщо засоби виробництва виступають у формі капіта­лу, то трудовий колектив є лише суб’єктом техніко-еко-номічних відносин (тобто відносин спеціалізації, коопе­рування виробництва тощо) і самого процесу праці.

Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинутих країн Заходу організовують первинні ланки професійних спілок. Ці спілки виникли у XVIII ст. в Англії, Франції, СІЛА. Спершу їх забороняли уряди, проти них активно бороли­ся підприємці. Нині продаж товару робоча сила відбува­ється, як правило, колективно, а суб’єктом такого ринку є профспілки (на рівні підприємства, окремої галузі, сфе­ри народного господарства і навіть країни). З їх участю формуються і видозмінються основи трудового права, трудового законодавства, виробляються умови укладання колективних договорів, в яких обумовлюються питання охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і розподілі прибутку тощо.

Робоча сила, її вартість і ціна. Світова економічна думка називає різні об’єкти купівлі-продажу того товару, який є єдиним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згідно з першою таким об’єктом купівлі-про­дажу є праця, згідно з другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.

Уперше працю назвав об’єктом купівлі-продажу У. Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розгля­дав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування робітника засобами (їх міні­мумом). Аналогічно сутність цих понять розглядав А. Сміт. Водночас основою заробітної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і виховання дітей, а її нижчою межею — фізичний мінімум. Крім того, величина зарплати визна­чається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідно­шенням сил між ними і капіталістами. Дотримуючись та­ких самих поглядів, Д. Рікардо виділяв природну і рин­кову ціну праці. Природна — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робітни­ків, продовження їх роду, так і певною мірою для їхньо­го розвитку. Ринкова ціна коливається навколо природ­ної під впливом природного руху працездатного населен­ня, співвідношення попиту і пропозиції на працю.

Як об’єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні економісти (німецький вчений М. Герт-нер, англійський — Дж. Хікс та ін.).

Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-прода­жу. Адже праця — це процес свідомої, доцільної діяль­ності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню приро­ду. На ринку робітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ототожнювати. Капіта­ліст купує в робітника — власника робочої сили — тим­часове розпорядження нею. По-друге, купівля-продаж праці вступає у суперечність із законом вартості, не дає змоги розкрити джерело вартості та додаткової вартості.

Наукові здогади про таке джерело містяться у праці У. Петті. Визнаючи зарплату мінімумом засобів до існу­вання, він дійшов висновку, що у вигляді зарплати робіт­ник отримує лише частину вартості, яку він створив. Та­кого ж погляду дотримувався й А. Сміт, коли стверджу­вав, що із створеної працею робітника вартості йому діс­тається у вигляді зарплати лише певна частка. Але з та­ким розумінням проблеми у його роботі поєднується ін­ша точка зору, згідно якою джерелом доходу капіталіста є його діяльність і ризик. Двоїстість поглядів на це пи­тання притаманна й Д. Рікардо (не бачив відмінності між робочою силою і працею як її функцією). Правильно визначаючи вартість товару працею, він одночасно вва­жав, що робітник продає капіталісту працю. Але в тако­му разі він повинен би отримувати повний еквівалент своєї праці (відповідно до вимог закону вартості), який дорівнює всій створеній робітником вартості. Оскільки Д. Рікардо знав, що такого еквівалента робітник не отри­мує, то джерелом прибутку він називав нееквівалентний обмін, тобто не дотримувався вимог закону вартості.

М. Туган-Барановський вважав трактування заробіт­ної плати як ціни товару робоча сила помилковим, оскільки останню, по-перше, не можна відчужувати від робітника (а отже, й продавати), по-друге, вона є не об’єктом, а суб’єктом господарства, по-третє, наявна тав­тологія у визначенні вартості робочої сили суспільне не­обхідними витратами її виробництва. Якщо брати до ува­ги перший аргумент ученого, то відчужувати (а отже, й продавати) неможливо і працю. Подібно до М. Туган-Ба-рановського, К. Маркс вважав тавтологічним визначення вартості праці суспільне необхідними витратами.

Крім того, позиція М. Туган-Барановського виявила­ся дещо непослідовною, оскільки він вживав поняття «робоча сила». «Класовий антагонізм продавців та по­купців робочої сили, — зазначав учений, — корениться в самому єстві найманої праці і тому зникнути ніколи не може». Водночас він стверджував існування продажу трудової послуги і праці. На його думку, капіталіст при­власнює безоплатно лишок робочого часу робітника, об’єктом купівлі-продажу залишаються послуги поапі.

Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх немарксистських точок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає в тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П. Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з факто­рів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий відсоток.

Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К. Маркса, коли він конкретизував своє розуміння про­дажу робочої сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше, як тимчасове розпорядження робочою силою.

З трьох наведених точок зору найалогічнішою є та, згідно  з  якою  купується-продається  праця.  Неможли­вість продажу праці означає, що доцільніше об’єктом ку-півлі-продажу вважати не послуги праці, а послуги робо-» |. чої сили. Хоч робочу силу не слід відокремлювати від [‘ людини, виділення цієї категорії цілком правомірне npiij розгляді людини економічної (Homo ekonomicus). Суб’єк-П том господарства є не робоча сила, а людина в сукупнос-» ті всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільні-?’ ше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю\ категорію визнають і деякі західні економісти. г;

Робоча сила — сукупність фізичних і духовних властивостей людини^; які вона застосовує в процесі виробництва споживчих вартостей.

Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник по­збавлений власності на засоби виробництва і засоби існу­вання, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сто­рони: споживчу вартість і вартість, але робоча сила — то­вар специфічний. Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, проте її виробниче спо­живання означає залучення до процесу праці не лише фі­зичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним влас­тивостям людської робочої сили особливого характеру і позначається на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживчої вартості специфіка цього товару вияв­ляється в тому, що у процесі його споживання він не зни­кає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого  товару робоча сила. Отже, в основу визначення спожив­чої вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специ­фічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес са­мозростання вартості. Тому специфічність вартості това­ру робоча сила полягає у здатності до такої кількості аб­страктної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Деякі економісти стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її по­слуги на певний, обумовлений контрактом час, а робіт­ник залишається її господарем. З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар — особиста свобода її власника — найма­ного робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин-кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робіт­ник повинен бути економічно залежним, тобто позбавле­ним засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабовласництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.

Якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона потребує суспільне необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат — вар­тість життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітнико­ві життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і від­повідно відтворення робочої сили повинно містити витра­ти на утримання його сім’ї. По-друге, для виконання складнішої роботи необхідний певний рівень освіти і ква­ліфікації робітника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій — людина) історично розвиваєть­ся, на величину її вартості впливає соціально-історичний елемент. Останній відображає розвиток робітничого кла­су, його матеріальних і духовних потреб внаслідок про­гресу інших елементів системи продуктивних сил, еволю­ції суспільних відносин (оскільки сутність людини — це сукупність суспільних відносин), а також боротьби тру­дящих за поліпшення свого становища.

На думку російських учених Я. Певзнера та С. Бра-гінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, розроблену переважно А. Маршаллом та Л. Вальрасом), за умов рівноваги попиту та пропозиції вартість послуг усіх факторів (у тому числі робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто внеску у виробництво продукту (вартості). Саме ця вартість і виплачується ро­бітникові — продавцю послуг праці. Конкретніше ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримання його життє- і праце­здатності, а результатами праці, тобто плідністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оцінити вартість товару з погля­ду не лише суспільних витрат виробництва, а й кориснос­ті, його корисного ефекту. На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком застосовують, розглядаючи вартість робочої сили (або послуг робочої сили, послуг праці, на їх­ню думку). Так, ці вчені підходять до розв’язання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтую­чи при цьому суспільне необхідними витратами вироб­ництва на відтворення робочої сили. Вони здебільшого розв’язують проблему з точки зору капіталіста, ігнорую­чи при цьому інтереси найманого робітника, якому потрі­бні засоби для відтворення власних життє- і працездатно­сті та життєздатності членів його сім’ї.

Намагаючись обґрунтувати більшу доцільність засто­сування категорії «вартість послуг праці», Я. Певзнер та С. Брагінський посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена ви­трачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт саме й свідчить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зо­ру авторів концепції «факторів виробництва») не знахо­дить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут відіграє підхід з бо­ку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня розвитку продуктивних сил, суспільного характеру ви­робництва). Щоб постійно відтворювати таку робочу си­лу, суспільство, яке неспроможне зробити це в межах корпоративної власності, в особі держави витрачає знач­ну частину національного доходу на соціальні цілі. Та­кий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робо­ча сила з огляду на її корисний ефект.

Вартість робочого місця. Величина вартості робочого місця складається з витрат на робочу силу, вартості засо­бів і предметів праці. У різних галузях і сферах економі­ки вартість робочого місця неоднакова. Найдорожчим  елементом на сучасному етапі є робоча сила. Згідно з да­ними російського науковця Ю. Васильчука вартість ство­рюваної однієї складної робочої сили у США в середньо­му перевищує 400 тис. дол. Вартість машин, техніки й устаткування в 1983 р., за його ж даними, становила 15—16 тис. дол. В обробній промисловості США вартість постійного капіталу на одне робоче місце сягає майже 40 тис. дол. Така вартість робочої сили відображає сукуп­ність витрат суспільства на її підготовку: прямі витрати середньої сім’ї на виховання дитини до 18-річного віку, втрачені матір’ю заробітки, оцінка праці учня, праця йо­го вчителів, батьків (у неробочий час).

Якщо оцінювати вартість одного робочого місця з по­гляду витрат однієї фірми або корпорації, то вартість то­вару робоча сила буде набагато вищою. Так, гігантська американська корпорація «IBM» на початку 80-х років витрачала на підготовку одного торговельного агента до 100 тис. дол. протягом 1,5 року.

Виробниче навчання одного робітника обходиться ні­мецькому концерну «Фольксваген» у 100 тис. марок (за З роки). Крім того, компанія витрачає певну суму грошей на оплату товару робоча сила. Ця сума неоднакова в різ­них галузях, сферах, секторах (немонополізованому, кор­поративному, державному) економіки, на окремих під­приємствах. У середньому щорічна заробітна плата аме­риканського робітника середньої кваліфікації становила в середині 90-х років приблизно 26 тис. дол. на рік. Се­редня вартість основного капіталу на одне робоче місце в обробній промисловості — майже 40 тис. дол. Отже, се­редня вартість одного робочого місця для фірми у цій га­лузі США — від 65 до 70 тис. дол. на рік.

В епоху НТР вартість робочої сили зростає швидше, ніж вартість постійного капіталу. На думку Ю. Василь­чука, це явище спостерігається з 1910 р. Найдорожча у розвинутих країнах світу науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона у 2 рази дорожча від вартості складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.). Та­ка увага до розвитку робочої сили в країнах Заходу свід­чить про те, що людина, безпосередній виробник, є ос­новним фактором виробництва додаткової вартості. Вод­ночас вона опосередковано певною мірою стає і метою іс­нуючої соціально-економічної системи.

В умовах адміністративно-командної системи колиш­нього СРСР переважала дешева робоча сила зі слабо роз­винутими потребами, формування якої відбувалося знач-ою мірою через надання «безкоштовних» соціальних послуг, але низької якості. Майже половина такої робочої сили була зайнята ручною працею, а зрівняльний харак­тер заробітної плати давав змогу забезпечувати високу норму додаткової вартості.

У попередні роки в економічній літературі показник норми додаткової вартості ( — • 100%, тобто відношення v додаткової вартості до необхідного продукту) визначався по-різному, тому його величина коливалася від 70 до 1000%. Найбільшою помилкою було те, що його обчис­лювали без урахування соціальних витрат держави і кор­порацій на відтворення робочої сили. Якщо взяти до ува­ги ці аспекти, то норма додаткової вартості в США була найвищою у 1929 р. і становила 185—200%. У наступні роки, за підрахунками деяких російських та українських економістів, цей показник зменшувався: у 1968 р. в об­робній промисловості СІЛА він становив 127,4%, а в 1988 р. — менше 100%. У середині XIX ст., за підрахун­ками К. Маркса, показник норми додаткової вартості становив у Англії 100%. Це свідчить про послаблення і деяке звуження відносин капіталістичної експлуатації, про меншу інтенсивність дії основного економічного за­кону і про зменшення гостроти основної суперечності цього способу виробництва. Такі зміни засвідчують ево­люційний шлях розвитку елементів більш високого соці­ального устрою в надрах капіталізму.

В Україні, за підрахунками українського науковця Б. Кваснюка, цей показник у 1988 р. щодо всього народ­ного господарства становив 94,7%.

Норма додаткового продукту неоднакова в різних галузях промисловості. Так, у колишньому СРСР у тютюновій промисловості вона становила в 1987 р. 3135%, у плодоовочевій галузі — 45, у трикотажній промисловос­ті — 513,2, у швейній — 135,4, у машинобудуванні — 108,4 %.

Сутність і функції управління. Із зростанням масшта­бів суспільного виробництва, поглибленням суспільного поділу праці в усіх трьох формах (загальній, частковій та одиничній) посилюється значення системи управління економікою, а отже господарського механізму. Основні об’єкти — суспільне виробництво загалом (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, певні елементи (або під­системи) економічної системи (відносини власності, про­дуктивні сили, техніко-економічні відносини тощо (част­кова форма) та окремі підприємства, організації й уста­нови (одинична форма).

Управління як цілеспрямований і активний процес містить такі відносно самостійні, логічно послідовні еле­менти: 1) збирання, систематизація і передача інформа­ції; 2) вироблення (обґрунтування) і прийняття рішення;

3) перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення його виконання;

4) аналіз ефективності прийнятого рішення та можливе наступне його коригування. Результатом цих дій є взаєм­ні переміщення елементів виробництва, розв’язання су­перечностей суспільного способу виробництва загалом або окремих його підсистем, узгодження економічних ін­тересів, зростання ефективності суспільного виробництва (або його окремих ланок) тощо.

Управлінське рішення, управління загалом на прак­тиці реалізується через певний комплекс функцій. Функ­ція управління — повний вид діяльності, в процесі якої здійснюється ефективний вплив на об’єкт управління і розв’язується поставлене завдання, досягається мета. Ос­новні функції управління з погляду технологічного спосо­бу виробництва — планування, організація, координація, контроль та стимулювання праці. Ще однією функцією управління з погляду відносин власності є реалізація власниками засобів виробництва та інших елементів сис­теми продуктивних сил (науки, інформації тощо) своїх прав на різні об’єкти власності, своїх цілей управління.

З шести основних функцій управління найскладніши­ми є організація і координація. Ці функції означають формування структури об’єкта управління, процес упо­рядкування всіх елементів в систему управління і форму їх зв’язку, а також надання активним елементам необ­хідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи, окремі пра­цівники, а також організації, підпорядковані даній сис­темі управління.

Координація — встановлення і підтримання зв’язків між елементами системи. Організація і координація по­єднують окремі елементи системи управління в єдине ці­ле. Таким чином утворюється організаційна структура управління.

У процесі управління всіма об’єктами (тобто на рівні суспільного виробництва, окремих сфер або галузей народного господарства, а також на рівні окремих підпри­ємств і організацій) необхідно чітко сформулювати голов­ну мету управління. Визначення такої мети — початко­вий принцип функціонування і розвитку системи управ­ління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне ви­значення засобів досягнення мети.

Важливий принцип управління — гарантування різ­ними суб’єктами управління виконання взятих на себе зобов’язань, або принцип відповідальності. За невико­нання таких зобов’язань до певних суб’єктів управління застосовують різні санкції з метою повного відшкодуван­ня завданих збитків тим суб’єктам, які зазнали втрат від цього невиконання. Тому завжди слід чітко визначати, хто перед ким і за невиконання чого відповідає, тобто персоніфікувати суб’єкти управління. Такої персоніфіка­ції не було в умовах адміністративно-командної системи управління. Зокрема, вищі органи не несли жодної від­повідальності перед підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення. Це значно знижувало ефективність управління в колишньому СРСР.

У процесі управління органічно поєднуються такі су­спільні закони й закономірності:

1) техніко-економічні закони, що розкривають сут­ність технологічного способу виробництва, відображають відношення людини і природи, людини і техніки, а та­кож відношення між різними елементами техніки та за­собами виробництва. Цей тип законів, у свою чергу, по­діляється на закони, властиві розвиткові продуктивних сил, і закони, властиві техніко-економічним відносинам;

2) соціально-економічні закони, властиві розвиткові виробничих відносин, або відносин економічної власності;

3) соціальні закони, які розкривають сутність відно­син між основними класами, соціальними верствами і прошарками в процесі суспільного виробництва, у різних сферах суспільного відтворення;

4) правові закони, що конкретизуються у різних пра­вових актах і нормах;

5) соціально-психологічні закони, які відображають біологічну й соціальну сторони сутності людини, її пове­дінку в колективі, суспільстві, а також міжособові, між-групові та інші відносини у процесі праці, обміну, розпо­ділу та споживання матеріальних і духовних благ. Отже, управлінські знання є комплексними, універсальними, мають теоретичний і прикладний характер, раціональ­ний та інтуїтивний тощо.

У західній науковій літературі, зокрема у працях американських учених Т. Пітерса і Р. Уотермена, комп-

лексний підхід до управління організацією як певною со­ціальною системою розкривається на основі так званої концепції семи «с» (7-е), або семи характеристик органі­зації: стратегії, структури, системи («жорстких характе­ристик»), складу кадрів, стилю керівництва, суми звичок («м’яких характеристик»), сумісних цінностей (інтегру­ючої характеристики). На їхню думку, об’єктом управ­ління повинні стати людські аспекти організації, які ви­являються у кадровому складі, стилі й звичках, ціннос­тях організації. Більше того, саме ці аспекти і суспільні цінності, людський потенціал організацій висуваються нині на передній план і групують навколо себе всі інші шість характеристик організації. Комплексність управ­ління ще більше зростає, якщо беруть до уваги не лише внутрішні характеристики організації, а й зовнішні фак­тори впливу на неї (конкуренти, дії уряду, прийняті за­кони тощо).

Форми і методи наукового управління підприємства­ми. Елементами організаційної структури управління є різні управлінські ланки, діяльність яких регламентуєть­ся окремими положеннями. В сучасних умовах виділяють такі шість основних організаційних структур управління: 1) лінійна; 2) функціональна; 3) лінійно-функціональна; 4) програмно-цільова; 5) дивізіональна; 6) матрична.

Лінійна структура управління передбачає, що про­цес управління здійснюється у взаємовідносинах між на­чальником і підлеглим за ієрархічною структурою згори донизу. Так, в американській компанії «Ексон» та бага­тьох інших крупних корпораціях налічується 11—14 рів­нів ієрархії. Усі розпорядження йдуть від одного началь­ника, а для керівника кожного ієрархічного рівня важ­ливою проблемою є підбір оптимальної кількості підлег­лих, якими можна ефективно управляти. Керівник під­розділу повинен приймати рішення з багатьох проблем виробничо-фінансової діяльності. Основним недоліком ці­єї форми організаційної структури є надто складна про­цедура прийняття управлінських рішень (рішення надхо­дять згори донизу, а дозвіл на кожний крок діяльності необхідно отримати знизу догори через усю ієрархію ке­рівників). Таке рішення приймається на тривалих засі­даннях, після численних узгоджень і наявної колектив­ної відповідальності за будь-які дії. Ця структура управ­ління дуже складна, вона повільно реагує на внутрішні й зовнішні зміни, виключає новаторський ризик підприєм­ця тощо.

Функціональна структура управління передбачає, що загальні для кількох підрозділів функції управління пе­редаються одному органу (підрозділу) або виконавцю. Цей виконавець виконує однорідні за змістом або технологією робіт функції й отримує накази від кількох керівників. Таким чином, субординація в управлінні здійснюється за функціями. Позитивною стороною такої організаційної форми є уникнення дублювання діяльності виконавців, кожен з яких може доводити до найдосконаліших форм виконання окремої функції. Недоліки — відсутність єд­ності при отриманні розпоряджень, погіршення коорди­нації в управлінській діяльності зі зростанням складності виробничого процесу і поглибленням спеціалізації.

Лінтно-функціональна структура управління пев­ною мірою усуває ці недоліки. Управлінські рішення роз­робляють висококваліфіковані й досвідчені спеціалісти, а розпорядження віддаються по лінійних ланках. В основі всіх трьох наведених форм лежить принцип, згідно з яким у кожного підлеглого може бути лише один началь­ник. Попередньо зазначимо, що за матричної структури управління підлеглий може мати кількох начальників, кожний з яких відповідає за різні проекти або види ді­яльності корпорації.

За програмно-цільової структури управління виділя­ють керівників окремих проектів або підрозділів, які да­ють розпорядження щодо найефективнішого використан­ня всіх ресурсів (матеріальних, трудових і фінансових) для досягнення конкретних цілей виробництва. Такими цілями може бути будівництво нового заводу або цеху, реконструкція діючого підприємства, конструювання і розробка нової техніки тощо. Керівник проекту отримує завдання від вищого керівництва і звітує перед ним. Йо­му, у свою чергу, підпорядковується цілий штат праців­ників. Окремі підрозділи виконують певні завдання, що ускладнює координацію між ними. З метою узгодження їх діяльності створюється єдиний координаційний орган. З часом підрозділи можуть бути перетворені на внутріш­ні фірми, тобто відносно незалежні господарські одиниці, які мають більшу самостійність.

Матрична організаційна структура управління по­єднує лінійну, програмно-цільову та функціональну фор­ми, їх вибір і поєднання залежать від типу виробництва, характеру технологічних операцій, від поставленої мети. Так, за масового серійного виробництва адекватнішими є лінійні та функціональні форми, за необхідності розроб­ки нової техніки — програмно-цільова організаційна форма управління.

Дивізіональна структура управління поєднує управ­ління за продуктовим (коли материнська компанія відпо­відає за діяльність фірми у даній країні) та регіональним принципами (коли дочірня компанія об’єднує філіали в інших країнах). Головними елементами цієї форми уп­равління є відділи (від англійського слова «дивилсн»), які наділені оперативною самостійністю, вступають у до­говірні відносини між собою і на основі отримання при­бутків здійснюють самофінансування. Вище керівництво за цієї форми управління приймає стратегічні рішення, які визначають розвиток компанії на тривалу перспекти­ву (постановка довготривалих цілей, розширення масш­табів виробництва, модернізація підприємств, впрова­дження у виробництво нових видів продукції тощо). За таким принципом здійснюється управління в могутній американській корпорації «IBM», причому тут застосову­ється й програмно-цільова форма управління.

Вибір форми управління залежить також від історич­них традицій, організаційної культури й цінностей пев­ної країни тощо. При цьому в межах певних форм мо­жуть використовуватися різні методи, стилі керівництва, засоби і т. ін. Так, в Японії набули поширення гуртки якості, поставки комплектуючих виробів і сировини у точно визначений час (що робить зайвими або значно зменшує потребу у складських приміщеннях), елект­ронні контори без паперів і друкарок тощо.

В японській автомобільній компанії «Тойота» вищому керівництву підпорядковані шість директорів-розпоряд-ників. їм, у свою чергу, підпорядковуються вісім дирек-торів-керуючих і 17 директорів, які керують підрозділа­ми. Весь процес управління орієнтований на досягнення двох найважливіших цілей: підвищення якості продукції та зменшення витрат виробництва. Досягнення цих цілей забезпечується виконанням: 1) функції інженерного за­безпечення (планування і розробка продукції); 2) вироб­ничої функції (підготовка виробництва і саме виробниц­тво); 3) комерційної функції (збут продукції і постачання сировини та комплектуючих виробів). Всі інші функції процесу управління розглядаються як допоміжні.

Більшість керівників компанії відповідають за окре­мий підрозділ, але виконують декілька функцій. Кожний із шести директорів-розпорядників відповідає за коорди­націю діяльності підрозділів. Президенту фірми підпо­рядковується діяльність Наради директорів з питань управління та Рада з питань управління. Остання, усвою чергу, керує роботою шести функціональних нарад та

Наради підрозділів, функціональна нарада — єдина офі­ційна одиниця у формі функціонального управління. У такій нараді беруть участь всі керуючі та керівники від­ділів, у тому числі шість директорів-розпорядників. Ко­жен із них бере участь у тих нарадах, які стосуються ді­яльності підпорядкованих йому підрозділів. Функціо­нальна нарада налічує до 10 членів.

Найважливіші у процесі прийняття управлінських рі­шень адміністративні наради. Вони є виконавчим орга­ном, що затверджує рішення функціональних нарад. У компанії «Тойота» діє шість функціональних нарад, у то­му числі нарада з питань забезпечення якості продукції, нарада з вартості, з нової продукції та ін. Функціональні наради з питань якості продукції проводять один раз на місяць. На них виносять найважливіші питання, які об­говорюються у «гуртках якості», що збираються 1—2 рази на тиждень. Результатом ефективного управління якістю продукції є те, що в 1984 р. на підприємствах на­званої фірми на одного зайнятого припадало 35 раціона­лізаторських пропозицій, 95% з яких було впроваджено. Для порівняння зазначимо, що у США на одну промис­лову компанію припадало лише по одній раціоналізатор­ській пропозиції на одного зайнятого.

Програмно-цільова структура управління використо­вується, зокрема, в американській корпорації «Єуропіан конс’юмер продактс компані». У ній створено дві про­грамні групи. Одна з них займається вивченням змін по­питу на продукцію, що її випускає фірма (тобто зайнята маркетинговою діяльністю), друга — поліпшенням якос­ті продукції та її асортименту й відповідним коригуван­ням виробничої діяльності компанії. Керівники програм підпорядковані раді директорів. Оскільки раніше ця кор­порація була побудована у формі лінійно-функціональної структури управління, то в ній має місце певне поєднан­ня двох форм управління. При цьому до складу програм­них груп увійшли спеціалісти, які раніше були зайняті у функціональних підрозділах. Керівники програм і функ­ціональних підрозділів мають однакові права.

Основні відмінності між організацією вищої ланки менеджерів у США та Японії полягають у тому, що:

1) у США серед багатьох членів ради директорів є управляючі, які не належать до даної фірми, а в Японії таке явище трапляється рідко;

2) у США рішення, що стосуються політики фірми, приймають директори, а над їх втіленням працюють ме-неджери-виконавці, причому між директорами і вико-

навцями існує чітке розмежування. В Японії члени ради директорів є водночас відповідальними виконавцями, розмежувань між ними не існує;

3) у США лише окремі члени ради директорів відпо­відають за певну ділянку, а в Японії кожний член такої ради відповідає за роботу окремих підрозділів фірми;

4) в Японії чисельність членів ради директорів біль­ша, а між її учасниками існує субординація згори дони­зу. У США з-поміж членів ради директорів виділяється лише голова, а всі інші учасники рівноправні.

Щоб процес управління був ефективним, необхідно дотримуватися таких основних вимог: 1) розглядати лю­дину як головне джерело підвищення продуктивності праці й ефективності виробництва; 2) планувати діяль­ність крупних компаній. Таку компанію порівнюють з. державою, з плановою економікою; 3) надавати підрозді­лам (відділам тощо) і працівникам цих підрозділів певну автономію, що стимулює їх підприємливість; 4) постійно орієнтуватися на потреби споживачів, що досягається ра­ціональною маркетинговою діяльністю; 5) дотримуватися простої форми управління, мати малочисельний управлін­ський штат; 6) енергійно і швидко діяти при концентра­ції зусиль компанії на одному або декількох напрямах біз­несу; 7) проводити політику, спрямовану на формування у компанії багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику; 8) органічно поєднувати ав­тономію, свободу окремих підрозділів, працівників з жор­стким централізмом (коли йдеться про основні цінності компанії — стандарти якості й обслуговування тощо).

Орієнтація на людину («людський капітал») передба­чає насамперед необхідність постійного залучення пра­цівників усіх рівнів до вироблення і прийняття управлін­ських рішень. Для цього слід збільшувати інвестиції в людський капітал, у процес навчання і перепідготовки працівників, формування у них економічного мислення, техніко-технологічної культури, виховання насамперед працівників розумової праці. Провідна роль у цьому на­лежить менеджерам.

Менеджер повинен бути обізнаний з питаннями куль­тури, етики, моралі, фізичного і психічного здоров’я та вдосконалення особи. У нього має бути розвинуте філо­софське мислення, вміння орієнтуватися в різних теорі­ях (особливо з організації виробництва і праці), у резуль­татах наукових досліджень. Тому до основних критеріїв роботи керівника-менеджера в сучасних умовах західні вчені відносять: 1) більше звітності; 2) більше лідерства;

3) більше уваги до колективної роботи; 4) більш тісний контакт з людьми; 5) більша умовність влади; 6) більше індивідуальності; 7) більше самовіддачі; 8) поєднання ін­телекту й оперативних якостей. Керівники і менеджери, яким потрібно надихати співробітників, самі повинні від­чувати творче піднесення, працювати на високому духо­вному рівні, постійно зберігати зв’язок з ідеями та енер­гією людей, які їх оточують, більше уваги приділяти їх духовним якостям.

Тому погляд на людину лише як на знаряддя, інстру­мент, об’єкт, яким можна маніпулювати, який можна спонукати тощо, є ознакою тоталітарного мислення. Це зумовлено тим, що проблеми духовності, віри, релігії та їх психологічних наслідків відіграють дедалі зростаючу роль у сучасному суспільстві. Менеджер повинен мати сучасні знання у сфері теорії та досліджень людської по­ведінки, уміти передбачати ставлення людей до себе і ро­зумно реагувати на нього.

Оскільки в сучасній компанії важливу роль відігра­ють її внутрішні цінності, їх певна система, менеджер по­винен уміло прищеплювати їх підлеглим, виробляти і підтримувати прагнення досягти мети.

Основними принципами діяльності менеджера у цій сфері є: 1) вміння виділяти цінності із загальної та деда­лі зростаючої маси інформації; 2) вміння неупереджено визначати цінності (що сприяє розв’язанню конфліктів); 3) виходити з того, що всі цінності заслуговують на ува­гу, навіть якщо не всі вони можуть бути враховані у пе­вній ситуації; 4) бути стриманим, не знищувати суперни­ка (навіть коли для цього є можливості); 5) максимальна увага до власного «я» людини у навколишньому світі (що формує індивідуальність); 6) допомогати працівникам ре­алізувати їхні цілі у межах цілей і цінностей компанії, виходячи при цьому з принципу пріоритетності інтересів людей, а не всієї організації.

Кількість цінностей перебуває у прямо пропорційній залежності від складності організації. Цінності необхідно постійно уточнювати. Таке уточнення здійснюється в ме­жах основних груп цінностей: технологічних (питання вибору методів удосконалення виробництва, рівня якості продукції тощо), економічних (розподіл прибутку та ін.), соціальних, політичних, моральних, психологічних, на­ціональних та ін.

Новими моментами управлінської діяльності за сучас­них умов є:

1.Необхідність суттєво обмежити або навіть відмо­витись в окремих галузях промисловості від показника  продуктивності праці, обчисленого як виготовлення про­дукції одним робітником або за одиницю робочого часу. Це зумовлено тим, що зростання продуктивності праці одного робітника (або на одній дільниці), незалежно від продуктивності праці інших робітників, спричиняє зрос­тання внутрівиробничих запасів, розмірів незавершеного будівництва, погіршення якості продукції, стримування раціоналізаторської діяльності працівників. Крім того, домагаючись шляхом економії таких витрат (за умови, що прямі витрати праці становлять у більшості галузей промисловості від 2 до 10% вартості продукції), можна збільшити інші виробничі витрати і, отже, зменшити за­гальну ефективність промислового виробництва. Тому слід домагатися зростання продуктивності праці всіх працівників підприємства.

2. Комплексне впровадження нової техніки, підви­щення рівня використання всіх видів виробничих ресур­сів з урахуванням їх взаємозамінюваності. Впроваджен­ня нової техніки лише на окремих дільницях виробниц­тва може привести до зростання внутрізаводських запа­сів або незавершеного виробництва.

3. Використання таких якісно нових показників у роботі підприємств, як кількість раціоналізаторських пропозицій у розрахунку на одного працівника, відсоток їх впровадження. Ці показники характеризують ступінь залученості робітників і службовців до управління вироб­ництвом.

4. Необхідність впровадження нових форм стимулю­вання праці. Оскільки індивідуальні стимули до збіль­шення норм виробітку стають все менш ефективними, слід активно використовувати колективні форми стиму­лювання праці, враховуючи при цьому рівень індивіду­альної заробітної плати. Важливим фактором зростання ефективності виробництва є впровадження бригадної форми організації та стимулювання праці.

Застосування таких форм сприяє зменшенню плин­ності кадрів. У США, наприклад, 20 млн. працівників Щороку залишають свої робочі місця, причому до 10 млн. роблять це добровільно. Багато з них цінують зміст робо­ти, атмосферу в корпорації чи організації вище, ніж ве­личину заробітної плати. За цих умов на передній план виходять проблеми менеджменту, встановлення людсь­ких стосунків. Багато сучасних менеджерів для форму­вання таких стосунків навіть не вживають поняття «працівник», «кадри», «персонал», замінюючи їх термі­ном «люди».

Вагому стимулюючу роль відіграє виплата премій, розмір яких становить у середньому до 10% всіх виплат працівникам протягом року, а в деяких компаніях досягає 25% річного окладу. Такі виплати часто здійснюються у формі акцій. Значна роль у стимулюванні праці відводить­ся такій формі, як «участь у прибутках», залучення пра­цівників до процесу управління. За бригадної форми орга­нізації праці нерідко практикується відповідальність кож­ного члена бригади за дії всіх інших членів. Багато фірм з метою створення кращої атмосфери в колективі виплачу-1 ють кожному працівникові в день народження або на свя­та певні суми (як правило, до 100 дол.), у літній час вво­дять третій вихідний (подовжуючи тривалість робочого дня в інші 4 робочі дні), на рівні сучасних вимог органі­зовують робоче місце, конторські приміщення, при орга­нізації виробництва використовують принцип поділу всіх операцій у формі створення малого бізнесу всередині кор­порації, запрошують за рахунок фірми на обід або на ви-; хідний день працівника разом із сім’єю у дорогий ресто-> ран або приміський готель, віддають перевагу підготовці й перепідготовці власних кадрів перед наймом зі сторони відповідних спеціалістів тощо.

Молодим менеджерам нерідко доручають відповідаль­ні пости, а старших досвідчених менеджерів влаштовують^ консультантами при них, координаторами окремих прое- , ктів тощо. В Японії, крім широкої програми культурно-, побутових заходів, впроваджують нові системи пенсійно­го забезпечення. При перебудові системи управління ви- , користовувалася система комітетів, штабних служб і де- : централізованих   відділень,   їм   одночасно   передавалися права на прийняття оперативних рішень (або делегування компетенції),  а вища адміністрація зосереджувалася на : розв’язанні стратегічних питань керівництва.

Основними  методами  контролю є система звітності1 щодо бюджетів та нарахування нормативних витрат. У’ разі відхилень справжніх результатів від запланованих* і витрат виробництва або бюджетних показників звіти one-‘ ї ративно направляються до певних підрозділів для вжит- J тя відповідних заходів. Крім того, на різних дільницях1 *. фірм створюються спеціальні центри, які повинні стежити за дотриманням нормативів. І

5. Економія насамперед матеріально-енергетичних ре\ сурсів і накладних витрат. Важливим показником еко- s номії таких витрат є зменшення рівня запасів, незаверше­ного виробництва і матеріально-енергетичних витрат.

6. Перебудова форм і методів організації виробниц­тва перед впровадженням нової техніки і технології. У цьому плані навіть недоцільно одночасно впроваджувати нову техніку і нові методи управління. Більше того, за недосконалого управління нова техніка спричиняє зни­ження ефективності виробництва.

7. Вдосконалення процесу управління (стилю, стра­тегії і тактики управління тощо), впровадження ефек­тивніших форм організації та стимулювання праці. Пе­реваги провідних японських фірм ґрунтуються насампе­ред на цьому.

Менеджерський корпус.

Менеджери (англ, manager — управляючий) — специфічний соці­альний прошарок суспільства, що складається з професійних управляючих (директорів компаній і фірм, керівників окремих під­розділів підприємства тощо).

Поява менеджерів зумовлена поглибленням суспіль­ного поділу праці, зростанням масштабів підприємств, ускладненням процесу виробництва й управління тощо. Конкретнішою причиною їх появи є процес відокремлен­ня капіталу-власності від капіталу-функції. Розвиток цих процесів призводить до того, що капіталіст, будучи фізично неспроможним здійснювати компетентне керів­ництво всіма ланками виробництва та реалізації продук­ції, наймає професійних управлінців. В умовах зростан­ня деперсоніфікації власності (внаслідок еволюції капіта­лістичної власності від індивідуальної до колективних форм) менеджерів наймають акціонери, насамперед влас­ники значної кількості акцій. У їх складі залежно від ма­сштабів підприємств виділяють менеджерів вищої, серед­ньої та нижчої ланок. У США в гігантських корпораціях вищими менеджерами є 3—4 особи (президент і 2—З віце-президенти компанії). У цій країні з 12,5 млн. керу­ючих налічується до 10 тис. вищих менеджерів. Якщо корпорація належить окремій особі, то найважливіші рі­шення приймає сам капіталіст (знімати з посади вищих менеджерів), а вищі менеджери розв’язують інші важливі проблеми. Тож до них разом із певними повноваженнями, владними функціями переходить і частина корпоративної власності у трьох основних формах: 1) придбання значної кількості акцій (вартістю від 1 млн. до 4 млн. дол. у кож­ного); 2) отримання великої платні (наприкінці 90-х років вона перевищувала 1 млн. дол. на рік); 3) надання їм у пер­сональне користування дорогих автомобілів, яхт, коштов­них килимів і навіть картинних галерей. Так за своїм юридичним статусом, доходами, способом життя тощо ви­щі менеджери вливаються до складу монополістичної бур­жуазії. Водночас вони повинні глибоко знати всі внутрішні зв язки в межах корпорації, підтримувати контакти з чиновниками державного апарату.

Таких менеджерів не слід ототожнювати з управлін­цями середньої ланки (керівниками підрозділів, наприк­лад, цехів), які мають значно менше влади на підприєм­стві й за рівнем доходів наближаються до середньої бур­жуазії. Менеджери середньої ланки повинні мати глибо­кі професійні знання про всі ланки виробничого процесу їх підрозділів, загальну уяву про інші підрозділи, підби­рати кадри для свого підрозділу тощо.

Найчисельніша група професійних менеджерів — це менеджери нижчої ланки: майстри, бригадири тощо, їх­ній життєвий рівень наближається до рівня найманих працівників високої та середньої кваліфікації. Крім гли­бокого знання виробничого процесу на своїй дільниці, во­ни повинні вміти налагоджувати контакти (соціальні, психологічні, професійні) з усіма найманими працівни­ками підрозділу. Менеджерів вищої і значною мірою се­редньої ланки, як правило, готують у спеціальних шко­лах на базі крупних університетів за високу плату, а ме­неджерів нижчої ланки — переважно у навчальних цент­рах при крупних корпораціях. Підготовку менеджерів рі­зної кваліфікації розпочато і в Україні.

Сільське господарство та особливості його розвитку.

Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою га­луззю народного господарства. Так, наприкінці XX ст. з 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує приблизно 1 млрд. осіб. Проблема нормаль­ного забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в тому числі в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та лег­кої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров’я людини, її психологіч­ний, нервовий, емоційний стан тощо.

У сільському господарстві постійно розвиваються про­дуктивні сили та відносини економічної власності. Най­більш швидкими темпами ці зміни відбулися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському гос­подарстві було зайнято майже 80% сукупної робочої си­ли на планеті. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі було зайнято до 40% населення, а у промисловості — 35%. Наприкінці 90-х років XX ст. у сільському господарстві у передових країнах світу трудилося приблизно 5% працездатного на­селення, а в США — лише 2,5%. В Україні цей показник становить 17% населення.

Різке скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві у розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати основну масу населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує їжею майже 139 жителів країни, а в Україні лише приблизно 12—13.

Сільському господарству України було завдано вели­чезних збитків під час насильницької колективізації 1929—1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аг­рарної політики в часи панування адміністративно-ко­мандної системи. Внаслідок цього найбагатша чорнозема­ми країна світу, яка, згідно з оцінками спеціалістів, мо­же прогодувати не менше 500 млн. осіб, неспроможна по­ки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить та­кою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві вироб­ництво продукції рослинництва і тваринництва пов’яза­но з дією природних та біологічних законів. Так, термі­ни зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощуван­ня сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які пере­возять та переробляють продукцію.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вима­гає значної мобілізації сил працівників села. Адже посі­яти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі стро­ки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього пра­цівники села повинні бути забезпечені комплексом сіль­ськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десят­ків пристроїв. Велика залежність сільського господарст­ва від природних умов вимагає створення страхових фон­дів віз; посухи, надмірних опадів тощо.

Зщчний розрив між робочим періодом і кінцевими ре­зультатами значно впливає на формування доходів праців­ників села, оскільки остаточний їх розмір стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

Еволюція власності на землю. Аграрні відносини в ба-гатьої країнах Європи у XIX — на початку XX ст. харак­теризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Ангіії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належа­ло більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. 0,6% власнжків володіли 42,3% землі, а в 1918 р. у 16% зем­левласників було 71,2% землі. У Німеччині наприкінці XIX сг. на 13% поміщицьких і фермерських господарств припадало 71,4 % сільськогосподарських угідь.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX сг. фермери, орендуючи землю у лендлордів, найма­ли до 1 млн. осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупні­шим з них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менше 2 га землі. Основна частина її власників перетво­рилась на наймитів з наділом і орендаторів. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена долыцина, за якої зе­млю брали під заставу, селяни сплачували лихварям ве­личезні відсотки, а значна частина їх перетворилася ли­ше на номінальних власників землі.

У СІЛА панівною формою аграрних відносин було фер­мерське господарство. На початку XX ст. тут налічувало­ся 5,8 млн. ферм, що утворилися переважно в результаті купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 23% віддані в застіву страховим компаніям, а 42% — приватні. Із за­гальної кількості фермерських господарств 1 млн. розви­валися як капіталістичні господарства, у них працювало до 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. становила 2 тис. га землі, малої — 1,5 га.

В Україні протягом першої половини XIX ст. у сіль­ському господарстві панувала панщинна система. Пере­важна більшість державних селян у Східній Україні ма­ли наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Пол­тавській губернії, до 8,2 десятини — у Херсонській гу­бернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив З 9 десятини, а для забезпечення потреб сім’ї та сплати податків треба було мати не менш 5 десятин землі на од­ну ревізьку душу. Тому більшість селян України не мог­ли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені бу­ли шукати додаткових заробітків.

Після скасування кріпацтва у Галичині в 1848 р. у се­лян залишилося менше землі, ніж було її до реформи. У Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) з 48,1 млн. га земельного фонду надільне зем­лекористування селян в Україні зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилося без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рік збільшилося в 6,6 ра­за. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Укра­їні у 60-ті роки десятина землі коштувала майже 20 крб., а на початку XX ст. — до 190 крб.

Внаслідок столипінської реформи протягом 1905— 1915 pp. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906—1912 pp. в Сибір, на Далекий Схід виїхало майже 1 млн. осіб з України, але значна частина з них поверну­лася. У цих районах царської Росії проживало до 2 млн. українців.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних краї­нах у XX ст. відбувався через створення крупних капіта­лістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у СІЛА кількість фермерських господарств з по­чатку XX ст. до кінця 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до приблизно 1,9 млн.. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. Майже 60% з них вело госпо­дарство без найманої робочої сили. З них 370 тис. круп­них капіталістичних господарств (3,6%) виробляли на­прикінці 90-х років понад 67% сільськогосподарської продукції, а 1,5 млн. малих ферм були збитковими навіть з Урахуванням державних дотацій; ще 570 тис. ферм мали дохід до 5 тис. дол., що з вирахуванням державних дотацій також означає їх збитковість, хоча вони володі­ли 44% приватної земельної власності, тоді як на 3,6% великих капіталістичних господарств припадало лише 20% сільськогосподарських угідь.

У країнах Західної Європи розмір фермерських госпо­дарств значно менший. Так, у Данії середня ферма має 32 га землі, в Німеччині — 18, у Франції — 14, в Італії — 6 га. Проте характерним для цих країн є вироблення ос­новної маси сільськогосподарської продукції крупними ка­піталістичними фермами. Крім того, існування більшості ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які отримує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50 % на сільськогосподарську продукцію, у США — 35 %, в Японії — 75 %. Без такої допомоги фер­мерські господарства не змогли б вижити. Так, за підра­хунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок.

Значного поширення в розвинутих країнах світу на­була оренда — тимчасове надання землі за плату капіта­лісту — орендарю або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії — до 40%. У СІЛА по­над третини сільськогосподарських угідь є власністю дер­жави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору продовжується.

Різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім’ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату од­ному з членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогос­подарські корпорації. Наприклад, у США у такі корпора­ції об’єдналися до 90% сімейних ферм, а 95% корпора­цій мають до 10 ферм. У Швеції — понад 100 тис. фер­мерських господарств, більшість з яких є членами сіль­ськогосподарських кооперативів.

Еволюційний (поступовий) шлях розвитку аграрних відносин колишнього СРСР перервала здебільшого на­сильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила в розряд куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося на­сильницьке усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати у колгоспи, селяни масово різали худобу. Тому кількість коней з 1929 по 1935 рік скоро­тилася з 32,6 млн. до 14,9 млн., приблизно у 2 рази змен­шилося поголів’я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгос­пів були збитковими. У них впроваджувався позаеконо­мічний примус до праці, відновлювалися феодальні мето­ди експлуатації, відбувалося волюнтаристське витіснен­ня різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і дер­жавна.

Незважаючи на це, лише у 70—80-х роках більшість колгоспів і радгоспів стали рентабельними. У 1990 р. во­ни виробляли майже 1 т зерна на душу населення, що відповідало світовим нормам і давало змогу забезпечити населення раціональними нормами споживання. Потуж­ною була і матеріально-технічна база сільськогосподар­ського виробництва.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністратив­ними методами впродовж кількох десятиліть через меха­нізм «ножиць цін» (завищених на продукцію промисло­вості та занижених на сільськогосподарську), весь додат­ковий і значна частка необхідного продукту вилучалися з села. Внаслідок такого пограбування селян зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискоре­ного зменшення кількості колгоспів і збільшення — рад­госпів.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аг­рарних відносин.