Економічна теорія: макро- і мікроекономіка (підручник)

Ватаманюк З.Г

1. Загальні основи економічного розвитку. 1.1. Предмет і метод економічної теорії

1.1. Предмет і метод економічної теорії

Політична економія та економічна теорія є нині дво­ма відносно самостійними ланками в системі економіч­них знань, яку виробило людство протягом століть. Але сам термін «політична економія» (з’явився у 1615 р.) увійшов до вжитку майже на три століття раніше від терміна «економічна теорія», або «економіка» (запрова­джений у науковий обіг наприкінці XIX ст.).

З часу виникнення кожної з цих наук, які певною мі­рою збігаються за змістом, велася полеміка з приводу того, що вони повинні вивчати, якими методами пізнан­ня при цьому користуватися. Різні напрями, течії, шко­ли намагалися внести свої уточнення або нові визначен­ня предмета політичної економії та основних елемен­тів методу. Ця полеміка триває й нині.

1.1.1. Предмет економічної теорії та її відмінність від політичної економії

Предмет економічної теорії. Всесвітньо відомі істори­ки, філософи, економісти, письменники, представники інших професій вважали політичну економію однією з провідних наук. Так, давньогрецький філософ Ціцерон стверджував, що політична економія є величезним досягненням людського розуму. Дж. Байрон зазначав: «Якби я міг повернутись і прожити заново нерозумно розтраче­ні роки, то всі періоди ясної свідомості присвятив би не римуванню, а есе на теми політичної економії». М. Твен вважав, що «знання політекономії — першооснова вмілого керівництва державою. Наймудріші люди всіх часівприсвячували… цьому предмету всю велич свого генія, життєвий досвід, пізнання». У цьому плані заслуговує на увагу ще не здійснене пророцтво Ж. Сіменона: «Я давно передбачав, що настане день, коли політична економія стане на чолі всіх наук». М. Гоголь порівнював господа­рювання з розмовою з Богом, а Г. Сковорода говорив про божественну економіку.

З’ясуємо, чим зумовлена така висока оцінка ролі по­літичної економії, а водночас економічної науки (оскіль­ки ці дві дисципліни значною мірою тотожні), що є їх предметом.

Окремі проблеми економічної теорії (вартість, ціна, гроші, податки та ін.) досліджували у своїх працях ще мислителі Давньої Греції — Ксенофонт, Платон, Арісто-тель. Термін «економіка» походить від грецького «oikonomia» («oikos» — дім, домашнє господарство і «nomos» — закон) і означає «управління господарством».

Сучасне поняття «економічна теорія» нерозривно по­в’язане з терміном «політична економія». Так, відомий американський економіст П. Самуельсон (якому за під­ручник «Економіка» присуджено Нобелівську премію) стверджував, що економіка, або політична економія, як її традиційно називають, пройшла багато етапів розвит­ку. Але це не означає повного збігу предмета названих наук. Термін «політична економія» походить від грець­ких слів «politikos» — державний, суспільний і «oikonomia», означає мистецтво державного управління господарством. Уперше цей термін ужив французький учений А. Монкретьєн у «Трактаті політичної економії», що побачив світ 1615 р. Термін «економіка» (як основна, на думку західних науковців, економічна дисципліна) ч з’явився наприкінці XIX ст. (1890) після виходу в світ праці англійського економіста А. Маршалла «Principles of Economics». Українською мовою ця праця переклада­ється двояко: «Принципи економіка» і «Принципи по­літекономії». Поняття «політична економія» А. Монкре­тьєн запровадив, щоб зосередити увагу не просто на вмі­лому веденні господарства, а на державній національній економічній політиці, оскільки термін «політика» похо­дить від грецького слова «politike», що означає мистецт­во управління державою.

З’ясуємо, що спільного і відмінного між економічною теорією та політичною економією. Розглянемо спочатку визначення предмета економічної теорії деякими автора­ми, які ототожнюють ці науки.

П. Самуельсон стверджував, наприклад, що економіка — це наука, що вивчає:

1)     організацію виробництва й споживання;

2)     дії, що передбачають обмінні операції між людьми;

3)     вибір людь­ми рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів та їх розподілу;

4)     людей у їх діловому житті;

5)     багатство;

6)      шляхи вдосконалення суспільства;

7)     економічні систе­ми. Він запропонував таке визначення предмета економіка:

Економіка — наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання.

Якщо синтезувати наведені вище визначення, то у більшість із них П. Самуельсон включав дії людей у про­цесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання різних товарів. Інші економіс­ти не наголошують на виборі рідкісних ресурсів, а тому об’єктом вивчення в економіці вважають ту частину люд­ської діяльності, яка стосується виробництва, обміну та споживання товарів і послуг.

У політичній економії логіка короткого виведення найпоширенішого визначення предмета цієї науки така: щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші блага й послуги; все необхідне для їх виробницт­ва вони беруть у природі; щоб пристосувати багатства природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського су­спільства є виробництво — процес дії людини на предме­ти і сили природи та пристосування їх для задоволення певних потреб.

Матеріальні блага люди виробляють не поодинці, а спільно. Людина живе і працює в суспільстві. Отже, ви­робництво має колективний, суспільний характер. Тому в процесі праці, або дії людей на предмети і сили приро­ди, вони вступають між собою у певні економічні зв’яз­ки й відносини. Люди не лише виробляють продукти праці, а й обмінюють, розподіляють і споживають їх. Ко­жна з цих сфер належить до суспільного відтворення.

Відносини між людьми у процесі виробництва, обмі­ну, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг у політичній економії називають виробничими відноси­нами, що походить від терміна «виробництво», з одного боку, і зв’язків між людьми у цій сфері — з іншого. По­няття виробництво у широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного відтворення. Тому найпоширеніше ви­значення предмета цієї науки таке:

Політична економія — наука, що вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання різноманітних товарів та послуг.

Відмінність економічної теорії від політичної еконо­мії та її основні функції. Розбіжності між економічною теорією (економіка) та політичною економією:

  1. За наведеними визначеннями предмета цих наук розбіжність між ними незначна: в «економіка» йдеться про дії людей у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та спо­живанні матеріальних благ), а в політичній економії — про те, що люди в процесі праці (яка передбачає їхні дії) вступають між собою у певні зв’язки і відносини.
  2. При порівняльному аналізі інших визначень пред­метів цих наук розбіжності між ними значніші. Так, по­літична економія стверджує, що вона є наукою про зако­ни, які управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ у людському суспіль­стві. Такі закони вона називає об’єктивними, тобто таки­ми, які не залежать від волі й свідомості людей. Економіка не заперечує, що предметом її дослідження можуть бути економічні закони, але не розглядає їх як об’єктив­ні, а називає законами ймовірності.
  3. Цілковита відмінність існує між цими науками при переліку самих законів. Так, політична економія на­зиває закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу, закон концентрації виробництва тощо. Економіка оперує передусім такими законами, як закон рідкісності, закон спадного попиту, закон спадної дохід­ності, закон зменшення віддач та ін.

Науково некоректно називати предметом вивчення економічної теорії дії людей щодо вибору рідкісних ре­сурсів. Адже до рідкісних не належать передусім трудові ресурси. Здавалось би, що економіка не повинна в дано­му разі вивчати проблеми зайнятості, безробіття. Насправ­ді вона аналізує ці проблеми, що свідчить про недоскона­лість визначення самого предмета. Те саме стосується до­слідження основного капіталу (адже у розвинутих краї­нах світу незавантажено майже 25% виробничих потуж­ностей), інформаційних ресурсів.

Надзвичайно поширеним в економіка є таке потрійне визначення предмета цієї науки: «Які товари та послуги виробляти, як їх виробляти і для кого виробляти». У цій тріаді викликає заперечення насамперед другий аспект визначення предмета: як виробляти товари та послуги.

Відповідь на це питання повинні, на наш погляд, дати не економіка, а інші науки, наприклад технологія промис­ловості. Частково це можуть робити також різні галузеві відділи економічної науки, скажімо, економіка будів­ництва, економіка сільського господарства тощо. Крім того, таке визначення предмета економіка (усі три аспек­ти) означає намагання авторів розкрити проблему не на рівні сутності, а тим паче глибинної внутрішньої сутнос­ті, а на рівні явища, зовнішніх, поверхових зв’язків.

Завдання кожної науки — розкривати сутність явищ і процесів, що вивчаються. Справді, зв’язки й відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення здій­снюються на рівні як зовнішніх, поверхових, випадко­вих, так і внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових зв’язків. Наприклад, окремий товаровиробник може од­ного дня продати свій товар за одну ціну, другого — за іншу. Продаючи товар, він вступає у певні зв’язки з по­купцями цього товару. З першого погляду (рівень зовні­шніх, поверхових зв’язків) товаровиробнику здається, що ціна товару визначається лише попитом і пропозиці­єю. У цьому разі завдання економічної теорії полягає в тому, щоб з’ясувати, що лежить в основі ціни, як на неї можуть впливати попит і пропозиція товарів та інші фак­тори. Це означає, що шукати правильну відповідь слід на рівні внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових, сталих зв’язків (про це йтиметься в темі 1.4.).

Якщо такий підхід застосувати до всіх економічних явищ і процесів, то предметом економічної науки будуть не просто виробничі відносини (зв’язки) між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг (або дії людей у цих сферах), а економіч­ні закони, що управляють цими процесами. Адже еконо­мічний закон — це внутрішньо необхідні, сталі, причин-но-наслідкові зв’язки між різними економічними явища­ми та процесами. Звідси випливає ще одна відмінність політичної економії від економіка, яка полягає в тому, що перша, а тим самим значною мірою й сучасна еконо­мічна наука, більше уваги приділяє з’ясуванню сутності економічних законів, а економіка щодо деяких найбільш фундаментальних понять економічної науки перебуває на рівні поверхових, зовнішніх взаємозалежностей. Так, у центрі логічної системи економіка міститься категорія ціни, яка визначається не витратами суспільне необхід­ної праці, а корисністю речі (що, у свою чергу, зумовле­но оцінкою споживачем корисності товару або послуги, точніше, корисністю останнього екземпляра, який задо­вольняє найменш значущу (вагому) потребу). У політичній економії в центрі логічної системи — категорія варто­сті, яка визначається витратами суспільне необхідної пра­ці й лежить в основі ціни товару. Ця відмінність між дво­ма науками значною мірою зумовлена тим, що економіка належить до позитивної економічної теорії, тобто не з’ясовує причинно-наслідкові зв’язки, а лише констатує певні зв’язки й узагальнення на поверхневому рівні. Так, во­на глибоко не досліджує зв’язок економічної системи ка­піталізму з наявністю мільйонів бідних, з концентрацією влади в руках незначної частини найбагатших членів сус­пільства, глибинні причини економічних криз тощо.

  1. Економіка, на відміну від політичної економії, зна­чно більше уваги приділяє з’ясуванню відносин між лю­диною та речами. Як відомо, виробничі відносини між людьми завжди пов’язані з речами, з привласненням ма­теріальних благ та послуг. У таких двоїстих відносинах відображаються певні сторони діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Так, у процесі праці людина використовує верстати, машини, різне устаткування, сировину, отже, при цьому виявляється техніко-економічне відношення людини до речей. Економіка більшою мірою вивчає таке ставлення, тобто те, як безпосередній виробник використовує техніку, еконо­мить електроенергію, сировину тощо.

Сучасна економічна теорія виконує такі основні функції:

  1. Практичну. Вона полягає у всебічному обґрунту­ванні необхідності й шляхів вдосконалення прогресивних типів і форм власності, які найбільше відповідають ін­тересам людини, колективу, суспільства; розробці науко­вих основ управління господарською практикою, обґрун­туванні наукових організаційно-господарських форм, у винайденні найбільш адекватних форм розв’язання еко­номічних суперечностей. Це дає змогу виробляти науко­во обґрунтовані рекомендації щодо підвищення ефектив­ності виробництва з метою забезпечення зростання жит­тєвого рівня населення. В умовах економічної кризи практична функція економічної теорії полягає ще й у то­му, щоб знайти найраціональніші шляхи виходу з цієї кризи, обґрунтувати оптимальні напрями переходу від командно-адміністративної до регульованої ринкової еко­номіки. Економічна теорія повинна більше уваги, ніж політична економія, приділяти проблемам підвищення ефективності виробництва, основних типів і форм влас­ності, вести пошук нових організаційно-господарських форм, що відрізняє її від економіка. Важливим завданням економічної теорії є вивчення досвіду світового роз­витку, запозичення на цій основі найпрогресивніших економічних форм розвитку світової цивілізації.
  2. Пізнавальну. Полягає в тому, щоб розкрити сут­ність економічних законів і категорій та форм їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, механізм їх дії. Лише на основі всебічної реалізації цієї функції може бу­ти виконана практична функція економічної теорії. Пі­знавальна функція її є методологічною основою для ін­ших економічних дисциплін.
  3. Вироблення нового типу економічного мислення, формування сучасного світогляду людини.

Щоб повніше визначити предмет економічної теорії, необхідно з’ясувати сутність двох сторін суспільного спо­собу виробництва.

1.1.2. Сутність і структура продуктивних сил і виробничих відносин

Матеріальне виробництво — основа життя людського суспільства. Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб мати такі блага, люди повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засо­бів, необхідних для задоволення її життєвих потреб. Ви­робництво матеріальних благ у кожній суспільно-еконо­мічній формації має специфічні особливості, відбуваєть­ся за допомогою різних знарядь праці тощо. Водночас йому властиві й деякі спільні риси. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія люди­ни з природою, в якій суб’єктом є людство, а об’єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює ре­човину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, що містить три основні моменти: 1) працю людини; 2) предмети пра­ці; 3) засоби праці.

Праця — свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між собою й природою і водночас змі­нюють власну сутність.

При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, що визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинк­тивних дій і операцій тварин.

Предмети праці — речовина природи, на яку людина діє у проце­сі праці, піддаючи її обробці.

Предмети праці бувають двох видів:  1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке ру­бають); 2) ті, які підлягають попередній обробці (видобута руда на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Вирішальна роль серед них належить механічним за­собам праці (машини, устаткування), які є кістковою та мускульною системою виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця.

До засобів праці також належать усі матеріальні умо­ви процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім мускульної сис­теми виробництва, слід виділяти й судинну систему, яка містить труби, бочки, посудини тощо. Залежно від функ­цій, які виконуються в процесі праці, певна річ може ви­ступати і предметом, і засобом праці. Так, функціоную­чий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів і визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати з точки зору його ре­зультату — продукту, то він виступає як процес вироб­ництва, а засоби і предмети праці — як засоби виробни­цтва. При цьому праця, взята поза певною суспільною формою, є продуктивною працею. Деякі західні вчені (У. Ростоу, Т. Стоунвер та ін.) також визнають провідну роль матеріального виробництва в житті суспільства, йо­го зумовленість розвитком продуктивних сил.

Продуктивні сили та виробничі відносини. Якщо роз­глядати загальну для всіх суспільно-економічних форма­цій структуру продуктивних сил, то до них належать за­соби виробництва і люди, які володіють виробничим до­свідом і приводять у рух засоби виробництва, а також ви­користовувані людьми сили природи: вітер, вода, сонце та ін. Основною продуктивною силою є людина. Предме­ти праці входять до складу продуктивних сил тією мі­рою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і ви­користовуються як джерела енергії.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил відно­сять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим еле­ментом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить ма­теріальні й духовні (за складом), об’єктивні (за характе­ром відтворення і специфікою функцій), суспільні й при­родні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад загалом, як і окремі елементи, постійно збагачуються, на­повнюються якісно новим змістом. На ранніх етапах роз­витку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рівень освіти (сере­дню загальну або середню спеціальну), кваліфікації. Су­часний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робо­чої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організа­торських здібностей, духовних компонентів          (схема 1.).

Внаслідок постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функ­ціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв’язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внут­рішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони пере­міщення функцій від особистісних до матеріальних фак­торів виробництва, або закони випереджаючого зростан­ня обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пройнята внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх зміс­ті. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних спо­собів виробництва.

Продуктивні сили — фактори, які забезпечують перетворення ре­човини природи відповідно до потреб людей, створюють матері­альні й духовні блага і визначають зростання продуктивності су­спільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають відношення людини до природи, то однією стороною вони повернуті до сил природи, географічного середовища, а другою — до системи суспільних, насамперед економічних, відно­син, у складі яких виділяють техніко-економічні та соціально-економічні (тобто виробничі) відносини. Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економіч­ної теорії від політичної економії. Якщо політична еко­номія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвит­ком продуктивних сил, то предмет економічної теорії — більш повний. Крім виробничих відносин, економічна теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперу­вання, комбінування виробництва, рівня концентрації його та ін.; організаційно-економічних (менеджмент, маркетинг та ін.), що разом з виробничими становлять економічні відносини. Економічна теорія вивчає ефек­тивність техніко-економічних відносин і тому більшою мірою, ніж політична економія, повинна узагальнювати результати дослідження галузевих економік.

Техніко-економічні відносини визначаються рівнем розвитку техніки (звідси й назва — техніко-економічні), вдосконалюються паралельно з нею та іншими елемента­ми продуктивних сил. Вони передбачають відносини об­міну діяльністю між людьми, спеціалізації, кооперуван­ня виробництва тощо й у своїй діалектичній взаємодії формують суспільний характер виробництва, є матері­ально-речовою формою розвитку системи продуктивних сил. Остання займає проміжну позицію між продуктив­ними силами і виробничими відносинами, надає ціліснос­ті системі продуктивних сил. У діалектичній єдності з продуктивними силами вона утворює технологічний спо­сіб виробництва, матеріальний зміст суспільного способу.

Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізня­ють три технологічні способи виробництва: 1) заснований на ручній праці; 2) заснований на машинній праці; 3) за­снований на автоматизованій праці. Приділяючи більше уваги вивченню технологічного способу виробництва, економічна теорія значно менше використовує класовий або соціальний підхід, тобто оцінку певного економічно­го явища з погляду боротьби інтересів протилежних кла­сів. Більше того, західні науковці свою теорію називають нейтральною щодо таких інтересів, що, звичайно, є пере­більшенням. Водночас слід визнати, що низка економіч­них явищ і процесів, які розвиваються в межах техноло­гічного способу виробництва, не потребують для свого по­яснення класового підходу або потребують його набагато менше, ніж це робила політична економія, особливо у за­стійні часи. Тому однією з передумов формування нового наукового економічного мислення є запозичення всього раціонального, що створено в економіка, яка є більш прикладною і конкретною, ніж політична економія.

Власність і виробничі відносини.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання ма­теріальних і духовних благ.

Такою ж суспільною формою є й відносини економіч­ної власності. З’ясуємо подібність і відмінність, еконо­мічний статус кожної з цих категорій.

У процесі виробництва здійснюється привласнення двох видів: 1) предметів природи через процес праці; 2) засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи­вання, послуг, об’єктів інтелектуальної власності тощо через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного від­творення (безпосередньому виробництві, розподілі, обмі­ні, споживанні), становить суспільну форму власності, відносин економічної власності, тоді як перший вид при­власнення — їх речовий зміст.

Економічна власність — відносини між людьми з приводу при­власнення засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи­вання, послуг, об’єктів інтелектуальної власності в усіх сферах су­спільного відтворення.

Визначальними серед них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини економічної власності на засоби виробництва. Вони ста­новлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва є важливою підсистемою виробничих відно­син, що розкривається та функціонує і у сфері безпосеред­нього виробництва, і при розподілі, обміні й споживанні. Основними є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Власне вони створюють соціально-економічну форму поєднання особис-тісних і матеріальних факторів виробництва.

Відносини економічної власності за своїм економіч­ним змістом охоплюють всю сукупність виробничих від­носин. Але це не означає, що категорії «власність» і «виробничі відносини» ідентичні. Власність у цілісному вигляді — містка соціологічна категорія, що містить на­самперед економічний та юридичний аспекти. Юридична власність є формою вияву відносин економічної власнос­ті, належить до надбудовних відносин, залежить від волі й свідомості людей.

Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності.

Найважливіші категорії юридичної власності — воло­діння, розпорядження, користування.

В економічній власності, у свою чергу, виділяють кількісну сторону (різноманітні об’єкти власності — за­соби праці, предмети споживання тощо) та якісну (відно­сини між людьми з приводу привласнення цих благ). Економічна власність розкриває системну сутність вироб­ничих відносин, тобто глибинні, внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки в межах цих відносин, тоді як во­ни містять ще й поверхові зв’язки.

Продуктивні сили і виробничі відносини в їх діалек­тичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — су­спільною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечно­стей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у все біль­шу суперечність з виробничими відносинами. Останні спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюють­ся на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню і характеру розвитку. Внаслі­док цього між двома сторонами суспільного способу ви­робництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

Оскільки виробничі відносини менш активні порівня­но з продуктивними силами, то вони у межах певного су­спільного способу виробництва прагнуть пристосовуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це знаходить свій вияв у еволюції типів і форм власності. Так, на зміну індивіду­альній (приватній) капіталістичній власності, що перева­жала на початкових етапах розвитку буржуазного суспіль­ства, прийшла колективна (акціонерна), її діалектичне за­перечує державна форма капіталістичної власності, а дер­жавну — інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу. Кожна з них тимчасово і частково розв’язує суперечність між двома сторонами сус­пільного способу виробництва, розвиваючи і поглиблюючи її на ширшій основі. Отже, суперечність між продуктивни­ми силами і виробничими відносинами є визначальною ру­шійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

Над суспільним способом виробництва розвивається надбудова (політичні, правові, національні відносини то­що), яка разом з ним формує суспільно-економічну фор­мацію.

Економічна система. Система — це сукупність пев­них елементів або підсистем і зв’язків між ними, якій притаманні такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, само­рух і загальна мета.

Економічна система — сукупність усіх видів економічної діяльно­сті людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, об­мін, розподіл і споживання товарів та послуг, а також на регулю­вання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Основними елементами економічної системи, її підси­стемами є: 1) продуктивні сили; 2) техніко-економічні відносини; 3) організаційно-економічні відносини; 4) ви­робничі відносини, або відносини власності (економічний аспект). Оскільки регулювання економічної діяльності здійснюється за допомогою господарського механізму, то п’ятим основним елементом економічної системи є її гос­подарський механізм. Кожний із названих елементів, у свою чергу, — складна система (точніше, підсистема), що складається з певних компонентів, частин з властивою їм сукупністю зв’язків між собою і розвивається відповідно до спільних для всієї економічної системи законів, а та­кож за притаманними лише даній підсистемі законами і суперечностями.

Найскладніша підсистема економічної системи — ви­робничі відносини, або відносини економічної власності. їх окремими елементами є відносини між людьми у сфе­рі безпосереднього виробництва, в обміні, розподілі та споживанні. Домінують відносини у сфері безпосередньо­го виробництва. Елементами відносин економічної влас­ності є відносини між людьми з приводу привласнення: а) робочої сили; б) засобів виробництва; в) досягнень на­уки, насамперед у формі патентів, ліцензій, інших видів інтелектуальної власності; г) інформації; ґ) результатів впровадження найпередовіших форм і методів організа­ції виробництва; д) послуг тощо.

Стабільність та організованість сучасної економічної системи залежать від наявності у ній різних типів і форм власності, кожен з яких найбільшою мірою відповідає вимогам розвитку певного елемента продуктивних сил, насамперед інтересам основної продуктивної сили — лю­дини, трудящого. Соціобіологічна природа людини зумо­влює необхідність органічного поєднання в економічній системі приватної (найбільш відповідної біологічній сут­ності людини) і колективної форм власності. Колективні форми власності детерміновані особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил, самого процесу виробництва й є найадекватнішими соціальній сутності люди­ни. Співвідношення приватної та колективної форм вла­сності неоднакове у різних галузях та сферах економіки. Так, у сільському господарстві та сфері послуг можуть переважати приватні форми власності (індивідуальна, сі­мейна), у базових капіталомістких галузях промисловос­ті — колективні форми, до яких належить і державна.

Раціональне співвідношення між окремими підсисте­мами та їх елементами найбільшою мірою залежить від господарського механізму, який є: 1) механізмом викори­стання економічних законів; 2) механізмом розв’язання суперечностей економічної системи; 3) функцією реаліза­ції відносин економічної власності; 4) механізмом узго­дження економічних інтересів; 5) механізмом вдоскона­лення якості основної продуктивної сили (людини). Ви­ходячи з цього, предметом економічної теорії можна вва­жати вивчення економічної системи, законів її розвитку та функціонування. Таке визначення ще більше об’єднує західну економічну думку і політичну економію. Тому не дивно, що П. Самуельсон називав предметом політичної економії економічні системи.

Ефективність, організованість, а значною мірою і са­морегулювання економічної системи залежать від того, наскільки сильна її гуманістична, демократична спрямо­ваність. Остання, у свою чергу, найбільше залежить від двох основних факторів: 1) від ступеня демократизації виробничих відносин; 2) від ступеня участі трудящих в управлінні економічною системою, їх впливу на госпо­дарський механізм. Ступінь демократизації та гуманіза­ції відносин економічної власності залежить передусім від того, чи мають змогу наймані працівники ставитися до власності на засоби виробництва, до інтелектуальної власності тощо як до своєї. Це визначається межами роз­повсюдження акцій серед них, кількістю цих акцій у без­посередніх виробників та можливістю привласнювати на них частину доходів. Щодо цього, а також щодо участі трудящих в управлінні та регулюванні економіки еконо­мічна система колишнього СРСР була антигуманною, ан­тидемократичною, оскільки власність перебувала в руках вищого бюрократичного апарату (партійного, державно­го), це послужило однією з головних причин її зникнен­ня з історичної арени. Командно-адміністративна система характеризувалася тотальним відчуженням трудящих від результатів виробництва, від економічної та політич­ної влади тощо.

Цілісність та організованість економічної системи зале­жать від наявності у ній спільної мети. Ця мета має бути не просто проголошена. Вона повинна стати внутрішнім ім­пульсом діяльності переважної більшості населення, не­від’ємним елементом його економічного мислення. Для су­веренної України такою метою є насамперед досягнення економічної незалежності, що вимагає тривалого часу. Го­ловною метою більшості існуючих у світі розвинутих еко­номічних систем є виробництво і привласнення прибутку. Цілісність і організованість економічної системи ве­ликою мірою залежать також від того, як швидко вона здатна створити елементи, яких їй бракує. Наприклад, для економічної системи України такими елементами є якісно нова фінансово-кредитна система, досконалий го­сподарський механізм, та ін.

Обґрунтування системного визначення предмета еко­номічної теорії. Із середини 50-х років XX ст. почалося розгортання науково-технічної революції (НТР), сутність якої полягає в докорінному перетворенні всього техноло­гічного способу виробництва, у тому числі кожного еле­мента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Революційні зміни в основній продуктивній си­лі полягають у тому, що на передній план виходять ро­зумові, організаторські здібності робочої сили, її творчі обдарування, всі сутнісні сили людини. Тому економічна теорія повинна вивчати не лише одну зі сторін людини — робочу силу, а й усі інші сторони людської сутності. Більше того, оскільки в розвинутих країнах світу майже 75% сукупної робочої сили зайнято у сфері нематеріаль­ного виробництва (освіти, охорони здоров’я, науки то­що), людина (рівень її освіти, кваліфікації, культури та ін.) стає основною формою національного багатства, а відносини між суб’єктами виробництва з приводу відтво­рення такої всебічно розвиненої людини виходять на пе­редній план порівняно з відносинами щодо виробництва засобів праці або інших матеріальних благ.

Сутністю людини, як відомо, є вся сукупність сус­пільних відносин, тобто не лише базисні виробничі, а й надбудовні відносини — соціальні, політичні, юридичні, ідеологічні тощо. Проте це не означає, що економічна те­орія повинна вивчати всі названі надбудовні відносини тією ж мірою, як і виробничі відносини. Людину вивчає низка природничих і суспільних наук. Політична еконо­мія вивчає її лише тією мірою, якою кожна з підсистем суспільних відносин сприяє реалізації сутнісних сил лю­дини (її потреб, інтересів, мети) та їх впливу на зростан­ня продуктивності праці. Головне у характеристиці соці­альної сутності людини визначається її місцем у системі передусім власності на засоби виробництва.

У сучасних умовах зростає роль духовних, національ­них, культурних та інших сторін в економічному прогре­сі суспільства. Ці сторони людської діяльності та пове­дінки мають велике значення для дослідження рушійних сил розвитку людства. Так, Б. Гаврилишин (відомий еко­номіст українського походження) дійшов висновку, що політична вага США у світі підтримувалася їх економіч­ним і військовим арсеналом, але головною причиною був «високий дух народу». Серед чинників, що зумовили під­несення економіки Японії, він називає групову корпора­тивну орієнтацію, що поєднується з високою моральніс­тю, прагненням досягати консенсусу між різними полі­тичними силами та ін. У своїй внутрішній політиці Япо­нія, за його словами, керується прагненням будь-що уни­кати конфліктів, підтримувати гармонію на всіх рівнях суспільства.

Немає сумніву, що і для стабільного розвитку еконо­міки України, прогресу її науки, культури, розбудови су­веренної держави важливе значення мають відродження і розвиток національної самосвідомості українського на­роду, його духу, уміння досягати згоди між різними по­літичними силами, соціальними верствами, прагнення до самодисципліни, порядку, повага до законів України та інші фактори людської діяльності, не пов’язані безпосе­редньо з виробничими відносинами людей.

Таким чином, можна дати системне визначення пред­мета економічної теорії.

Економічна теорія — наука, що вивчає закони розвитку економіч­них систем, які виникають з приводу виробництва і привласнення товарів і послуг в усіх сферах суспільного відтворення, а також ті аспекти еволюції національної свідомості, духу народу, його куль­тури, психології, моралі та поведінки, що впливають на прогрес економіки.

1.1.3. Економічні закони і категорії та їх класифікація

Економічні закони, їх об’єктивний характер. У за­гальному вигляді відносини економічної власності, як уже зазначалося, виражають сутність системи виробни­чих відносин. Водночас сутність економічної власності розкривається в системі економічних законів. Це сут­ність більш глибокого порядку.

Сутність — комплекс необхідних, глибинних зв’язків і відносин, які визначають основні риси, особливості й тенденції розвитку певної матеріальної системи.

Сутність, як і закон, розкриває лише глибинні, сталі, внутрішньо необхідні форми зв’язку. Тому явище багат­ше, ніж закон, бо у ньому відображаються також випад­кові, нестійкі зв’язки, форми вияву закону. Сутність, а отже й закон, всебічно можуть бути досліджені лише че­рез всі інші категорії діалектики (кількість і якість, зміст і форму, ціле й частину тощо), насамперед через ка­тегорію суперечності, взаємодію її протилежних сторін.

Закон — внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв’язки між проти­лежними сторонами, властивостями явищ, процесів, елементів матеріальної системи.

Отже, кожен закон пронизаний внутрішньою супереч­ністю. У свою чергу, суперечність є суттєвим закономір­ним відношенням між протилежними сторонами.

Економічні закони, як і закони природи, мають об’єкти­вний характер. Проте вони істотно відрізняються від зако­нів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей — у виробни­цтві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економіч­ні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них має тимчасовий, минущий характер.

Класифікація економічних законів. На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу на вільному ринку, подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основним типом капіталістичної влас­ності є колективний (монополістична, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елемен­тами їх свідомого використання через механізм держав­ного і наднаціонального регулювання економіки, розши­рення масштабів планомірності в межах гігантських мо­нополістичних об’єднань.

Держава не може скасувати об’єктивні економічні за­кони, але може створювати передумови для розвитку об’єктивних законів, змінюючи умови. Це досягається, по-перше, вдосконаленням права власності, господарсь­кого механізму; по-друге, за допомогою державного регу­лювання. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи економічних законів належать передусім чотири їх типи:

1. Загальні економічні закони, тобто закони, властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідно­сті виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності пра­ці, закон економії часу тощо). Загальні економічні зако­ни відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві насамперед технологічному способу ви­робництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами в процесі праці, однаковими для всіх суспільних форм.

2. Закони, що діють у декількох суспільно-економіч­них формаціях: закон вартості, закон попиту і пропози­ції тощо. Такі закони відображають внутрішні, необхід­ні, сталі й суттєві зв’язки, властиві декільком техноло­гічним способам виробництва в їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в одно­типних суспільно-економічних формаціях. Це особливі економічні закони.

3. Специфічні економічні закони, тобто закони, що ді­ють лише в межах одного суспільного способу виробниц­тва. Найважливіший серед них — основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими відносинами, від­носинами економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

4. Закони, що діють лише на одній із стадій (висхід­ній або низхідній) суспільного способу виробництва (за­кон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму).

Економічні категорії.

Економічна категорія — теоретичне вираження, мислена форма виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально іс­нують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторо­ну системи виробничих відносин, а й її зв’язок з відпо­відною стороною системи продуктивних сил. Змістом останніх є відношення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом економічної категорії є окрема сторона такого відношення до природи. У кожній економічній ка­тегорії відображається діалектична взаємодія соціально-економічних зв’язків і відносин між людьми (відносин

економічної власності, суспільної форми праці) з техніко-економічними зв’язками й відносинами, з речовою фор­мою процесу праці, тобто з взаємовідносинами людини і природи. Ігнорування продуктивних сил, процесу праці як такого означало б, що поза колом питань економічної теорії лишився розгляд категорій «зміст праці», «робоча сила», «споживча вартість», «процес праці» тощо.

Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж еко­номічні закони. Для економічних законів характерний вищий ступінь пізнання людиною єдності та зв’язку явищ і процесів, вони відображають глибокі приховані зв’язки й відносини, охоплюють явища і процеси, які ви­ражаються у низці категорій. Іншими словами, внутріш­ньо необхідний, сталий, суттєвий зв’язок між економіч­ними явищами та процесами, що виражається за допомо­гою економічних законів, набуває відображення у взає­мозв’язку певних економічних категорій. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.

Оскільки економічні категорії є теоретичним вира­женням окремих сторін виробничих відносин у їх взаємо­дії з розвитком продуктивних сил, деяких економічних явищ і процесів, то зміна останніх, розвиток і модифіка­ція виробничих відносин відбуваються в русі, плинності економічних категорій.

Так, з погляду об’єктів власності та виробництва еко­номічна теорія вивчає виробничі відносини, які виника­ють між людьми в процесі створення й наступного руху, привласнення не лише матеріальних благ, а й послуг в усіх сферах суспільного відтворення.

1.1.3. Економічні закони і категорії та їх класифікація

Економічні закони, їх об’єктивний характер. У за­гальному вигляді відносини економічної власності, як уже зазначалося, виражають сутність системи виробни­чих відносин. Водночас сутність економічної власності розкривається в системі економічних законів. Це сут­ність більш глибокого порядку.

Сутність — комплекс необхідних, глибинних зв’язків і відносин, які визначають основні риси, особливості й тенденції розвитку певної матеріальної системи.

Сутність, як і закон, розкриває лише глибинні, сталі, внутрішньо необхідні форми зв’язку. Тому явище багат­ше, ніж закон, бо у ньому відображаються також випад­кові, нестійкі зв’язки, форми вияву закону. Сутність, а отже й закон, всебічно можуть бути досліджені лише че­рез всі інші категорії діалектики (кількість і якість, зміст і форму, ціле й частину тощо), насамперед через ка­тегорію суперечності, взаємодію її протилежних сторін.

Закон — внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв’язки між проти­лежними сторонами, властивостями явищ, процесів, елементів матеріальної системи.

Отже, кожен закон пронизаний внутрішньою супереч­ністю. У свою чергу, суперечність є суттєвим закономір­ним відношенням між протилежними сторонами.

Економічні закони, як і закони природи, мають об’єкти­вний характер. Проте вони істотно відрізняються від зако­нів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей — у виробни­цтві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економіч­ні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них має тимчасовий, минущий характер.

Класифікація економічних законів. На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу на вільному ринку, подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основним типом капіталістичної влас­ності є колективний (монополістична, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елемен­тами їх свідомого використання через механізм держав­ного і наднаціонального регулювання економіки, розши­рення масштабів планомірності в межах гігантських мо­нополістичних об’єднань.

Держава не може скасувати об’єктивні економічні за­кони, але може створювати передумови для розвитку об’єктивних законів, змінюючи умови. Це досягається, по-перше, вдосконаленням права власності, господарсь­кого механізму; по-друге, за допомогою державного регу­лювання. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи економічних законів належать передусім чотири їх типи:

1. Загальні економічні закони, тобто закони, властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідно­сті виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності пра­ці, закон економії часу тощо). Загальні економічні зако­ни відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві насамперед технологічному способу ви­робництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами в процесі праці, однаковими для всіх суспільних форм.

2. Закони, що діють у декількох суспільно-економіч­них формаціях: закон вартості, закон попиту і пропози­ції тощо. Такі закони відображають внутрішні, необхід­ні, сталі й суттєві зв’язки, властиві декільком техноло­гічним способам виробництва в їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в одно­типних суспільно-економічних формаціях. Це особливі економічні закони.

3. Специфічні економічні закони, тобто закони, що ді­ють лише в межах одного суспільного способу виробниц­тва. Найважливіший серед них — основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими відносинами, від­носинами економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

4. Закони, що діють лише на одній із стадій (висхід­ній або низхідній) суспільного способу виробництва (за­кон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму).

Економічні категорії.

Економічна категорія — теоретичне вираження, мислена форма виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально іс­нують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторо­ну системи виробничих відносин, а й її зв’язок з відпо­відною стороною системи продуктивних сил. Змістом останніх є відношення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом економічної категорії є окрема сторона такого відношення до природи. У кожній економічній ка­тегорії відображається діалектична взаємодія соціально-економічних зв’язків і відносин між людьми (відносин  економічної власності, суспільної форми праці) з техніко-економічними зв’язками й відносинами, з речовою фор­мою процесу праці, тобто з взаємовідносинами людини і природи. Ігнорування продуктивних сил, процесу праці як такого означало б, що поза колом питань економічної теорії лишився розгляд категорій «зміст праці», «робоча сила», «споживча вартість», «процес праці» тощо.

Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж еко­номічні закони. Для економічних законів характерний вищий ступінь пізнання людиною єдності та зв’язку явищ і процесів, вони відображають глибокі приховані зв’язки й відносини, охоплюють явища і процеси, які ви­ражаються у низці категорій. Іншими словами, внутріш­ньо необхідний, сталий, суттєвий зв’язок між економіч­ними явищами та процесами, що виражається за допомо­гою економічних законів, набуває відображення у взає­мозв’язку певних економічних категорій. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.

Оскільки економічні категорії є теоретичним вира­женням окремих сторін виробничих відносин у їх взаємо­дії з розвитком продуктивних сил, деяких економічних явищ і процесів, то зміна останніх, розвиток і модифіка­ція виробничих відносин відбуваються в русі, плинності економічних категорій.

Так, з погляду об’єктів власності та виробництва еко­номічна теорія вивчає виробничі відносини, які виника­ють між людьми в процесі створення й наступного руху, привласнення не лише матеріальних благ, а й послуг в усіх сферах суспільного відтворення.

1.1.4. Метод економічної теорії та його складові елементи

Поняття і структура методу економічної теорії та йо­го вихідний елемент. Термін «метод» походить від грець­кого слова «methodas», яке означає шлях до чогось, шлях пізнання (або дослідження), вчення, теорія. У най­більш загальному, філософському значенні метод означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій з метою мисленого відтворення предмета, що вивчається.

Метод економічної теорії — шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення цієї взаємодії в теорії діалектики.

Система таких прийомів і операцій не може бути до­вільною, вона повинна узгоджуватися з об’єктивними за­конами розвитку дійсності. Тому цю систему прийомів, способів пізнання і перетворення світу вивчає наука ме­тодологія (від грецьких слів «metodos» і «logos» — «сло­во», «поняття», «вчення»).

Головними елементами методу економічної теорії є: 1) філософські та загальнонаукові принципи (розвитку, суперечності, взаємодії, об’єктивності, аналізу й синтезу, системності тощо); 2) закони діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін і закон заперечення заперечення); 3) категорії діа­лектики (кількість і якість, сутність і явище, зміст і фор­ма та ін.); 4) закони і категорії економічної теорії (зако­ни вартості, грошового обігу тощо; категорії «вартість», «гроші», «прибуток» та ін.). Три перші структурні еле­менти діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища і процеси, що вивча­ються, а відображаються через предмет і метод економіч­ної теорії як науки. При цьому вони набувають специфіч­них форм застосування. Так, принцип суперечності є фор­мою боротьби між речовим змістом суспільного способу виробництва (або продуктивними силами) та його суспіль­ною формою (або відносинами економічної власності).

Метод абстракції — найпростіший елемент діалек­тичного методу пізнання економічних явищ і процесів. Він, по-перше, означає відмову від поверхових, несуттє­вих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв’язків, справжньої тенде­нції руху. По-друге, цей метод передбачає необхідність розгляду певних економічних явищ і процесів під пев­ним кутом зору.

Метод абстракції тісно пов’язаний з поняттям конк­ретного. Конкретним є цілісний об’єкт в єдності його різноманітних сторін, властивостей, рис. Кожна з цих сторін за допомогою методу аналізу (тобто розчленуван­ня цілого на окремі складові частини, елементи), з’ясу­вання їх сутності через принцип суперечності може бути розкрита у певному окремому визначенні. Тому ва­жливим елементом діалектичного методу пізнання еко­номічних явищ і процесів є метод сходження від абст­рактного (простого, що є однією зі сторін, клітинок ці­лого) до конкретного (складного, цілого). Конкретне мо­же бути розкрите в багатьох визначеннях, у синтезі (узагальненні) одержаних за допомогою абстракції окре­мих визначень.

Принцип суперечності є ядром, найважливішим еле­ментом діалектичного методу дослідження економічних явищ і процесів. Так, товар — це єдність двох протилеж­них сторін: споживчої вартості й вартості, суспільний спосіб виробництва — єдність продуктивних сил і відно­син економічної власності (або виробничих відносин). У процесі взаємодії таких суперечностей (їх взаємовпливу, взаємозв’язку, взаємної боротьби тощо) відбувається роз­виток економічних явищ і процесів, а єдність і боротьба таких суперечливих сторін є джерелом їх еволюції.

Щоб дослідити певне економічне явище, всю економіч­ну систему на різних етапах їх еволюції, необхідно засто­сувати принцип історизму та інші елементи діалектики. Західні економісти для з’ясування сутності різноманітних економічних явищ і процесів також використовують метод абстракції, аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Водночас вони більшою мірою вдаються до моделювання майбутніх вчинків людей, до діаграм, графіків, математи­чних формул, застосовують принцип граничності (викори­стання граничних величин) і теорію оптимуму.

Раціональні засоби й методи економічного аналізу в працях західних науковців. До таких методів належить створення моделей майбутніх вчинків людей. При цьому не враховуються деякі деталі реального стану справ, а увагу концентрують на головному. Цінність моделі зале­жить від того, якою мірою використані у ній найважли­віші дані, що, у свою чергу, дає змогу перевірити її пра­вильність. Економічні дані слід використовувати у ви­гляді таблиць, графіків і рисунків (діаграм). Важлива роль в економічному аналізі належить структурним да­ним. Так, при вивченні проблем безробітних враховують такі дані, як вік безробітних, регіон, галузь промислово­сті тощо. Широко використовують індекси (які відобра­жають дані щодо базисного показника), номінальні та дійсні змінні (наприклад, дані про номінальну та реаль­ну заробітну плату), реальні та відносні ціни, провадять емпіричні дослідження (вивчають дані, зібрані за різні періоди). В економіка є окремий розділ — економетрика, мета якої — визначення взаємозв’язків на основі еконо­мічних даних.

П. Самуельсон вважав, що в економічному аналізі не­обхідно абстрагуватися від нескінченної кількості дета­лей, створювати прості гіпотези та схеми і з їх допомогою узагальнювати безліч фактів. Критерієм обґрунтованості

теорії, на його думку, є її корисність для пізнання дійс­ності, що вивчається. Важливо при цьому, щоб теорія і спостереження, індукція і дедукція не суперечили одне одному, щоб аналіз був підпорядкований певній системі. В економіка важливою ланкою методології для аналі­зу економічних відносин є їх персоналізація, суб’єктивна оцінка індивідом явищ та процесів. Така оцінка набула завершеності при визначенні вартості товару чи послуги в теорії граничної корисності. Звідси й назва методу — принцип граничності. У цьому разі економічна наука ви­ходить з більш загального методологічного підходу — ви­користання граничних величин і теорії оптимуму. При цьому на перше місце висувається не належність до пев­ного соціального прошарку, класу, а продуктивність ді­яльності кожної окремої людини.

Близьким до суб’єктивної оцінки людиною тих чи ін­ших явищ і процесів є використання в економіка психо­логічних оцінок. Так, відомий англійський економіст Дж. Кейнс сформулював основний психологічний закон, згід­но з яким люди «схильні, як правило, збільшувати спо­живання зі зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає дохід».

Якщо політична економія найбільше уваги приділяє з’ясуванню сутності економічних законів і категорій, то в економіка, не відкидаючи необхідності вивчення зако­нів (при цьому закони розглядаються як такі, що діють лише в середньому, зі значними коливаннями навколо цього середнього), головним предметом економічного аналізу вважають відхилення від середнього, з’ясування закономірностей цих відхилень. У західній економічній науці відкидають моністичний принцип, підхід (наприк­лад, єдиним джерелом вартості в політичній економії є праця, звідси й назва трудової теорії вартості), дотриму­ються плюралістичного, тобто багатофакторного підходу. Так, згідно з функціональною теорією ринку теорія ви­трат виробництва, з одного боку, і теорія граничної кори­сності — з іншого, є лише окремими ланками загальної теорії вартості. Англійський економіст А. Маршалл з цього приводу навів відоме порівняння витрат виробниц­тва і корисності з двома лезами ножиць: «Ми могли б з однаковим правом сперечатися про те, регулюється вар­тість корисністю чи витратами виробництва, як і про те, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць». Щоб визначити вартість, необхідно використати метод взаємного й одночасного визначення обох цінностей, тобто в процесі взаємодії розглянути корисність і витра­ти як рівноправні сили.

У функціональній теорії економічні явища аналізу­ються не шляхом переходу від розкриття сутності до форм її вияву, до поверхових явищ, а шляхом взаємоза­лежності та взаємного визначення. Вона справедливо ви­знає, що жодна категорія не є абсолютною, тобто не має незмінного характеру. В цьому функціональна теорія ціл­ком збігається з вимогами діалектичного методу. Ця тео­рія передбачає заперечення абсолютних (тобто незмінних) категорій, зокрема перехід від категорії абсолютної, кар­динальної корисності до відносної (ординарної) кориснос­ті, що відкриває шлях до кількісного аналізу споживчих вартостей. У ширшому аспекті наголошується на кількіс­них зв’язках в економіці при використанні методу міжга­лузевих балансів, або методу «витрати-випуск», розробле­ного відомим американським економістом В. Леонтьєвим.

Сучасна західна економічна наука значною мірою ви­користовує аналіз законів, які відображають статичну рівновагу економічної системи (своєрідну миттєву фото­графію потреб, ресурсів, технологій тощо), і законів, що відображають явища в динаміці, в процесі еволюції. Так, закон спадної продуктивності має сенс лише у статичній моделі економічного розвитку, її використання назива­ють ще нерівноважним методом, на відміну від статично­го, або рівноважного. Найповніше цей метод розроблено у працях американського економіста Й. Шумпетера.

У політичній економії має місце також поділ економіч­них законів відповідно на закони функціонування і зако­ни розвитку, але цей поділ використовується недостатньо.

1.2. Основні етапи становлення і розвитку економічної теорії

Термін «політична економія», як уже зазначалося, з’явився в 1615 р. З того часу минуло майже п’ять сто­літь розвитку цієї науки, яка з кінця XIX cm. доповни­лася ще однією ланкою економічної теорії — економіка. За цей період виникли і розвинулися кілька напрямів цих двох наукових дисциплін, десятки шкіл і течій. Поява кожного з них, їх історія в кінцевому підсумку відобра­жає історію розвитку капіталістичного способу вироб­ництва, його внутрішні суперечності, світогляд певних класів, соціальних прошарків, ступінь оволодіння нау­ковцями методологією пізнання економічних явищ і про­цесів. У цьому зв’язку слушною є думка П. Самуельсона про те, що «кожній об’єктивній науці властива певна суб’єктивність».

Термін «політична економія», як уже зазначалося, з’явився в 1615 р. З того часу минуло майже п’ять сто­літь розвитку цієї науки, яка з кінця XIX cm. доповни­лася ще однією ланкою економічної теорії — економіка. За цей період виникли і розвинулися кілька напрямів цих двох наукових дисциплін, десятки шкіл і течій. Поява кожного з них, їх історія в кінцевому підсумку відобра­жає історію розвитку капіталістичного способу вироб­ництва, його внутрішні суперечності, світогляд певних класів, соціальних прошарків, ступінь оволодіння нау­ковцями методологією пізнання економічних явищ і про­цесів. У цьому зв’язку слушною є думка П. Самуельсона про те, що «кожній об’єктивній науці властива певна суб’єктивність».

1.2.2. Основні напрями сучасної економічної теорії

Неокласична економічна теорія. В останній третині XIX ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього спо­собу виробництва у вищу і водночас низхідну стадію роз­витку, що характеризується передусім виникненням моно­полій і активним втручанням держави у розвиток еконо­міки, її одержавленням. Ця стадія неоднозначно тлумачи­лася представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії її назвали ім­періалізмом (Ленін), у працях західних науковців найпо­ширеніші назви — «корпоративний капіталізм», «народ­ний капіталізм», «індустріальне» та «постіндустріальне суспільство», «суспільство споживання».

Усі течії, школи західної економічної думки можна умовно згрупувати в чотири основні напрями: 1) неокла­сична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологіч-ний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська економічна теорія.

Об’єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Homo есопотісиз — «людини економічної», що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець на­магається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Головним об’єктом її вивчення є досягнення опти­мального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за обмеженого втручання держави.

Основною категорією аналізу прихильники неокла­сичної економічної теорії вважають граничну корисність, поєднують її з теорією витрат виробництва, протиставля­ючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концепції «граничної корисності» були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є ре­зультатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірю­ється граничною корисністю одного з цих факторів при незмінній величині двох інших. Представники неокла­сичної економічної теорії також; висунули теорію загаль­ної економічної рівноваги, згідно з якою механізм віль­ної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечує «справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресур­сів». Ця теорія найбільшого розвитку набула в працях англійських економістів А. Маршалла та А. Пігу. Пев­ною мірою до цього напряму можна віднести М. Тугана-Барановського. У межах «неокласичного відродження» важливу роль відіграє теорія монетаризму.

Монетаризм (англ, money — гроші). Як економічна теорія виник у середині 50-х років XX ст. у США. Згідно з цією теорією грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встанов­ленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кілько­сті грошей і величиною валового національного продукту. Його лідер — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного і широкомасш­табного втручання держави в економіку, проти держав­них заходів стимулювання попиту. На його думку, держа­вне регулювання економіки малоефективне через затрим­ки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним при­ростом грошової маси в обігу.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної тео­рії економічного циклу, монетаризм гіпертрофовано роз­глядає роль грошової маси як визначальної ланки госпо­дарського механізму. Виражаючи інтереси найконсерва-тивніших кіл монополістичного капіталу, монетарием намагається ліквідувати або вкрай обмежити соціальні програми держави, виступає за масове безробіття як за­сіб боротьби з інфляцією. Фрідмен намагався обґрунтува­ти поняття «природний рівень безробіття», а саме безро­біття вважав добровільним явищем. Рецепти монетарист-ської школи значною мірою втілені в програмах Міжна­родного валютного фонду. Нав’язуючи їх республікам ко­лишнього СРСР як умову надання кредитів, експерти цього фонду (як й інших міжнародних організацій) спро­щено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої  економічної кризи, не враховуючи національної специфі­ки кожної з них, їх історичні традиції. Такі рецепти на­магались втілити у практику керівники Національного банку України, майже всі уряди країни з часу проголо­шення її державної незалежності.

Загалом погляди неокласичної школи політичної еко­номії з різними течіями, напрямами отримали в еконо­мічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis — віль­ний). В економічній науці лібералізм — це сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхід­ності втручання держави в економічне життя й розумін­ня механізму стихійного ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. За державою лиша­ється функція охорони існуючої системи. Ідеї економіч­ного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він висту­пав проти скасування залишків регламентування проми­словості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямо­вані проти феодальних порядків, надмірної цехової рег­ламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

Методологічною основою лібералізму є принцип інди­відуалізму, згідно з яким повинна існувати природна сво­бода людини від суспільства, а відстоювання інтересів окремими індивідами веде до задоволення суспільних ін­тересів, до суспільного добробуту. Конкретизацією прин­ципу індивідуалізму був лозунг «laisses—faire» — «нехай кожний іде своїм шляхом». Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конку­ренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму (аме­риканські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк), тобто неолібералісти виступають навіть проти робочого законодавства (регулю­вання тривалості робочого дня, встановлення мінімальної зарплати тощо). Деякі вітчизняні економісти-реформатори підтримують ці ідеї стосовно економіки України. Вони роз­робили й відповідні практичні рекомендації, що в умовах перебування при владі більшості недостатньо компетент­них урядів (після проголошення державної незалежності) призвело до розвалу державного управління економікою і завдало народному господарству великих збитків.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса,  стрижнем якого, як зазначалося вище, є необхідність ши­рокомасштабного втручання держави в економіку, неспро­можність ринкового механізму подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади цього ладу, існування якого немож­ливе без виконання державою різноманітних функцій.

Інституціоналізм. Як один із напрямів західної еконо­мічної думки виник наприкінці XIX — на початку XX ст. (лат. institutum — установа). Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносина­ми (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т. Веб-лен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін. Веблен, наприклад, розглядав життя лю­дини як боротьбу за існування, а отже процес відбору і пристосування. Аналогічно, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес при­родного відбору інститутів, система яких (держава, кор­порації, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утво­рює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя (в тому числі го­сподарського), людських зв’язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важли­вими факторами відбору.

Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної ко­рисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресур­сів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класич­не суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало від­повідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація, держава.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення влас­ності від управління і здійснюється планомірний розви­ток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприєм­ництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але ключовим економічним інститутом і ос­новою сучасного їм суспільства, нової системи представ­ники інституціоналізму вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне пла­нування та регулювання господарського життя, а ідеалом суспільства проголошували державу, соціального благодейства. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Аналізуючи корпорацію, прихильники інституціона­лізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстської» власності (власності, якої немає, яка розсіюється серед акціонерів, що втрачають контроль над засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом.

Це управління здійснює не підприємець, а управляю­чі, які дбають про свої вузькогрупові інтереси і контролю­ють корпорації. Таку систему американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічні­ше завершення ця ідея отримала в теорії «технострук-тури» Дж. Гелбрейта, до якої він відніс професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менедже­рів до керівників нижчої ланки — бригадирів, майстрів, осіб, що займаються рекламою тощо. Представники су­часного інституціоналізму — американські вчені Д. Белл та Дж. Гелбрейт — головною рушійною силою суспільно­го прогресу вважали впровадження досягнень науки і тех­ніки у виробництво. Найпрогресивнішими ідеями прихи­льників сучасного інституціоналізму є необхідність учас­ті трудяпіих у власності та управлінні виробництвом, на­дання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній ін­телігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства.

Кейнсіанство та його еволюція. Це один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого англійського економіста Джона Кейнса (1883—1946), який найбільш повно усвідомлював, шо без активного втручання держави в розвиток соціально-еко-номічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати, не­можливо «уникнути повного руйнування існуючих еко­номічних форм». Кейнс одним із перших у західній еко­номічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи таки­ми глобальними категоріями, як національний доход, су­купні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромаджен­ня та ін., розглядав їх у взаємодії та функціональних зв’язках.

На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджу­вав, що рівноваги в економічній системі неможливо до­сягти через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо, рівновага — рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно насамперед регулюва­ти попит шляхом підвищення ефективності інвестицій­них процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мульти­плікатора). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідні для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, за раціональне використання трудових ресур­сів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зрос­тання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні ви­трату на військові цілі.

Його прихильники виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соці­альних виплат, за антикризове та антициклічне регулю­вання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, по­слабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому су­часні послідовники Кейнса відмовляються від ортодок­сальних положень його вчення, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічно­му взаємозв’язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Д. Робінсон, П. Сраф-фа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв’я­зання таких найболючіших проблем економіки, як ін­фляція та зайнятість.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхід­ність довгострокового регулювання економіки у формі на­ціонального планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економі­чної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціо­нальні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання зарплати під контро­лем держави тощо) слід використовувати в Україні з ме­тою поступального розвитку народного господарства.

Посткейнсіанство. Течія розвитку західної економіч­ної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів, разом з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринків та ціноутворення), з деякими положеннями К. Маркса з проблем відтворення за капіталіз­му. Найвідомішими економістами цієї течії є А. Лейонху-вуд (США), Д. Робінсон (Англія), Л. Пазінетті (Італія) та ін. Критикуючи положення неокласичної школи, визна­чаючи неспроможність ринкової системи забезпечити ста­більне економічне зростання і розв’язати соціальні проб­леми, вони намагаються розробити таку теорію виробни­цтва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

Значну роль посткейнсіанці надають існуванню гро­шей та грошово-кредитних інститутів, утворенню й не­стабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтворення. Інфляцію пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов’язаними з витратами виробництва, а фінансову не­стабільність — з очікуванням в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцін­ку майбутніх прибутків та цін різних фінансових акти­вів. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної та кредитної політики до­повнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зро­стання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці.

Чимало посткейнсіанців виступають за розробку дов­гострокової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки та ін., що має на меті активніше втручання держави в макроекономічні процеси. Ідеї посткейнсіанців про обмеженість ринкової системи і необхідність впровадження широкомасштабного державного регулювання (у формі програмування, націо­нального планування економіки тощо) варто запозичити уряду України при проведенні економічної реформи.

Ці вимоги в межах посткейнсіанства отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади мо­нополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно розширення соціальних програм (роз­виток освіти, охорони здоров’я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і пере­розподіл національного доходу, за ефективнішу антикри-зову та антициклічну політику держави тощо.

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанст­ва є поєднання окремих положень економічної думки з  елементами марксистської політичної економії. Лівокейн-сіанці піддають гострій критиці ідеї неокласичної школи і насамперед концепцію граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій полі­тичної економії (вартість, ціна, капітал, прибуток, гроші та ін.) шляхом синтезу позитивних сторін класичної шко­ли політичної економії та марксистських поглядів.

Неокласичний синтез. Це узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокла­сичного напряму (зокрема в межах теорії загальної еко­номічної рівноваги) з положеннями теорії макроекономі-чної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. При­хильники неокласичного синтезу розглядають теорію за­гальної економічної рівноваги як ідеальну модель функ­ціонування економічної системи. Але, на відміну від нео­класиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулю­вання з метою наближення до такої моделі. Тому концеп­цію неокласичного синтезу ще називають ортодоксаль­ним кейнсіанством. Його найвідоміпіі представники — американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів—витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На дум­ку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії дохо­ду відроджує класичні істини і надає їм законної сили.

На відміну від кейнсіанської моделі мультиплікатора (як найпростішої моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель IS—LM, яка за допомогою відповідного наукового апарату показує відмінність між законом Сея (згідно з яким пропозиція породжує попит) і законом Вальраса (сукупна сума попиту в економіці за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і витрат в суспільстві збігається). Водночас в доходи зараховуються і грошові заощадження, а їх пев­ний обсяг знаходить свій вияв у попиті та пропозиції да­ного товару (тобто грошей), що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. Механізм такої взаємодії досліджує модель Хікса. В ній, зокрема, аналіз сукупно­го попиту здійснюється у виробничому (реальному) і гро­шовому секторах. Головною умовою рівноваги в першому з них є рівність між інвестиціями і заощадженнями, а в Другому — між попитом на ліквідність і грошовою масою.

Відповідно до теорії неокласичного синтезу рішення підприємців про інвестування значною мірою залежать від величини відсоткових ставок на позичковий капітал. Якщо на ринку позичкових капіталів ці ставки підвищу­ються, підприємці можуть затримати інвестиції у вироб­ництво, вкласти ці кошти в банки або придбати на них цінні папери. При зниженні відсоткових ставок діє зво­ротний механізм незалежно від того, чи здійснюється фі­нансування за допомогою власних або залучених коштів. Оскільки із зростанням маси доходу збільшується частка грошової маси для забезпечення поточних угод, то більш високому доходу відповідає вища ставка відсотка.

Теорію неокласичного синтезу критикують представ­ники монетаристської школи (зокрема М. Фрідмен), кон­цепції «економіки пропозиції», «раціональних очіку­вань». Головним напрямом такої критики є теза при­хильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілесп­рямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на їхню думку, повинна лише створювати умо­ви для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика неконструктивна.

Марксистська політична економія. Ґрунтується на позитивних сторонах економічного вчення К. Маркса (окремі з них названі вище). Водночас сучасні марксисти виступають за синтез трудової теорії вартості та позитив­них сторін концепції граничної корисності з урахуван­ням вирішальної ролі першої, за плюралізм типів і форм власності, в тому числі приватної, за умов домінування трудової колективної та державної (що враховує загаль­нонаціональні інтереси) власності; за оптимальне поєд­нання ринкових та державних важелів регулювання еко­номіки при переважанні державних (а в його межах еко­номічних важелів); визнають роль функціонуючих капі­талістів у створенні вартості й додаткової вартості тощо.

1.3. Економічний прогрес: основні критерії та рушійні сили

З виникнення політичної економії представники різ­них напрямів, шкіл і течій намагалися з’ясувати рушій­ні сили розвитку економіки. Так, причини розвитку сус­пільства, в тому числі економіки, вони вбачали у зрос­танні населення, географічному середовищі, прогресі техніки, психобіологічних, соціально-правових факторах та ін. З’ясування цих причин має велике теоретико-пізнавальне та практичне значення, зокрема допомагає виробити науково-практичні рекомендації для стабіль­ного і прискореного розвитку продуктивних сил.

1.3.1. Сутність і критерії економічного прогресу

Сутність економічного прогресу. Поняття «прогрес» походить від латинського слова progressive, що означає рух вперед, поступальний розвиток суспільства по вис­хідній лінії, від менш досконалих до більш досконалих форм. З цього погляду економічний прогрес означає поступальний розвиток усієї економічної системи, кож­ного її елемента: продуктивних сил і техніко-економіч-них відносин (а водночас технологічного способу вироб­ництва), виробничих відносин, або відносин економічної власності, та господарського механізму. Конкретніше  прогрес технологічного способу виробництва виражаєть­ся в переході від способу виробництва, заснованому на ручній праці, до способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, а від нього — до технологічного спосо­бу виробництва, в основі якого лежить автоматизована праця. Рух уперед у межах виробничих відносин знахо­дить концентрований вияв у еволюції типів і форм влас­ності: від індивідуальної до колективної (у різних її ви­дах і ступенях зрілості), від колективної — до державної та наддержавної (або інтегрованої) форми власності. Про­грес господарського механізму виражається в еволюції ринкових важелів управління економікою, поступовому переході його до державного, до раціонального поєднан­ня державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціо­нальних форм і методів управління економікою в межах регіональних об’єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, складовими елементами якого (крім економічної) є соці­альна, правова, політична, національна, культурна, ду­ховна та інші сторони прогресу. Загалом такий рух упе­ред виражається в послідовній зміні суспільно-економіч­них формацій. Загальною тенденцією історичного розвит­ку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовле­них природними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, у тому числі економічного, про­гресу є науково-технічний прогрес, раціональне держав­не регулювання економіки, дух народу, енергія й актив­ність нації, національна психологія та свідомість людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку: екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досяга­ється шляхом кількісного приросту всіх елементів про­дуктивних сил, насамперед факторів виробництва, за не­змінного рівня його технічної основи. Наприклад, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводять удві­чі більше машин, верстатів, устаткування такої ж якос­ті, застосовують вдвічі більше робочої сили такої ж ква­ліфікації та рівня освіти, такі ж форми організації пра­ці, сировина тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність залишаються незмінними.

За інтенсивного типу економічного зростання збіль­шення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистісних факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес (НТП), а в наш час революційна форма його розвитку — НТР, що розгортається. Інтенсифікація виробництва зна­ходить своє вираження у зростанні суспільної продуктив­ної сили праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої про­дукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресур­сів за економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва.

У процесі розширеного відтворення відбувається по­єднання інтенсивних і екстенсивних факторів економіч­ного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсив­ний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини, вільні трудові ресурси тощо) надзвичайно обмежені, а для суспільства властиве про­гресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу. Це означає рішучий перехід до праце заощаджуючих, фондо заощаджуючих і ресурсо заощаджуючих технологій зростання ефективнос­ті виробництва.

Основні критерії економічного прогресу. Результат економічного прогресу — реальні досягнення в процесі економічного зростання. Такі досягнення є критеріями соціально-економічного прогресу. Оскільки суспільний спосіб виробництва містить низку структурних елемен­тів, то економічний прогрес має різні критерії виміру.

Двома основними сторонами суспільного способу ви­робництва, як уже зазначалось, є продуктивні сили і ви­робничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки продуктивні сили є його змістом, відносини власності — формою, а визначальним у співвідношенні цієї пари категорій є зміст, то розвиток продуктивних сил виступає найбільш загальним критерієм економічно­го прогресу. Залежно від цього відбувається перехід від одного суспільного ладу до іншого, однієї стадії, фази — до іншої. З розвитком продуктивних сил зростають про­дуктивність праці, національне багатство, з’являються нові виробництва, джерела енергії, продукти тощо.

Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбувається конкретизація найвищого, узагальню­ючого критерію. Тому слід розрізняти такі критерії еко­номічного прогресу, як рівень розвитку робочої сили, за­собів праці, науки, форм і методів організації виробницт­ва, використовуваних людьми сил природи, інформації. Наприклад, рівень розвитку робочої сили визначається її  загальноосвітньою та професійною підготовкою, ступенем розвитку розумових здібностей тощо. Рівень розвитку за­собів праці характеризується продуктивністю, здатністю замінювати працю людини та іншими показниками.

Водночас розвиток продуктивних сил як найбільш за­гальний критерій економічного прогресу характеризує лише одну, хоч і провідну, сторону суспільного способу виробництва. Тому слід визначити його основний або ви­щий критерій. Оскільки головною продуктивною силою є людина, яка одночасно виступає і продуктивною силою, і носієм виробничих відносин, суб’єктом відносин влас­ності, то головним критерієм суспільного способу вироб­ництва є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. З цього погляду відмінність між різними способами вироб­ництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно розвитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в ін­ших прогрес продуктивних сил може підпорядковувати­ся розвитку більшості населення, трудящих. Ця мета ре­алізується в дії основного економічного закону.

Оскільки сутністю людини є вся сукупність суспіль­них відносин (до цієї сукупності, як уже зазначалося, на­лежать економічні, юридичні та інші відносини), то роз­виток людини — головний критерій усього суспільного прогресу. Особа повинна розвинути всі свої сутнісні сили, здібності не лише в економічній системі, а й у сфері соці­альних, політичних, національних, культурних відносин.

Фактори, що належать до продуктивних сил, групую­ться залежно від рівня технічної оснащеності праці, роз­витку НТП, глибини спеціалізації, кооперації праці, ін­тенсивності, ступеня розвитку сутнісних сил людини, її здібностей тощо. Тому зростання продуктивності праці є лише іншим вираженням економії часу, яку К. Маркс називав першим економічним законом, що відображає найбільш загальну основу і внутрішню логіку економіч­ного прогресу, джерела і спосіб підвищення ефективнос­ті виробництва.

Оскільки закон економи часу — загальний економіч­ний закон (тобто діє в усіх суспільних способах виробни­цтва), а отже, розкриває сутність прогресивного розвит­ку лише технологічного способу виробництва, то його змістом є економія живої й уречевленої праці. Залежно від ступеня розвитку технологічного способу виробницт­ва, і насамперед системи продуктивних сил, економію ча­су зумовлюють прогресивні зміни в кожному з елементів цієї системи (засобах праці, предметах праці, робочій си-

лі, науці, формах і методах організації праці, інформації, використовуваних людьми силах природи), а також змі­ни у техніко-економічних відносинах або в її речовій формі — спеціалізації, кооперації, комбінуванні вироб­ництва, його концентрації тощо. У свою чергу, в межах кожного елемента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин можна виділити фактори, які зу­мовлюють економію часу. Щодо основної продуктивної сили така економія залежить від рівня освіти, кваліфіка­ції, розвитку творчих здібностей людини, її психологіч­ного, емоційного стану тощо.

Внаслідок дії закону економії часу, підвищення про­дуктивності праці зростає додатковий продукт. Це ство­рює умови для розширеного відтворення речових і особи-стісних факторів виробництва, всієї системи продуктив­них сил, для збільшення вільного часу, розвитку культу­ри, мистецтва, а отже, для здійснення не лише економіч­ного, а й соціального прогресу, для вдосконалення всієї системи суспільних відносин. Завдяки цьому зростання додаткового продукту є важливим критерієм економічно­го прогресу, конкретизує його попередні критерії.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди пере­бувають у суперечності з критеріями соціально-економіч­ного і суспільного прогресу. До критеріїв соціально-еко­номічного прогресу, які відображають розвиток відносин економічної власності, належать ступінь економічної сво­боди безпосередніх виробників, їх власність на свою ро­бочу силу, самостійність (відносна) підприємств, участь в управлінні тих, хто створює матеріальні та нематеріаль­ні блага, частка безпосередніх виробників у національно­му доході, національному багатстві країни, розвиток ро­зумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів та ін. До критеріїв соціального прогресу, які відобража­ють розвиток усієї системи суспільних відносин, нале­жать ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпосередніх виробників, їх можливості впливати на ідеологію, національні відносини, користування багатст­вами культури, надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку людського суспільства супереч­ність між критеріями техніко-економічного і соціально-економічного прогресу неодноразово набувала антагоніс­тичних форм. Так, відсутність у рабів власності на свою робочу силу, економічної свободи, жорстока експлуата­ція рабської праці супроводжувалися розквітом культури і мистецтва у Давній Греції та Римі. Проте примусове по­єднання безпосередніх виробників із засобами виробниц­тва, відсутність у них матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, зумовлена відсутністю власності на робочу силу, на засоби виробництва, призвели до за­гибелі рабовласницького ладу в Римській імперії, до за­непаду її культури та мистецтва.

Техніко-економічний прогрес, зростання продуктив­ності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капі­талізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації на­йманих робітників (мануфактурний період і машинне ви­робництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально-економічного прогресу, як необхідність всебіч­ного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичай­но низька частка найманої праці в утвореному нею націо­нальному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є пробле­ма гуманізації техніко-економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, віднов­лення, збереження і примноження загальнолюдських цін­ностей. Для досягнення органічної єдності техніко-еконо­мічного, соціально-економічного і соціального прогресу не­обхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, розквіт її сутнісних сил, потреб, інтересів, добробуту.

1.3.2. Рушійні сили і фактори економічного прогресу

Розвиток суперечностей — джерело прогресу. Г. Ге­гель називав суперечність принципом будь-якого розвит­ку, саморуху. І справді, існувати — означає перебувати в русі. З цього погляду рух — це суперечність, єдність су­перечностей. Тому суперечність, по-перше, є джерелом саморуху, його рушійною силою. Виникнення суперечно­стей спричинене наявністю загальних зв’язків, залежно­стей і зумовленостей всередині певної матеріальної систе­ми, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей. Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням, взаємо­зумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємо­зв’язку окремих елементів залежать відносини між про­тилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

По-друге, кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи: тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і ступінь розв’язання супереч­ності, перехід її у вищу форму свого розвитку. Найшвид­ше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечності відбувається насамперед внаслідок більшої активності заперечу-вальної, революційної сторони. Такою стороною в межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а серед них головна продуктивна сила — людина. Тому прогрес суспільства, у тому числі економічний, — це ді­яльність людей, які ставлять перед собою мету і досяга­ють її. В основі цілей людини лежать потреби та ін­тереси. На зорі людського суспільства окрема особа не могла вижити в боротьбі з природою. Тому об’єднання людей у ранню первісну общину (первісні комуни) було спрямоване на спільне збирання дарів природи (плодів, ягід, коренів, дрібних тварин тощо). Пізніше основною формою їх діяльності стало полювання. Для цього потріб­но було спільними силами виготовляти найпростіші зна­ряддя праці (ручне рубило, кам’яну сокиру, спис). Сти­мулом до праці було просте задоволення найелементарні­ших потреб в існуванні, виживанні. Так на ранніх етапах існування людського суспільства виникла суперечність між виробництвом і споживанням, що є рушійною силою розвитку виробництва, незалежно від її суспільної форми у межах певного способу виробництва. В процесі вироб­ництва виникають нові потреби, породжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів, і тим самим стимулю­ють їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою до­даткового продукту, утворенням класів, розвитком товар­но-грошових відносин між виробництвом і споживанням виникають такі проміжні форми, як обмін і розподіл. То­му слідом за суперечністю між виробництвом і споживан­ням виникають суперечності між виробництвом і розподі­лом, розподілом і споживанням, обміном і споживанням, розподілом і обміном тощо, їх розвиток безвідносно до конкретної суспільної форми стає джерелом економічного прогресу. В межах певного суспільного способу виробниц­тва вони набувають специфічних форм розвитку.

Оскільки людина є суб’єктом продуктивних сил і ви­робничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва становлять різні сто­рони суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій розвиваються У формі взаємодії між класами, то джерелом і рушійни­ми силами економічного прогресу є взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціаль­ними групами, прошарками тощо.

Коли йдеться про взаємодію двох сторін суспільного способу виробництва, то саме поняття взаємодії вказує на активність кожної з них. Це означає, що кожен крок у розвитку продуктивних сил загалом або окремого їх еле­мента через систему техніко-економічних відносин або певні їх сторони впливає на еволюцію виробничих відно­син, або відносин економічної власності, окремі ланки цих відносин. У свою чергу, зміни у виробничих відноси­нах стимулюють (або гальмують) розвиток продуктивних сил. Але визначальною, активнішою і революційною сто­роною суспільного способу виробництва є продуктивні сили, їх розвитку притаманні внутрішні закони, супереч­ності. Оскільки змістом продуктивних сил є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи в процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові дже­рела енергії, корисних копалин тощо є внутрішнім дже­релом розвитку самої системи продуктивних сил.

Ця система в усіх суспільно-економічних формаціях складалася з робочої сили, засобів праці, предметів пра­ці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також становлять внутрішнє джерело розвит­ку цієї сторони суспільного способу виробництва. Ці су­перечності виявляються у формі потреб людей, їх ін­тересів і мотивів розвитку (схема 2.)

Вихідною точкою перевороту в технологічному спосо­бі виробництва, у взаємодії людини з технікою були за­соби праці, а сама промислова революція почалася з ма-шини-знаряддя, або робочої машини, в текстильній про­мисловості. Винайдення такої машини, з одного боку, розв’язало суперечність між технікою і людиною, оскіль­ки кількість знарядь праці, якими одночасно орудує робо­ча машина, звільняється від обмежень, властивих ручно­му знаряддю робітника. З іншого боку, поява робочої ма­шини ввійшла в технічну суперечність із двигуном, що то­ді існував, зумовивши революцію в паровій машині. Крім того, вона сприяла революційним змінам в обробці сирови­ни, зокрема винайденню вовночесальних машин.

Ці суперечності водночас поповнювалися специфічни­ми соціальними формами, боротьбою основних класів. Так, боротьба найманих робітників за підвищення заро­бітної плати, скорочення робочого дня тощо змусила ка­піталістів впроваджувати нову техніку, щоб позбавити їх змоги вести страйкову боротьбу або послабити її вплив. Саме таким чином були винайдені сельфактори у прядін­ні, вовночесальні та інші машини.

Згодом переворот у технологічному способі виробниц­тва, що здійснюється в одній із сфер виробництва, зумо­влює переворот в інших сферах. Ця своєрідна ланцюгова реакція в розвитку продуктивних сил відбувається внас­лідок існуючої системи суспільного поділу праці, тісного взаємозв’язку між різними галузями промисловості, кількісних та якісних пропорцій в їх розвитку.

У межах системи продуктивних сил важливою рушій­ною силою є змагання між людьми в процесі їх спільної пра­ці. Воно доповнюється специфічними суспільними формами. Ними в умовах капіталізму є конкуренція (між робітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів).

Значну самостійну роль серед рушійних сил еконо­мічного прогресу відіграють виробничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки вони розвива­ються відносно самостійно в межах суспільного способу  виробництва, тобто частково незалежно від розвитку про­дуктивних сил, мають свої закономірності розвитку, спе­цифічні суперечності, то рух цих суперечностей стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать суперечності між різними типами і формами власності. Чим більше їх в межах певного способу виро­бництва, тим сильніші рушійні сили й джерела економіч­ного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль серед рушійних сил даної форми прогресу відіграють і техніко-економічні від­носини, зокрема оптимальне співвідношення між спеціалі­зацією, концентрацією, комбінуванням виробництва тощо. Але найважливішою рушійною силою економічного прогресу в межах суспільного способу виробництва є су­перечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відносинами економічної власності. Найдинамічніші елементи продуктивних сил у сучасних умовах — це людина (в її межах — робоча сила), наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони перши­ми вступають у суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, складається з відпо­відних компонентів (наприклад, наука — з фундамен­тальної і прикладної науки). Компонентами робочої сили у наш час є рівень освіти, кваліфікації, культури, психо­логічний стан тощо. Найбільш динамічні та революційні елементи робочої сили першими вступають у конфлікт з існуючими відносинами економічної власності. Це зумов­лює процес переростання робочою силою або наукою до­мінуючих у даний час типу або форми власності, перехід до якісно інших, розвинутіших в межах суспільного спо­собу виробництва. Переростання окремими компонента­ми робочої сили, науки тощо певних типів чи форм еко­номічної власності й поява внаслідок цього більш розви­нутих призводять до того, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже і всієї її си­стеми, стають одночасно декілька конкретних типів і форм економічної власності в межах одного суспільного способу виробництва. Такий механізм взаємодії продук­тивних сил і виробничих відносин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв’я­зання економічних суперечностей у межах одного й того самого суспільного способу виробництва.

Основними методами розв’язання економічних супе­речностей суспільного способу виробництва є:

  1. Створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей. Це означає водночас певне пристосування виробничих відносин, відносин економічної власності до рівня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внас­лідок загострення суперечності між продуктивними сила­ми і виробничими відносинами у першій половині XIX ст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.
  2. Економічні кризи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної системи та ін.) здійснюється часткове (коли криза охоплює одну зі сфер господарства, окремі галузі або їх групу) і тимчасове або більш повне розв’я­зання економічних протиріч. Через деякий час ці проти­річчя знову вступають у фазу власне суперечності, конф­лікту, загострюються до краю і готують нову економічну кризу.
  3. Господарський механізм, насамперед діяльність держави.

Господарський механізм — система управління економікою шля­хом свідомого використання економічних законів, розв’язання су­перечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх го­строти, механізм узгодження економічних інтересів тощо.

  1. Кількісний метод. У процесі переростання продук­тивними силами або їх окремими елементами меж певної форми економічної власності в умовах суспільного спосо­бу виробництва спочатку відбуваються переважно кіль­кісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва та ін., що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зумовлюють появу но­вої якості — розвинутішої форми економічної власності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.
  2. Процес діалектичного заперечення в межах сус­пільного способу виробництва. Поява якісно нових, роз­винутіших типу або форми економічної власності в ме­жах одного суспільного способу виробництва означає во­дночас процес діалектичного заперечення попередніх, менш розвинутих типів і форм такої власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на за­лежну, підпорядковану вищому типу або формі економіч­ної власності. Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих типів і форм економічної власності, завдя­ки чому відбувається пристосування виробничих відносин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес.

Фактори економічного прогресу. В сучасній спеціаль­ній літературі поняття «фактори економічного прогресу» і «фактори виробництва» розглядають здебільшого як то­тожні, тобто вважають їх джерелами національного дохо­ду, зокрема прибутку.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема Ж.-Б. Сея) міститься теза про те, що трьо­ма основними факторами виробництва, кожний з яких створює його власнику особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з теорією продуктивності капіталу ко­жен із факторів має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток, зем­ля — ренту землевласникові, а праця — платню робітнико­ві. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по справедливості й експлуатація відсутня. Англійський еко­номіст А. Маршалл на початку XX ст. разом з цими трьо­ма факторами виділив четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить платню керуючому виробниц­твом. Австрійський економіст К. Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Й. Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем «нових комбінацій» щодо техніки і технології, створення нових то­варів, освоєння нових джерел сировини тощо.

Марксистська політична економія чітко розмежовує фактори виробництва та джерела вартості, зокрема додат­кової вартості. Єдиним джерелом вартості вважається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речо­вими факторами, але лише виробництва споживчої варто­сті, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають осо-бистісним фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще нази­вають природними, об’єктивними, а робочу силу — суб’єктивним фактором.

Речові фактори виробництва самі не є капіталом. Во­ни перетворюються на капітал лише тоді, коли служать засобом експлуатації найманої робочої сили, коли вони є матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто пев­ного виробничого відношення. Засоби виробництва в ру­ках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо) не перетворюються на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості, й відповідно до­даткової вартості, не створюють, їхня вартість лише пе­реноситься на новостворений продукт конкретною пра­цею найманого працівника. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково пере­носиться вартість токарного верстата. Фізичною продук­тивністю, тобто здатністю самим створювати частину до­ходу, засоби виробництва не володіють.

Теорію факторів виробництва не підтримують багато західних економістів. Так, Ф. Махлуп (США) не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіта­лом у цьому разі є витрати на поліпшення якості землі. Ще точніше було б сказати, що відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.

До сучасної системи продуктивних сил слід віднести форми та методи організації виробництва, науку та ін­формацію. Ці елементи є факторами, які сприяють пере­творенню речовини природи відповідно до потреб людей, створенню матеріальних і духовних благ і зростанню про­дуктивності праці. Тому не самі названі фактори є дже­релом певної частини національного доходу або додатко­вої вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення щодо вдос­коналення форм і методів організації праці та ін.

Суперечки з приводу такого фактора, як засоби ви­робництва, між марксистською та буржуазною політеко­номією тривають понад півтора століття. Обидва напря­ми розвитку економічної науки не враховують важливий фактор, що може пояснити реальний стан речей з цієї проблеми. Йдеться про виникнення нової продуктивної сили в процесі взаємодії всіх елементів системи продукти­вних сил, про комплексну дію всіх факторів зростання продуктивності праці, що породжує так званий синергіч­ний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії в ме­жах складної органічної системи. Цю нову продуктивну силу на поверхні явищ окремі суб’єкти економічних від­носин, як і багато науковців, можуть розглядати як фізи­чну продуктивність самих засобів виробництва, або як плату за ризик. Більше того, в процесі ускладнення сис­теми продуктивних сил, появи у ній нових елементів си­нергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об’єктивна закономірність може набирати химерних форм У свідомості учасників виробництва, у суб’єктів різних форм власності й породжувати концепції про дію нових

факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вар­тості, й прибутку зокрема, є лише праця в її різновидах.

1.3.3. НТР та її роль в економічному прогресі

Сутність НТР та її основні етапи. В історії розвитку техніки виділяють три основні етапи. Перший почався з виникненням первісного ладу, появою найелементарні­ших знарядь праці і тривав до кінця XVIII — початку XIX ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Цей етап охоплює приблизно 3 млн. років існування люд­ського суспільства, а притаманний йому технологічний спосіб виробництва ґрунтується на ручній праці. Другий етап тривав до початку розгортання НТР і ґрунтувався на машинній праці.

На першому етапі техніка розвивалася на основі ем­піричних знарядь і практичного досвіду людей. Головни­ми віхами її розвитку в цей період було виготовлення знарядь праці з каменю, бронзи, а пізніше із заліза, що дало відповідну назву вікам: кам’яний, бронзовий та за­лізний. В умовах цього технологічного способу виробни­цтва існували первісний, рабовласницький, феодальний і більша частина нижчої стадії розвитку капіталістичного ладу (з початку XVI до кінця XVIII ст.). Розвиток науки і техніки в докапіталістичних формаціях здійснювався відокремлено. І лише в XVI— XVIII ст. почався процес поступового зближення наукового й технічного прогресу.

НТП має еволюційну та революційну форми розвит­ку. Як загальноісторична закономірність він виник лише в період промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. Еволюційна форма розвитку характеризується поступовими кількісними та якісними змінами в розвит­ку науки і техніки, вдосконаленням традиційних видів техніки, виробництва. Революційна форма розвитку НТП означає появу принципово нових видів техніки, предме­тів праці, фундаментальних наукових відкриттів, їх пра­ктичне застосування та ін., тобто докорінну революційну зміну технологічного способу виробництва.

У ході першої промислової революції спеціалізація знарядь праці, інструментів в умовах мануфактурного розвитку капіталізму в промисловості поступово готує ос­нову для появи спеціалізованих машин, переходу до дру­гого етапу в розвитку техніки крупного машинного виро­бництва, до виникнення істотно нового технологічного способу виробництва.

Спочатку машина складалася з тих самих знарядь праці та інструментів, які використовувалися в мануфак­турному виробництві. Але якщо раніше вони були в ру­ках людини, то тепер стають органами машини. Це роз­в’язує техніко-економічну суперечність між людиною і знаряддям праці, про що йшлося вище.

Машина складається з: робочої машини, яка приводить у дію знаряддя праці; двигуна, що забезпечує машину енергією передавального механізму (або приводу), який служить для передачі енергії від двигуна до робочої маши­ни. У промисловій революції XVIII — початку XIX ст. ви­хідним пунктом було винайдення робочої машини, що зго­дом зумовило докорінні зміни в інших частинах машини.

Хоча перші машини виникли на ґрунті поступового нагромадження емпіричних знань, але з цього часу тех­ніка стає результатом цілеспрямованого вивчення зако­нів природи, матеріалізації наукових відкриттів, наука починає перетворюватися на специфічну продуктивну си­лу. У свою чергу, технічний прогрес стає надзвичайно сильним стимулом розвитку науки. Науково-технічний прогрес означає якісні (еволюційні) та істотні (револю­ційні) зміни засобів і предметів праці, технологій, форм і методів організації виробництва, використовуваних лю­дьми сил природи, тобто існуючої системи продуктивних сил на основі досягнень науки, а також аналогічні зміни речової форми розвитку продуктивних сил — відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Ці зміни супроводжуються пев­ними кількісними та якісними зрушеннями в розвитку робочої сили, змісті праці.

Подальший розвиток системи машин, перехід до ком­плексної механізації виробництва потребував значної кількості кваліфікованих робітників, верстатників, на­ладчиків, спеціалістів з виготовлення нової техніки то­що. Внаслідок цього зростає загальноосвітній рівень ро­бітників. Наприкінці XIX — на початку XX ст. типовою була початкова освіта, а наприкінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. — середня. Через це, а також завдяки зменшенню надмірного дроблення процесу виробництва, переходу до нових форм організації виробництва і праці та іншим факторам дещо послаблюється технологічне підпорядкування праці капіталом, технологічне відчу­ження найманих робітників, зростає інтерес до змісту праці, частково долається однобічний розвиток безпосе­редніх виробників, спостерігається певний прогрес у роз­витку особистості.

Тіснішим стає взаємозв’язок наукового і технічного прогресу. Наприкінці XIX ст. з’являється перша наукова лабораторія в американській корпорації «Дженерал елек­трик». З часом такі лабораторії на гігантських монополі­стичних підприємствах стають типовими. Все це поступо­во створює матеріальні (об’єктивні) і духовні (суб’єктив­ні) передумови для такої революційної форми науково-те­хнічного прогресу, якою є НТР, що розгорнулася в сере­дині 50-х років XX ст.

Термін «науково-технічна революція» уперше ввів у науковий обіг Дж. Бернал у книзі «Світ без війни», що вийшла в колишньому СРСР 1960 р. З того часу з’явило­ся понад 150 визначень сутності НТР у працях науковців країн СНД. Сутність НТР вони найчастіше розглядають як передання функцій людини машині, як революцію в технологічному способі виробництва, як процес інтенсив­ного зближення науки, техніки й виробництва, як зміни в основній продуктивній силі. Щоб осягнути глибинну сутність НТР, слід попередньо з’ясувати суперечності технологічного способу виробництва.

Визначальними суперечностями в межах технологіч­ного способу виробництва є:

  1. Суперечність між людиною і природою. Ставлення людини до природи, їх взаємодія становить зміст систе­ми продуктивних сил. Тому суперечність між людиною і природою є визначальною рушійною силою розвитку ці­єї системи. Технологія, як відомо, розкриває активне від­ношення людини до природи і безпосередній процес її життя, а весь історичний процес розвитку техніки мож­на зобразити як заміну людської сили силами природи.
  2. Суперечність між продуктивними силами та їх ре­човою формою, тобто відносинами спеціалізації, кооперу­вання, комбінування виробництва, його концентрацією тощо.

Виходячи з цього, глибинну сутність НТР коротко мо­жна визначити як революційні зміни у взаємодії людини і природи, а також в системі продуктивних сил та їх ре­чової форми. Оскільки система продуктивних сил охоп­лює засоби і предмети праці, науку, робочу силу, вико­ристовувані людьми сили природи, а в сучасних умовах все більшою мірою інформацію, то НТР зумовлює істотні зміни в кожному з цих елементів. Через те що кожний з елементів системи продуктивних сил перебуває в певних кількісно-якісних взаємозалежностях з іншими елемен­тами, їх взаємодія (кожного з іншим окремим елементом і системою продуктивних сил загалом) також має харак­тер суперечливої єдності.

Хоча суперечність між людиною і природою становить глибинну сутність техніко-економічної категорії «науково-технічна революція» і внаслідок цього належить до неан­тагоністичних суперечностей, проте за недотримання лю­диною законів природи вона може набувати конфліктних, антагоністичних форм розвитку. Оскільки людина є біосо-ціальною істотою, то в цьому разі відбувається деформація людської особистості, її деградація, поглиблюються супе­речності всього суспільного способу виробництва, у тому числі суперечності в системі відносин власності.

Глибинна сутність НТР виявляється в її основних ри­сах (схема. 3). В них вона розгортається в цілісну систе­му, охоплює головні структурні елементи технологічного способу виробництва.

Основні риси НТР:

  1. Перетворення науки на безпосередньо продуктив­ну силу. Наука — це загальний духовний продукт сус­пільного розвитку, загальний інтелект, суспільне знання. Процес такого перетворення, як уже зазначалося, почався ще в період першої промислової революції, а завер­шився лише в епоху НТР. Його особливістю є випереджу­юче зростання науки в системі «наука — техніка — ви­робництво». У свою чергу, закономірність розвитку нау­ки полягає в тому, що її прогрес у певний проміжок ча­су залежить від маси знань, успадкованих від попередніх поколінь, а в наш час — і від засвоєння, активної пере­робки наукових знань, набутих в інших країнах, від ін­тернаціоналізації науки.

Функцію безпосередньо продуктивної сили наука ви­конує насамперед традиційним шляхом, тобто через меха­нізм реалізації наукових винаходів у машинах, робочій силі, предметах праці та інших елементах продуктивних сил, а також шляхом перетворення науки на самостійний фактор виробництва, на відносно самостійну рушійну си­лу економічного прогресу. Перетворення науки на безпо­середньо продуктивну силу супроводжується появою в ній функції управління виробництвом, розширенням меж продуктивної праці, сукупного виробника. У ході цього процесу поглиблюється також суспільний поділ праці, розширюються масштаби товарного виробництва тощо.

  1. Фундаментальні зміни в техніці — штучно ство­рених засобах праці, які посідають проміжне місце у вза­ємодії людини і природи. В історії розвитку техніки роз­різняють три основні етапи: інструменталізація (знаряд­дя ручної праці), механізація (машинна праця) й автома­тизація (автоматизована праця). Остання є матеріальною основою виникнення і розвитку нового сучасного техно­логічного способу виробництва. Центральною ланкою ре­волюційного перетворення в цей період є істотна якісна зміна робочих машин і поява четвертої ланки машин — автоматично керуючого пристрою, який долає обмеже­ність психофізичних можливостей людини як суб’єкта, що управляє, й істотно змінює роль людини в процесі ви­робництва. Отримуючи імпульс від розвитку науки, зо­крема від відкриття нових властивостей матерії, розробки нової техніки, конструкційних матеріалів, джерел енергії та ін., техніка стає проміжною ланкою на шляху здійс­нення НТР і, у свою чергу, дає науці стимули розвитку.

Сучасна техніка все більше охоплює такі види трудо­вої діяльності людини, як технологічна, транспортна, енергетична і контрольно-управлінська. Впровадження принципу нової техніки в процес виробництва безпосе­редньо впливає на предмети праці найновішої технології; на структуру речей на молекулярному, атомному та суб­атомному рівнях, що спричиняє якісні зміни у змісті праці людини, сприяє розвитку її сутнісних сил у проце­сі виробництва. Якщо в умовах машинного виробництва мало місце технологічне підпорядкування праці капіта­лом, то автоматизована система машин є матеріальною основою для подолання техніко-економічного відчужен­ня. Праця людини все більше замінюється працею ма­шин, людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавчих функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого змісту. Відбувається перетворення про­цесу виробництва на науково-виробничий процес, який все більше ґрунтується на використанні потенціалу сил природи. В результаті функціонування автоматизованої системи машин людина виходить з безпосереднього про­цесу виробництва і стає поряд з виробництвом, а автома­ти, крім чисто виконавських функцій, все більше викону­ють функції контролю й управління. Так уперше за всю історію людської цивілізації людина починає виконувати функції, що відповідають її природі, а це створює небаче­ний простір для розвитку її особистості, сутнісних сил.

  1. Докорінні перетворення головної продуктивної си­ли — людини. Вони полягають у гармонійному поєднан­ні розумових, фізичних, психічних зусиль людини, в її духовному збагаченні. Докорінне перетворення робочої сили передбачає перевагу розумових зусиль, духовних здібностей людини в організації й управлінні виробницт­вом, високий рівень освіти і кваліфікації, що дає змогу швидко здійснювати перехід до інших видів праці, забез­печує професійну мобільність. Таке перетворення також означає, що серед потреб людини вирішальну роль віді­граватимуть потреби у вільній і творчій праці, універ­сальному характері дій особи, у власному вдосконаленні її, виявленні талантів. Сюди також належать потреби у всебічному розвитку здібностей людини до сприйняття знань, максимально можливому продовженні активного життя. З цього моменту почнеться розвиток людини як самомети, або абсолютне виявлення її творчих обдару­вань, всіх людських сутнісних сил. Особа, яка володіти­ме «безмежністю своїх потреб і здатністю до їх розширен­ня» (К. Маркс), стане могутнім фактором економічного і суспільного прогресу, що, постійно збагачуючись, при­скорюючись, за своїм ефектом перевершить сукупну дію всіх інших елементів системи продуктивних сил.
  2. Докорінна зміна предметів праці, поява принципо­во нових видів матеріалів із наперед заданими власти­востями. Вони створюються на основі синтезу використо­вуваних раніше матеріалів і речей, що мають необхідні фізико-хімічні властивості. Так з’явилися композитні матеріали (поєднання металів і кераміки, скла й керамі­ки тощо), сплави різних металів, полімери, надчисті ма­теріали, хімічне волокно та ін.
  3. Впровадження принципово нових технологій, ство­рених на базі фундаментальних відкриттів: лазерних, плазмових, мембранних та ін. їм властиві маловідход-ність, зростання продуктивності в десятки разів, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.
  4. Революція у використовуваних людьми силах приро­ди. Уперше таке широке використання мало місце під час промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст., ко­ли у безпосередньому виробництві були задіяні такі сили природи, як вітер, пара, електроенергія. В умовах НТР взаємодія людини і природи в ідеальному вигляді характе­ризується розвитком природничих наук (відбувається пере­хід на молекулярний, субмолекулярний та атомний рівні), що відкрило шлях до використання ядерної та термоядер­ної енергії. Розробляються методи використання енергії термоядерного синтезу, енергії Сонця, океанських припли­вів, підземного тепла Землі та ін.
  5. Початок інформаційної революції, її матеріальною базою є поява принципово нових засобів передання ін­формації (космічні, волоконно-оптичні засоби зв’язку).
  6. Мультимедіа — завершальна риса НТР. Тобто но­вітні інформаційні технології, які забезпечують об’єднан­ня графічних образів, відео, звуку тощо за допомогою су­часних комп’ютерних засобів.

Розкриття основних рис НТР дає змогу розгорнуто, системно визначити її сутність, що полягає в таких рево­люційних перетвореннях науки, техніки та технології, які зумовлюють докорінні зміни у взаємодії людини і природи, особистісних і речових факторів виробництва, системи продуктивних сил та їх речової форми, що, у свою чергу, детермінує принципові зміни ролі людини в суспільному виробництві, перетворення науки на безпо­середньо продуктивну силу.

Особливості сучасного етапу НТР та економічний про­грес. Із середини 70-х років почався новий етап розвитку НТР, пов’язаний передусім з електронною автоматизаці­єю матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості. Його вихідним пунктом є поява і розвиток мі­кропроцесорів на великих інтегральних схемах — мікро­процесорна революція (див. схему 3). Так, кристал пло­щею 1 кв. см може за допомогою магнітних хвиль нагро­маджувати до 5 млн. біт інформації. Така мініатюризація основних блоків ЕОМ, у тому числі пристроїв пам’яті (або блоків пам’яті), дала змогу підключати їх до будь-якої машини і механізму як керуючу частину. Як результат — поява досконалих комп’ютерів, електронних блоків упра­вління в побутовій техніці тощо.

Якісне поліпшення інформаційної місткості, надійно­сті, швидкості роботи ЕОМ, її гнучкості й автономності (без втручання людини) послужили матеріальною осно­вою для створення ЕОМ п’ятого покоління, спроможних «розуміти» мову людини, «читати» знімки, графіки та ін­ші символи, що значно прискорює створення «штучного інтелекту». У СІЛА та деяких інших країнах проводять розробку суперкомп’ютера, що містить майже 1 млн. мік­ропроцесорів і здійснюватиме 10″ операцій за секунду.

Для нормального функціонування таких ЕОМ необ­хідна велика кількість різних програм, за допомогою яких зовнішня інформація переводиться на цифрову мо­ву. Цим видом інтелектуальної та професійної діяльнос­ті в СІЛА зайнято до 500 тис. фахівців, що свідчить про появу і швидке поширення нового виду професій, сприяє збільшенню відсотка осіб розумової праці.

Сучасний комп’ютер, доповнений відповідною техні­кою зв’язку, дає змогу окремому робітникові розв’язати широке коло завдань. Мікропроцесорна революція підви­щила комп’ютерну грамотність робітників, зменшила фі­зичне навантаження, зросла роль розумової праці, а от­же, значно прискорився НТП.

Розгортання мікропроцесорної революції, у свою чер­гу, послужило матеріальною основою для появи промис­лових роботів третього покоління, або «інтелектуальних» роботів, які за допомогою сенсорної системи сприймають інформацію про навколишні події, обробляють її за допо­могою найновіших ЕОМ і передають у свій виконавчий механізм. Це створює реальну передумову для комплекс­ної автоматизації виробництва, формування «безлюдних виробництв», або заводів-автоматів, що є найвищим сту­пенем автоматизації, який передбачає виготовлення ма­шин самими машинами. Завдяки цьому створюється можливість неперервної роботи, величезного зростання продуктивності суспільної праці, швидкого освоєння но­вої продукції, системного контролю за якістю продукції, що виробляється Все ширшого розвитку набувають ре-сурсо- і працезаощаджуючі напрями НТП.

Новий етап НТР, що розгорнувся, характеризується також інтенсивним розвитком біотехнології, зокрема ген­ної та клітинної інженерії. На основі біотехнології з’яв­ляються нові галузі промисловості, знижуються енерго-місткість і матеріаломісткість у сільському господарстві, нафтовій, хімічній галузях, революціонізуються медици­на, виробництво продуктів харчування та ін.

Розвиток біотехнології готує ґрунт для розгортання «біологічної», «біотехнологічної революції». Йдеться на­самперед про те, що за допомогою генної інженерії створюватимуться нові організми з наперед заданими власти­востями, змінюватимуться спадкові якості сільськогоспо­дарських рослин і тварин. Зокрема, докорінний перево­рот у сільському господарстві очікується від вироблення у сільськогосподарських рослин здатності засвоювати азот безпосередньо з повітря, збільшення у них кількос­ті та якості білків, цукрів, вітамінів. Згідно з прогноза­ми через 50 років більшість сільськогосподарських про­дуктів вироблятиметься за допомогою біосинтезу.

Важливим каталізатором науково-технічного й еконо­мічного прогресу, нових винаходів, технологій в усіх галу­зях економіки є космонавтика, освоєння космічного прос­тору. Вже нині без неї неможливі супутникові зв’язки, точна метеорологія, навігація, картографія. В космосі одержано досконалі кристали для напівпровідникової про­мисловості, біологічно активні та чисті препарати. Саме в космосі виготовлятиметься все більше чистих і специфіч­них продуктів, здійснюватиметься контроль енергопоста­чання (за рахунок збирання сонячної енергії в космосі та її передання на Землю), дистанційне зондування Землі з космосу. У довгостроковій перспективі в космосі буде ство­рений могутній промисловий потенціал. У 2020 р. США планують висадку людини на Марс. Здійснення цих прое­ктів також неможливе без найновіших ЕОМ.

Бурхливий розвиток електронної техніки зумовлює поступове перетворення всієї інформаційної діяльності, створення потужних індустріально-інформаційних комп­лексів як у національних, так і в міждержавних межах, а їх електронізація є одним з найважливіших напрямів сучасного етапу НТР. До цього комплексу належать зби­рання, обробка, систематизація інформації та видача її кінцевому споживачеві, що передбачає зближення ЕОМ і споживача інформації, інтеграцію ЕОМ, їх обслуговуван­ня дедалі більше здійснюватиметься через штучні супут­ники Землі. Одна з ланок цієї системи — широка мере­жа інформаційних пунктів.

1.3.4. Розвиток сутнісних сил людини — вирішальний фактор соціально-економічного прогресу

Соціально-економічний   аспект   сутності   людини.

НТР, як уже зазначалося, означає революційні зміни у взаємодії людини і природи, системі продуктивних сил. Оскільки змістом продуктивних сил є дія людини на при­роду, процес праці безвідносно до конкретної суспільної форми, то індивід має загальнолюдські властивості, є природною істотою, наділений природними силами. Тому й праця з фізіологічного погляду — це виконання певних функцій людського організму, кожна з яких є затратами мозку, нервів, мускулів, органів чуттів та ін. Внаслідок цього відтворення людини передбачає збереження і під­тримання індивіда як біологічного явища. Люди повинні задовольняти свої екологічні потреби. Природа і вироб­ляє такі потреби, і безпосередньо задовольняє їх. Вона є першоосновою фізичного, психологічного та емоційного здоров’я суспільства. Крім того, природа, ставлення лю­дини до неї у процесі праці — основа відтворення люди­ни як соціальної істоти.

У діалектичній взаємодії (що передбачає єдність і бо­ротьбу, взаємопроникнення і взаємозаперечення природ­ної та соціальної сторін людини) полягає її глибинна сут­ність як біосоціальної істоти. Економічна сутність люди­ни (те, що нині у літературі називають «Homo econo-micus») також передбачає з’ясування її основних супере­чливих економічних сторін, органічно пов’язаних з від­носинами економічної власності, що відображають як при­родний, біологічний, так і соціально-економічний аспекти розвитку людини в різних соціально-економічних форма­ціях. Кожна зі сторін біосоціальної та економічної сутнос­ті людини має конкретніші форми вияву .

Так, соціальна сторона біосоціальної сутності людини полягає в тому, що вона (людина) є сукупністю всіх сус­пільних відносин, тобто діалектичною єдністю економіч­них (в органічній єдності техніко-економічних, організа­ційно-економічних та виробничих) відносин, соціальних, політичних, правових, національних, культурних, духов­них аспектів.

В сучасних умовах в окремих розвинутих країнах сві­ту відбувається поступове перетворення економічної лю­дини на соціальну, що передбачає першочергове задово­лення її зростаючих соціальних потреб.

Тому для здійснення істотних перетворень у нашому суспільстві необхідно подолати глибоке відчуження тру­дящих від економічної власності (в тому числі інтелекту­альної), самого процесу праці, його результатів, від упра­вління виробництвом (що в сукупності означатиме подо­лання економічного відчуження), від класової та загаль­нолюдської спільності (соціальне відчуження), від полі­тичної, юридичної влади, від культури, привласнення духовних благ, від користування багатогранною систе­мою інформаційного забезпечення. Слід також подолати відчуження людини від історії (своєї країни, народу). Тільки за таких умов відбуватимуться розширення мож­ливостей самореалізації людини, повний і вільний розви­ток її фізичних та духовних здібностей.

Найбільш глибинною економічною сутністю сучасної людини є діалектичне суперечливе поєднання колектив­ного та індивідуального типів економічної власності, в якому (поєднанні) індивідуальний тип (приватної) еконо­мічної власності відповідає її природним властивостям, відображає людську природу взагалі, розкриває належ­ність людини до продуктивних сил і служить основою економічної незалежності, свободи індивіда. Колективна економічна власність у такій суперечності відображає со­ціальну якість економічної сутності людини, розкриває її належність до виробничих відносин, її особистість, що розглядається з точки зору базисних відносин суспільст­ва. Природу людини можна також розглядати як сукуп­ність її потреб і захоплень.

Потреби, їх обсяг, спосіб задоволення також є продук­том історії. Оскільки історія промисловості — відкрита книга людських сутнісних сил, розвиток потреб зале­жить насамперед від рівня розвитку техніки, технології та всієї системи продуктивних сил, а також техніко-еко­номічних відносин. Значною мірою їх обсяг, структура і спосіб задоволення зумовлені рівнем розвитку культури. Виходячи зі структури суспільних відносин, розрізня­ють економічні, соціальні, політичні, правові, культурні, національні та інші потреби. Через задоволення потреб індивід відтворює себе як сукупність суспільних відно­син. Визначальними серед них є економічні потреби. Во­ни становлять передумову матеріального й духовного ви­робництва, економічних зв’язків і відносин між людьми, їх ідеальний внутрішньо спонукальний мотив. Економіч­ні потреби виражають сутність індивіда як сукупність економічних відносин лише потенційно. Хоча потреба є ідеальним внутрішньо спонукальним мотивом виробниц­тва, це не означає її належність до ідеальних, а не мате­ріальних категорій. В історії суспільства ніщо не робить­ся без свідомого наміру, без бажаної мети. Тому усвідом­лення індивідом своїх потреб не заперечує їх як внутріш­нього моменту самого виробництва, його передумови, а отже, не позбавляє їх об’єктивного характеру.

Потреби слід розглядати в процесі відтворення, що передбачає необхідність аналізу взаємозв’язку виробниц­тва і споживання. Роль споживання полягає в тому, що воно створює, отже відтворює, потребу. Якщо, скажімо, в робітника сформувалася потреба у творчій, самостійній праці, а рівень споживання низький, то деформується на певному рівні й потреба в такій праці.

Логічним завершенням залежності потреб від рівня розвитку продуктивних сил, здібностей, споживання та інших факторів є всезагальний закон зростання потреб, що діє в усіх суспільно-економічних формаціях. Дія цьо­го закону зумовлена прогресом продуктивних сил, і насамперед основної продуктивної сили, всього техноло­гічного способу виробництва, еволюцією відносин еконо­мічної власності, зростанням згуртованості робітників, їхньої свідомості, розвитком почуття людської гідності та іншими факторами. Внутрішніми суперечностями цього закону є суперечність між зростанням потреб і можливі­стю їх задоволення колишніми засобами виробництва; між виробництвом і споживанням, і насамперед особис­тим споживанням; між потребами і захопленнями інди­відів. Потреби передусім народжуються у виробництві й пов’язані з процесом праці, з можливістю працювати. То­му добровільна творча виробнича діяльність — вища на­солода для людини.

Суперечливий вплив НТР на навколишнє середови­ще. В умовах НТР відбувається двоїстий, суперечливий вплив на природу, зокрема на санітарно-гігієнічні умови праці. Так, з одного боку, автоматизація виробництва зменшує контакти робітників з рухомими частинами устаткування, значно знижуючи можливість травм, обе­рігає людину від впливу інших шкідливих факторів,  зменшує забруднення середовища на робочому місці, фі­зичні навантаження тощо. З іншого боку, збільшення кількості устаткування, що обслуговується, його потуж­ностей, зокрема підвищення швидкості, зумовлює зрос­тання шумів, підвищення температури, позбавляє орга­нізм необхідного мінімуму фізичного навантаження («мускульний голод»), посилює монотонність праці на пульті управління. Крім того, зростає нервове, емоційне та розумове навантаження робітників.

Автоматизація породжує масове виробництво товарів та його територіальну концентрацію, внаслідок чого на­громаджується значна кількість відходів. Разом з урбані­зацією вона супроводжується збільшенням кількості до­машніх, комунальних, побутових відходів (синтетичних упаковок, сміття тощо). При цьому у містах на звалища вивозять відходи з певним вмістом ртуті, яка проникає в ґрунт, воду, виявлена в повітрі.

Широке впровадження хімії зумовлює кардинальні зміни в технологічних процесах багатьох галузей проми­словості, переворот у предметах праці шляхом викорис­тання синтетичних матеріалів, різних захисних та мию­чих засобів тощо. При цьому хімічна промисловість спо­живає величезну кількість води, повітря і повертає їх у природне середовище значно забрудненими. Масове за­стосування гербіцидів і пестицидів у сільському госпо­дарстві шкідливо впливає на здоров’я людини.

Для вироблення електроенергії використовують такі органічні копалини, як вугілля, нафта, що призводить до різкого збільшення викидів при їх спалюванні. Для ви­добутку 1 млн. т палива відкритим способом в Україні із сільськогосподарського обігу вилучається (або завдається великої шкоди) майже ЗО га земельної площі. Відбува­ється забруднення Світового океану через зростання ви­добування нафти на морських нафтопромислах.

Використання ядерної енергії зменшує шкідливі ви­киди в атмосферу, але створює загрозу радіоактивного випромінювання, атомних аварій. Складною проблемою є поховання використаних елементів ядерного палива.

Водночас через обмеженість природних ресурсів впро­вадження передових досягнень науки і техніки дає змогу використовувати мало- і безвідходні технології, переробля­ти відходи й отримувати при цьому корисні елементи, те­пло, вторинні сировинні та енергетичні ресурси. В останні десятиріччя XX — на початку XXI ст. перед людством постало завдання розв’язати суперечність, зумовлену на­самперед нераціональним використанням природних ре­сурсів, а в ширшому плані — джерел і сил природи: забру­днення навколишнього середовища, повітряного басейну й океанів, виснаження природних ресурсів. Про глобальні масштаби розвитку цієї суперечності свідчить значне за­бруднення річок, озер, водойм майже в усіх країнах світу, вилучення із сільськогосподарського обігу значних площ земельних угідь, шумове забруднення атмосфери, руйну­вання природних ландшафтів тощо. Природа не може бу­ти невичерпним джерелом прогресу, її погіршення все не-гативніше впливає на відтворення робочої сили.

Про безпосередній вплив забрудненого навколишньо­го середовища на відтворення робочої сили, а отже й на особливості людини, свідчать такі дані: у США на поча­тку 80-х років XX ст. майже 9% смертності населення було пов’язане з підвищенням вмісту шкідливих речовин у повітрі. Згідно з даними американських науковців під­вищення рівня забруднення повітря на 1% зумовлює збільшення смертності на 0,094—0,126%. Підвищений шум (понад 55 децибел) прискорює старіння та скорочує тривалість життя на 8—12 років. Такий шум є причиною часткової втрати слуху, схильності до інфекційних за­хворювань, розумових розладів, порушення діяльності шлунково-кишкового тракту та ін. У забруднених містах для відтворення робочої сили нормальної якості необхід­ні більші витрати на продукти харчування, ліки тощо.

Отже, в умовах НТР залучення природних ресурсів в економічний обіг настільки зросло, а вплив забрудненого довкілля на відтворення робочої сили такий масштабний і всеохоплюючий, що розвинулася цілісна еколого-еконо-мічна система відтворення.

Оскільки НТР, з одного боку, ставить підвищені ви­моги до робочої сили, до особи загалом, насамперед до її природної сторони (нервової системи, органів чуттів, пси­хології людини), а з іншого — зростають інтенсивність праці (насамперед розумової), емоційні, нервові, психо­логічні навантаження на людський організм в умовах по­гіршення довкілля, то для відтворення робочої сили нор­мальної якості необхідне задоволення зростаючих еколо­гічних потреб. Залежно від ступеня задоволення таких потреб відбуватимуться відтворення природного компо­нента робочої сили різної якості, розвиток або деградація сутнісних сил людини.

Щоб створити умови для дії закону підвищення еко­логічних потреб, при розробці нової техніки слід домага­тися не лише її гуманізації, а й екологізації, тобто конт­ролювати і впроваджувати у виробництво лише такі тех­ніку й технологію, які б сприяли збереженню природи. Оскільки людина є частиною природи, то можна говори­ти про додаткові критерії гуманізації техніки з урахуван­ням близьких і віддалених наслідків її впливу на природу. При визначенні життєвого рівня трудящих слід вра­ховувати стан довкілля, екологічну ситуацію. Обчислю­ючи проектну вартість нових споруд, підприємств, треба брати до уваги весь комплекс витрат на охорону навко­лишнього середовища, зокрема вартість очисних споруд, підготовку кадрів для їх експлуатації. Тому вищим кри­терієм гуманізації техніки з урахуванням екологічного аспекту повинен бути такий її рівень, який би врахову­вав потребу у відтворенні не лише робочої сили нормаль­ної якості, а й усіх сутнісних сил людини в найближчий час і на віддалену перспективу. Для цього слід врахову­вати можливий вплив нової техніки і технології на нав­колишні ліси, ґрунтові та наземні води, урожайність по­лів, повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон, естетичні фактори тощо.

Із суто економічного погляду необхідно розробити критерії господарського використання природних ресур­сів: їх оцінку, нормативи використання, зіставлення ви­трат і результатів, готувати відповідних спеціалістів з ці­єї галузі, а у переважної більшості трудящих формувати екологічну культуру, екологічне мислення. Витрати на охорону навколишнього середовища повинні бути скла­довою частиною соціальних витрат держави, а до вироб­лення екологічної політики слід залучати широкі маси трудящих, політичні партії. Реалізація цієї політики має бути прерогативою держави, а не різних міністерств і ві­домств. Оскільки суперечність між людиною і природою, забруднення навколишнього середовища стали глобаль­ною проблемою, для її розв’язання потрібна координація зусиль держав у межах як окремих регіонів світу (напри­клад Європи), так і всієї планети.

З погляду процесу праці кожна людина повинна бра­ти участь у збереженні природи, активно взаємодіяти з нею у формі різних видів конкретної діяльності, спрямо­ваної на поліпшення стану навколишнього середовища

1.4. Основні форми економічного розвитку. Товарна організація та її роль в еволюції суспільства

Розвиток суспільства свідчить, що протягом трива­лих історичних періодів, які охоплюють сутнісно різні суспільні способи виробництва, зберігаються окремі спільні форми економічного життя, зокрема господарю­вання. Наприклад, за час свого існування людство вико­ристовує лише три форми суспільного виробництва — натуральну, товарну і безпосередньо суспільну. В докапі­талістичних формаціях панувала натуральна форма виробництва, але вже в період розпаду первісного ладу зароджується товарна. У сучасному світі в усіх розвину­тих країнах товарна форма виробництва домінує, витіснивши натуральну. Водночас зростає роль безпосе­редньо суспільної форми. Крім того, у цих країнах зали­шилися невеличкі острівці натурального господарства. Зростає роль товарного виробництва і в економічному житті слаборозвинутих країн Азії, Африки та Латин­ської Америки, де ще переважає натуральна економіка. Все це переконує, що товарне виробництво має високу адаптивну здатність до різних типів і форм економіч­ної власності та способів виробництва. Ця форма орга­нізації суспільного виробництва теж не вічна. На зміну їй прийде вища і досконаліша — безпосередньо суспільна, яка діалектична заперечить товарну та натуральну форми.

Розвиток суспільства свідчить, що протягом трива­лих історичних періодів, які охоплюють сутнісно різні суспільні способи виробництва, зберігаються окремі спільні форми економічного життя, зокрема господарю­вання. Наприклад, за час свого існування людство вико­ристовує лише три форми суспільного виробництва — натуральну, товарну і безпосередньо суспільну. В докапі­талістичних формаціях панувала натуральна форма виробництва, але вже в період розпаду первісного ладу зароджується товарна. У сучасному світі в усіх розвину­тих країнах товарна форма виробництва домінує, витіснивши натуральну. Водночас зростає роль безпосе­редньо суспільної форми. Крім того, у цих країнах зали­шилися невеличкі острівці натурального господарства. Зростає роль товарного виробництва і в економічному житті слаборозвинутих країн Азії, Африки та Латин­ської Америки, де ще переважає натуральна економіка. Все це переконує, що товарне виробництво має високу адаптивну здатність до різних типів і форм економіч­ної власності та способів виробництва. Ця форма орга­нізації суспільного виробництва теж не вічна. На зміну їй прийде вища і досконаліша — безпосередньо суспільна, яка діалектична заперечить товарну та натуральну форми.

1.4.2. Товар і його фактори

Споживча вартість. Товар — продукт праці, що задо­вольняє певну потребу людини і вироблений для обміну. Розглядаючи сутність товару, необхідно чітко відокреми­ти одну його сторону від іншої, проаналізувати і зрозумі­ти кожну з них. При цьому аналіз товару слід починати з його речового змісту, зі споживчої вартості. З цього по­гляду товар є насамперед предметом, річчю, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних власти­востей речей (наприклад, м’ясо містить білки та інші ко­рисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (зокрема, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару.

Роль споживчої вартості в умовах товарного вироб­ництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою ос­новою, матеріальним носієм виробничих відносин і мети  виробництва. По-друге, її слід вивчати як споживчу вар­тість для інших осіб, як суспільну споживчу вартість (в умовах суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб). По-третє, як суспільна, споживча вартість є про­міжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер її має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чер­гу, свідчить про її органічний зв’язок з якістю продукції, а отже й з ефективністю виробництва.

Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів на перший погляд здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьому, дійсно, має місце і зумовлений передусім співвід­ношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється пе­вна закономірність, яка полягає в тому, що мінові пропо­рції товарів протягом тривалого періоду тяжіють до де­якого середнього рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Таким спільним не можуть бути спо­живчі вартості, бо товари якісно різняться між собою, то­му мінові вартості товарів не можна зводити до їх спо­живчих вартостей.

Мінова вартість — властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільне те, що вони є втіленням суспільної праці, затраченої на їх виробництво, яка й робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають сус­пільну споживчу вартість. На відміну від споживчої вар­тості, яка виражає відношення до природи, вартість відо­бражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов’язані з цим відношенням, з процесом праці, з вироб­ничою діяльністю людини. Тому у вартості втілено не просто кількість суспільне необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

Основою вартості є суспільна праця та суспільна спо­живча вартість. Це означає, що люди працюють один на одного, вступають у виробничі відносини між собою.

Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між то­варовиробниками, у другому — величину втіленої в то­варі суспільне необхідної праці товаровиробника та суспільну корисність товару. Вартість як виробничі відно­сини товаровиробників є насамперед категорією безпосе­реднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному від­ношенні до іншого товару і обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і ка­тегорією обміну.

Двоїста природа вартості розкривається в суперечли­вій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуаль­ної та суспільної вартості (внаслідок різниці індивідуаль­них і суспільне необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво това­ру, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості за існуючих сус­пільне нормальних умов виробництва і за середнього в да­ному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці, — суспільна необхідний робочий час. Він тяжіє до індивіду­ального робочого часу на тих підприємствах, де виробля­ється основна маса продукції. Формування суспільне не­обхідних витрат відбувається в процесі конкуренції това­ровиробників. Витрати, більші за суспільне необхідний робочий час, в умовах конкуренції не створюють вартос­ті, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не буде платити більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального робочого часу, ніж суспільне необхідного.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування сус­пільне необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, які здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділян­ках товаровиробник не був би зацікавлений у виробниц­тві продукції, а тому не задовольнялися б потреби в про­дуктах сільського господарства.

Продуктивність та інтенсивність праці. Проста і складна праця. Вартість товару змінюється залежно від продуктивної сили праці.

Продуктивність праці — кількість продукції, виробленої за одини­цю робочого часу.

Отже, зі зростанням продуктивності праці в кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці. То­му вартість одиниці зменшується, а вартість всієї вироб­леної продукції залишається незмінною. Оскільки вели­чина вартості товарів визначається не індивідуальним, а  суспільне необхідним робочим часом, то для зменшення величини вартості повинна зрости продуктивність сус­пільної праці.

Продуктивність праці пов’язана з конкретною пра­цею, бо виражається у більшій або меншій кількості спо­живчих вартостей, її рівень залежить від таких основних факторів: масштаби та рівень розвитку техніки, науки та впровадження її досягнень у виробництво; форми і мето­ди організації праці; рівень освіти та кваліфікації робіт­ників; природні умови тощо.

Праця здійснюється з різною інтенсивністю.

Інтенсивність праці — витрати праці за одиницю часу.

Зростання інтенсивності праці рівноцінне подовженню робочого дня, тому інтенсивніша праця створює за одини­цю часу більшу вартість порівняно з менш інтенсивною працею. Отже, величина вартості товару перебуває в обер­нено пропорційній залежності від продуктивності праці та прямо пропорційній — від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар, є простою, якщо вона не потребує відповідних освіти та кваліфікації. Складна праця — праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що, у свою чергу, передбачає потребу в здобутті освіти і кваліфіка­ції. Тому складна праця — це зведена у ступінь проста праця, і за одиницю часу вона створює більшу вартість.

Однак така обернено пропорційна залежність між рів­нем продуктивності праці та вартістю товару поширюєть­ся лише на просту працю, а при витратах складної праці ця залежність стає складнішою. Вона полягає насампе­ред у тому, що зниження вартості одиниці товару відбу­вається не такою ж мірою, як зростає продуктивність праці. Це зумовлено швидким оновленням номенклатури продукції, плинністю моди, появою принципово нових якісних характеристик товару тощо.

Визначення вартості в економіко. В економіка зведен­ня вартості до суспільне необхідних витрат не прийма­ється. Західні науковці вважають, що при цьому зовсім не враховується корисність товару, і всій теорії тим са­мим надається затратний характер. Австрійський еконо­міст Ф. Візер у цьому зв’язку стверджував, що за такого розуміння вартості не можна жодного дня керувати дер­жавою. У найпростішому вигляді вартість товару є спо­живча, тобто суб’єктивна оцінка відносного корисного ефекту певного виду економічного блага, його цінності.

Тобто вартість визначається ступенем корисності блага та його корисного ефекту для споживача.

В умовах ринкової економіки відбувається конкурен­ція між продавцями за покупця, між покупцями, між продавцями та покупцями. При цьому з багатьох суб’єк­тивних оцінок певного товару виводиться його об’єктив­на оцінка, або вартість товару, а спільна гранична корис­ність збігатиметься з однією з індивідуальних. Суспільна оцінка граничної корисності встановлюється при рівнос­ті попиту і пропозиції на даний товар і вимірюється ці­ною рівноваги, або вартістю. Якщо попит перевищує про­позицію, то відповідно конкуренція між покупцями зу­мовлює підвищення ціни вище від вартості, а коли про­позиція перевищує попит і відповідно зростає конкурен­ція між виробниками за споживача (що є центральним елементом конкуренції, її ядром), ціни стають нижчими від вартості товару.

Протиставляючи теорію граничної корисності концеп­ції суспільне необхідних витрат, Е. Бем-Баверк писав, що токайське вино не тому дороге, що дорогі токайські виноградники, а навпаки, токайські виноградники тому дорогі, що дороге токайське вино. Так «санкціонована» індивідом гранична корисність цінності визначає витра­ти виробництва, а не навпаки.

Як уже зазначалося, обидві теорії (трудова теорія вар­тості та теорія граничної корисності) є двома окремими ланками економічної теорії, які не слід протиставляти. Треба взяти з них усе раціональне і поєднати в цілісну органічну концепцію вартості товарів, зіставити їх ко­рисний ефект із суспільними витратами, органічно розг­лянути об’єктивність останніх із суб’єктивною оцінкою конкретного економічного блага споживачем або створи­ти спільну теорію результатів і витрат. Уперше таку спробу серед незахідних учених зробив видатний україн­ський економіст М. Туган-Барановський. Водночас ви­трати виробництва не слід ототожнювати із суспільне не­обхідними витратами, оскільки останні обмежуються здебільшого індивідуальними витратами.

Важливість такого синтезу полягає, зокрема, в тому, Що визначення суспільне необхідних витрат праці, у то­му числі на виробництво засобів і предметів праці, науки (отримання патентів, ліцензій та ін.), неможливе без ура­хування корисного ефекту. На ринку відбувається зістав­лення корисності з суспільними витратами, попиту (ко­рисності) — з пропозицією (витратами). Після того як ринок визначив ціну і кількість, за яких збігаються по­пит і пропозиція, ціна відповідає суспільне необхідним  витратам (вартості), а кількість є суспільне необхідною. Ціна, що встановлюється при цьому, одночасно визначає граничну корисність товару. Коли до уваги береться весь товарний світ, то потреба в конкретному товарі, а отже й попит на нього, залежать від наявності інших товарів. Аналогічно й витрати виробництва залежать від усіх аль­тернативних можливостей використання ресурсів, витра­чених на виробництво даного товару. Отже, за даного рів­ня розвитку продуктивних сил вартість визначається у точці рівноваги між граничною суспільною корисністю певної кількості товарів (з урахуванням непрямого впли­ву на неї певної кількості всіх інших товарів) і гранич­ними суспільними витратами цієї кількості (з урахуван­ням альтернативних можливостей використання застосо­вуваних у цьому виробництві ресурсів). У такій ситуації на ринку встановлюється рівність попиту і пропозиції на всі товари та послуги.

Не викликає сумніву необхідність урахування корис­ного ефекту, суспільної корисності певного товару чи по­слуги при визначенні їх вартості. Вартість того чи іншо­го виду економічного блага повинна бути синтезом ре­зультатів і суспільне необхідних витрат, вимірюватися не лише такими витратами, а й ступенем корисного ефекту.

Водночас відокремлена концепція граничної корисно­сті, по-перше, не узгоджується з практикою ціноутворен­ня. Так, відомий американський економіст та історик Б. Селігмен з цього приводу зазначає: «Звичайно викори­стовувана техніка встановлення цін полягає в тому, що до повної величини середніх витрат додається поміркова­на, або традиційна, накидка. Правильно це чи ні, але підприємець чинить саме так. Така поведінка підприєм­ця, безперечно, доводить до відчаю економістів-теорети-ків. Підприємець відверто визнає, що він нічого не знає про свої граничні витрати і нездатний оцінити еластич­ність попиту на його продукцію». Учений робить висно­вок, що «маржиналістська теорія» є чистою системою, мало придатною для практичних цілей. По-друге, поміт­не намагання багатьох західних та деяких вітчизняних науковців при інтерпретації поглядів К. Маркса на цю проблему повністю ізолювати вартість від корисного ефекту, від суспільної корисності певного економічного блага. Адже коли йдеться про вартість товару, який є ді­алектичною єдністю споживчої вартості та вартості, то таку єдність слід враховувати і при оцінці продукту чи послуги. Адже споживча вартість і є конкретною корис­ністю. По-третє, слід системно підходити до марксистсь­кої теорії вартості й ціни, а не ізольовано тлумачити пер­шу главу «Капіталу». Зокрема, слід враховувати полодсення про те, що основою вартості товару є суспільне не­обхідні витрати праці, а співвідношення попиту і пропо­зиції впливає на відхилення ціни від вартості, що ці ве­личини збігаються за рівноваги попиту і пропозиції. За­значимо, що коли в економіка йдеться про визначення ціни не одного товару, а всієї товарної маси, про безліч суб’єктивних оцінок певного товару, то з них виводиться його об’єктивна, суспільна оцінка, або вартість товару, а суспільна гранична корисність при цьому збігається з од­нією з індивідуальних оцінок. Суспільна оцінка гранич­ної корисності встановлюється за рівності попиту й про­позиції на даний товар і вимірюється ціною рівноваги, або вартістю. А далі в економіка розглядаються процеси відхилення цін від вартості (вгору і вниз) залежно від співвідношення попиту та пропозиції.

Слід врахувати й те, що сучасна економічна теорія по­слуговується при аналізі такою фундаментальною катего­рією, як «витрати виробництва», і розглядає три періоди (короткостроковий, середній і довгостроковий), коли по­пит і пропозиція перебувають у стадії відносної рівнова­ги. Якщо у короткостроковому періоді ціна товару визна­чається переважно попитом, то в середньостроковому й особливо у довгостроковому вирішальну роль при визна­ченні ціни рівноваги відіграють витрати виробництва.

Якщо дотримуватися теорії попиту і пропозиції, згід­но з якою вартість товару визначається співвідношенням попиту і пропозиції, то неможливо визначити його вар­тість за рівноваги попиту і пропозиції.

Враховуючи необхідність синтезу двох підходів, необ­хідно зазначити, що вони співвідносяться між собою як зміст (з погляду суспільних витрат виробництва) і форма (суб’єктивна оцінка конкретного блага споживачем), що з погляду діалектики означає визначальну роль змісту. Про інші недоліки концепції граничної корисності йшло­ся вище.

Проте це не означає, що вартість товару створюється з допомогою таких факторів, як земля, капітал (засобів виробництва — за термінологією західних учених), а от­же, що теорія витрат виробництва правильна. У ній трьом факторам виробництва (праці, землі й капіталу) відводиться однакова роль у процесі виробництва: ство­рення вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистісний фактор), а вартість засобів ви­робництва, в тому числі земля, лише переноситься кон­кретною працею на новостворений продукт.

1.4.3. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі

Конкретна й абстрактна праця. Конкретна праця як творець споживчих вартостей, як корисна праця, що не залежить від суспільних форм, є умовою існування людей, одвічною природною необхідністю. Така праця має певну мету, характер операцій, предмет, засоби і результати.

Конкретна праця — суспільна праця, що витрачається в особли­во доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується своєрідною метою і створює специфічну споживчу вартість.

Так, знаряддям праці сталевара є мартенівська піч, кравця — швейна машинка; як предмет праці перший використовує кокс і чавун, другий — тканини, нитки. Результатом праці сталевара є сталь, кравця — одяг. Су­купність багатьох якісно різних корисних видів (сі­мейств, підвидів тощо) робіт становить суспільний поділ праці. Конкретна праця — це історична форма корисної та цілеспрямованої праці в умовах існування товарного виробництва.

Абстрактна праця є суспільною формою витрат фізич­них та розумових сил людини, загальною економічною категорією товарного виробництва. При визначенні цієї праці слід абстрагуватися від якісних відмінностей бага­тьох конкретних видів праці, від її корисних форм. Тоді можна сказати, що абстрактна праця є працею взагалі, тобто містить у собі загальне, притаманне багатьом видам конкретної праці. Між конкретною й абстрактною працею існує відмінність: у першому випадку йдеться про те, як здійснюється праця і що вона виробляє, у другому — скільки праці витрачається і скільки часу вона триває. У першому випадку праця характеризується з якісного, в другому — з кількісного боку. В абстрактній праці мають значення витрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, витрати людської енергії (м’язів, мозку, нервів).

Абстрактна праця — праця товаровиробника, що характеризу­ється витратою робочої сили взагалі, незалежно від Ті конкретно! форми, створює вартість і є специфічною формою праці в умовах товарного виробництва.

У цьому розумінні абстрактна праця є суспільною формою праці взагалі, виражає насамперед відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення спо­живчих вартостей. Це означає, що абстрактна праця — специфічна економічна категорія товарного виробництва, яка відображає відносини між товаровиробниками в процесі порівнювання (через обмін) різних видів пращ оез-відносно до їх конкретної форми. Тому категорія «абстрактна праця», як і категорія «вартість», має істо­ричний характер.

Основна суперечність товарного виробництва. Розви­ток двоїстої природи праці виявляється в русі основної суперечності товарного виробництва — антагонізмі між приватною і суспільною працею. Конкретна праця є без­посередньо приватною працею, тобто працею, витраче­ною приватним власником на приватному підприємстві, особистою справою товаровиробника. Водночас в умовах суспільного поділу праці товаровиробники виготовляють продукти для інших осіб, що надає їхній праці прихова­но суспільного характеру. Тому для визначення суспіль­ної значущості вкладеної у товар праці необхідна купів-ля-продаж товару на ринку. В первісному суспільстві праця окремої людини не була особистою справою, а її продукт — приватним продуктом. В умовах дрібнотовар­ної приватної власності праця кожного окремого товаро­виробника виступає як приватна праця. Суспільний ха­рактер такої праці виявляється лише в обміні. З погляду відносин безпосереднього виробництва суспільний харак­тер приватної праці виявляється в тому, що кожний її вид — лише один із елементів поділу праці й повинен ма­ти на меті задоволення суспільної потреби.

Із зростанням товарного виробництва вартісний ха­рактер речей враховується вже при самому їх вироблен­ні. З цього моменту приватні види робіт виробників на­бувають двоїстого суспільного характеру. Ця двоїстість виявляється у тому, що приватні види робіт є ланками системи суспільного поділу праці, сукупної праці сус­пільства й водночас задовольняють різні потреби власне товаровиробників, а отже, й суспільні потреби.

Майже таке ж співвідношення приватної та суспіль­ної праці характерне й для домонополістичного капіталі­стичного виробництва. Якщо поглиблення суспільного поділу праці у формі загального й часткового сприяло зростанню товарного виробництва й обігу (аналогічний вплив на цей процес мало розорення дрібних товаровиро­бників), то одинична форма поділу праці на підприємст­ві діяла у протилежному напрямі.

Так, за каретної мануфактури в одній майстерні об’єднуються різні робітники (кравець, слюсар та ін.), які до того самостійно, кожний окремо брали участь у виробництві карет. Продукт приватної праці кожного з них був товаром. Тепер же, в об’єднанні капіталіста, праця кожного ремісника не виробляє товару (внаслідок йо­го глибокої спеціалізації), перестає бути економічно відо­кремленою, набирає форми суспільної, звісно, за умови, що вироблений кінцевий продукт (карета) буде реалізова­ний на ринку, задовольнить певну суспільну потребу. Рис безпосередньо суспільної праці приватна праця набу­ває лише в межах індивідуального капіталістичного під­приємства.

Суперечність між приватною і суспільною працею — основна суперечність товарного виробництва, оскільки супроводжується стихійним коливанням цін, розоренням одних і збагаченням інших виробників товарів. Так, у ра­зі невдачі при реалізації свого продукту товаровиробник не в змозі закупити інші товари і задовольнити свої по­треби у споживанні та виробництві. Він розорюється, по­повнює армію тих, хто змушений продавати свою робочу силу. Інший товаровиробник, навпаки, реалізувавши вдало свої товари, поступово збагачується, стає капіталі-стом-підприємцем.

1.4.4. Розвиток товару і товарного виробництва в сучасних умовах

Еволюція товару в сучасних умовах. Упродовж остан­нього століття відбувалася еволюція товару, в діалектиці відносин конкретної й абстрактної, приватної і суспіль­ної праці з’явилися якісно нові сторони.

Наочне уявлення про ці процеси може дати виробни­цтво сучасного автомобіля, який нині став звичайним то­варом. Наприклад, США і Японія щорічно виробляють майже по 15 млн. автомобілів. Сучасний автомобіль скла­дається в середньому з 15 тис. деталей (у тому числі до 1500 основних), виробництвом яких зайняті як гігантсь­кі компанії, так і величезна кількість дрібних підпри-ємств-постачальників. В цих умовах суперечність між аб­страктною працею, що створює вартість, і конкретною працею, що виробляє споживчу вартість, набуває нової, складнішої форми.

У створенні споживчої вартості автомобіля беруть участь декілька тисяч видів конкретної праці. Гігантська концентрація виробництва, зростання рівня усуспільнен­ня праці призводять до того, що конкретна праця все менше виявляється як приватна праця незалежного, еко­номічно відокремленого товаровиробника. У наймогутні-шої американської монополії, що виробляє автомобілі, — «Дженерал моторз» — на початку 90-х років налічувало­ся до 40 тис. постачальників, а частка закупівель у сумі обігу становила приблизно 48%. В японських компаніях «Тойота» і «Ніссан» питома вага деталей та матеріалів, що закуповуються, становить понад 70%. В цих умовах зведення конкретних видів праці до абстрактної, а спо­живчої вартості до вартості, визначення конкретної праці як суспільної відбуваються через систему замовлень, кон­трактів, субпідрядів. «Дженерал моторз» встановлює з постачальниками тривалі виробничі зв’язки, і перетво­рення окремої деталі, вузла автомобіля на товар не відбу­вається звичайним шляхом повної та вільної конкуренції на ринку, а планується заздалегідь, набирає форми дого­вору. Головна фірма жорстко контролює витрати вироб­ництва у своїх відділеннях-постачальниках, вводить для них обмежений комерційний розрахунок, постійно орієн­туючись при цьому на зовнішніх постачальників. Це означає підрив товарного виробництва в сучасних умовах.

Один із важливих принципів організації ринку в роз­винутих капіталістичних країнах полягає в тому, що по­тенційний виробник, перш ніж почати виготовляти то­вар, знаходить покупця, попередньо укладає з ним пи­сьмову або усну угоду чи контракт. У них обумовлюють­ся якість товарів, ціни, термін поставок, платежі тощо. Завдяки цьому сфера ринкових відносин по суті перетво­рюється на сферу прямих зв’язків між виробниками і споживачами. У цьому випадку конкуренція відбуваєть­ся між виробниками або між споживачами, а також між виробниками і споживачами товарів.

У 70—80-ті роки завдяки комп’ютеризації й автомати­зації виробництва, переходу до гнучких виробничих сис­тем автомобільна промисловість частково починає працю­вати за індивідуальними замовленнями. Це означає, що кожна машина збирається й оснащується на потоковій лі­нії, конвеєрі відповідно до індивідуальних смаків, поба­жань майбутнього власника, які заносяться до програми комп’ютера. На основі майже 40 видів можна замовити кілька сотень зразків обробки або оснащення машин, що означає органічне поєднання стандартної масової продук­ції з індивідуальними замовленнями. Так знімається проб­лема підтвердження ринком суспільної необхідності това­рів, які виробляються, що свідчить про поступове поси­лення безпосередньо суспільної форми виробництва.

Ще сильніше підривається товарне виробництво (а водночас все менше конкретна праця виявляється у ви­гляді приватної) при посиленні втручання держави в еко­номіку. Воно відбувається через укладання державних  контрактів, закупівлю державою величезної частки виго­товленої продукції, що означає гарантований державний попит на неї.

Державний контракт — детально розроблений економічний і правовий документ, який регламентує організаційно-технічні, ад­міністративно-управлінські відносини при виконанні замовлення підрядниками.

Так, у розвинутих країнах світу через державну заку­півлю товарів і послуг реалізується до 20% їх загального обсягу.

Тенденції розвитку товарної економіки і виникнення безпосередньо суспільної форми виробництва. У межах сучасного товарного виробництва діють дві протилежні тенденції: до подальшого його розширення та до його під­риву. Дія тенденції до розширення зумовлена:

1) поглибленням спеціалізації суспільної праці (відга­луження окремих виробничих функцій у самостійні ви­робництва);

2) збільшенням кількості економічно відокремлених виробників (у США в 1947—1999 pp. кількість підпри­ємств зросла майже на 16 млн., що з погляду відносин власності означає відокремлення товаровиробників, які, виготовляючи товари чи надаючи послуги, вступають у відносини з іншими товаровиробниками і споживачами);

3) перетворенням науки на безпосередньо продуктив­ну силу (внаслідок чого матеріалізовані результати нау­кових досліджень у вигляді патентів, ліцензій, «ноу-хау» стають товаром);

4) зростанням ролі та економічної значущості сфери нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров’я та ін.) у відтворенні робочої сили. Послуги, що надають ці галузі, перетворюються на товар. В умовах сучасного ка­піталізму товар набирає і таких потворних форм, як про­даж частин тіла (наприклад, однієї нирки людини, що потрапила на «дно» суспільства). Тенденція до розширен­ня товарного виробництва зумовлена також зростанням кількості населення та дією закону зростання потреб.

Дія тенденції до підриву товарного виробництва зу­мовлена:

1) подальшим розвитком масштабів одиничного поді­лу праці, основою якого є подетальна та поопераційна спеціалізація всередині окремих виробничих одиниць (матеріальною основою цих процесів є концентрація ка­піталістичного виробництва, яка зростає, виникнення й розвиток гігантських монополістичних об’єднань);

2) розширенням масштабів організованості та плано­мірності в межах окремих компаній;

3) розвитком контрактних відносин між монополія­ми, з одного боку, дрібними й середніми капіталістични­ми підприємствами — з іншого, за яких останні спеціа­лізуються на виробництві окремих деталей, вузлів для комплектування кінцевої продукції. Крім того, практич­но кожній операції купівлі-продажу між корпораціями передує укладення письмового або усного контракту, що має юридичну силу. Кожна зі сторін бере на себе зобов’я­зання щодо виконання умов контракту, а його порушен­ня передбачає судові санкції. Тому складаються попередні плани виробництва, його забезпечення устаткуванням, робочою силою, сировиною, фінансові плани підприємст­ва, плани науково-технічних досліджень тощо. В цих умовах нема потреби підтверджувати через ринок суспіль­не необхідний характер товарів, що виробляються.

Певний підрив товарного виробництва має місце й то­ді, коли держава укладає контракти на національному та міжнародному рівнях, централізовано регулює економі­ку. Таку ж роль значною мірою виконують гігантські банки, які створюють апарат для суспільного регулюван­ня процесу виробництва й розподілу продуктів.

Дія тенденції до підриву товарного виробництва зумо­влює зародження третьої основної форми суспільного ви­робництва — безпосередньо суспільної.

Безпосередньо суспільна форма виробництва — така організа­ція суспільного господарства, за яко/’ внаслідок радикального розширення відносин планомірного та організованого виробниц­тва, а отже й процесу планування на мікро- і макрорівнях, задово­лення більшості суспільних потреб відбувається без перетворення продуктів праці на ринку на товар з участю грошей.

Низка процесів за дії цієї тенденції, безперечно, свід­чить про появу такої форми. Заперечення зародкових форм її існування — це позаісторичний підхід до товар­ної форми організації виробництва. Адже вона існувала не завжди і тому не може функціонувати вічно. Розви­ток її внутрішніх суперечностей неминуче спричинить появу розвинутішої форми, яка діалектичне, тобто з утриманням сильних прогресивних сторін, заперечить товарну форму. Ці прогресивні сторони будуть діяти в якісно інших, нових формах, підпорядковуючись при Цьому закономірностям розвитку безпосередньо суспіль­ної форми виробництва. Але загалом в наш час дія тен­денції до розширення масштабів товарного виробництва є переважаючою.

1.4.5. Еволюція форм вартості та сутність грошей

Грошова форма вартості і сутність грошей. Засобом вираження вартості всіх інших товарів в умовах розвину­того виробництва є гроші, або грошова форма вартості. Попередніми, менш розвинутими, були проста, розгорну­та і загальна форми вартості.

Проста форма вартості. Обмін продуктами, як уже зазначалося, виник ще у первісному суспільстві й мав епізодичний характер. Наприклад, одна община могла обмінювати надлишок дичини на надлишок риби, що утворився в іншої общини. Ця форма вартості була не ли­ше найпростішою, що відображала відносини між двома товаровиробниками, а й випадковою, оскільки обмін цей не мав регулярного характеру. Випадковим було й те, які продукти і в якій пропорції обмінювалися.

Розгорнута форма вартості. З розвитком виробницт­ва відбувалося поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжувалося зростанням її продуктивності та по­явою додаткового продукту. Першим великим поділом праці, як уже зазначалося, було виділення скотарських і землеробських племен, тому надлишки тварин і продук­ти тваринництва (м’ясо, вовна та ін.) вже не випадково, а регулярно починають обмінюватися на надлишки про­дукції землеробства.

Внаслідок регулярного обміну мінові пропорції набу­вали стійкішого характеру, наближалися до витрат пра­ці. Але оскільки товар безпосередньо обмінювався на ін­ший, а обмін між общинами (тобто колективний обмін) з розпадом первісного ладу поступився місцем індивідуаль­ному обміну, останній наштовхнувся на певні обмежен­ня. Так, власник шкури тварини міг придбати зерно ли­ше в тому разі, якщо ця шкура була потрібна власнику зерна. Тому обмін одного товару на інший нерідко ставав неможливий, вартість кожного товару не набувала кінце­вого, загальноприйнятого вираження. Для цього необхід­ний був товар, який мав би споживчу вартість для всіх членів суспільства.

Загальна форма вартості. Розвиток виробництва, по­глиблення суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних продуктів зумовили стихійне виділення та­кого товару, на який обмінювалися всі інші товари, а от­же загального еквівалента. На різних етапах історичного розвитку в різних країнах і місцевостях роль загального еквівалента виконували неоднакові товари. Це були пе­реважно продукти масового виробництва, що відігравали  вирішальну роль в економіці народів. Так, у давніх гре­ків загальним еквівалентом була худоба, у скандинавсь­ких народів — хутро і шкури, в Монголії, у Судані й Абіссінії — сіль. На Русі тривалий час загальним еквіва­лентом було хутро родини куниць (хутро куниці назива­ли куною, хутро соболя — ногатою).

Гроші — специфічний товар, який відіграє роль загального екві­валента (всезагальної обмінюваності), завдяки чому в ньому ви­ражається вартість всіх інших товарів і встановлюються виробни­чі відносини між суб’єктами господарювання.

З часом роль загального еквівалента закріпилася за золотом. Воно виконувало функцію грошей уже за півто­ра тисячоліття до нашої ери. До цього золото було звичай­ним товаром разом з іншими товарами. Паралельно із зо­лотом загальним еквівалентом було й срібло. Так тривало кілька тисячоліть, і лише у другій половині XIX ст. роль грошей монопольно закріпилася за золотом. Це означало встановлення золотого стандарту. Сутність грошей повні­ше розкривається у виконуваних ними функціях.

Функції грошей. Гроші виконують різні функції:

  1. Функція міри вартості. Вона полягає в тому, що вартість усіх товарів виражається у грошах, за їх допо­могою порівнюються вартості різних товарів. Це можли­во тому, що і на виробництво золота, і на створення то­варів треба витратити суспільне необхідну працю. Оскільки на виробництво різних товарів витрачалася не­однакова кількість праці, то їхня вартість в умовах пану­вання золотого стандарту виражалася в різних кількос­тях золота. Вагова кількість металу, прийнятого в країні за грошову одиницю, становить масштаби цін. Держава юридичним актом закріплює грошову одиницю.

Спершу грошові одиниці та їх назви, як правило, бу­ли пов’язані з певною вагою благородних металів. На­приклад, фунт стерлінгів означав фунт срібла. З часом золото витіснило срібло, але назва лишилася, хоч вона вже означала значно меншу кількість золота, яка за вар­тістю дорівнювала фунту срібла.

  1. Функція засобу обігу. Гроші є засобом реалізації то­варів, посередником в їх обміні. У процесі обігу золоті монети поступово зношувалися, у них зменшувався вміст золота, і в обігу почали функціонувати неповноцінні гро­ші. Тому золоті гроші були замінені паперовими, які є знаками, символами вартості. Уперше паперові гроші з’явилися в Китаї у XII ст., в Росії — у 1769 р. « ‘
  2. Функція засобу нагромадження скарбу. Гроші вилу­чаються з обміну, переривають свій обіг і перетворюють­ся на скарб, засіб нагромадження, бо за них завжди мож­на купити будь-який товар. Оскільки для придбання предметів споживання значної цінності (житло, меблі, ав­томобіль тощо) необхідно попередньо накопичити певну суму грошей, то за стабільної грошової одиниці окремі особи нерідко тримають гроші вдома. Коли гроші нестабі­льні, їх намагаються миттєво позбутися (придбати якийсь товар), вберегти від знецінення (покласти в ощадний банк або придбати на них стабільнішу валюту). Така ситуація породжує спекулятивний курс на більш стабільні валюти, фінансові спекуляції та махінації.
  3. Функція платежу. Гроші починають виконувати її з розвитком товарно-грошових відносин, тобто стають за­собом оплати боргового зобов’язання, коли продавець є кредитором, а покупець — боржником. Засобом обігу в таких відносинах стає вексель, а переходячи з рук у ру­ки, векселі породжують вексельний обіг. Банки, які ви­никають ще в середньовіччі, скуповують звичайні вексе­лі й розплачуються банківськими векселями, або банків­ськими банкнотами, які є кредитними грошима.

Історично кредитні гроші з’являються на ґрунті мета­левого обігу і є спершу знаком золота і знаком кредиту. Вони служать додатковим елементом у платіжно-розра­хунковому механізмі, основу якого становлять повноцін­ні гроші. Однак уже наприкінці XVII ст. починається емісія нерозмінних на золото банкнот, стабільність яких забезпечується кредитом. Тому банкнота поступово втра­чає властивість бути знаком золота, яке з часом переста­вало відігравати роль загального еквівалента, і в другій половині XX ст. стає виключно знаком кредиту. Розви­ток кредитних відносин створює можливість виплачува­ти позички через взаємні зарахування боргових зобов’я­зань без залучення готівки.

  1. Функція світових грошей. Ця функція грошей здій­снюється в їх обігу між різними країнами. Спочатку її могло виконувати лише золото. Воно було передусім за­гальним міжнародним платіжним засобом. У світовій торгівлі розрахунки між країнами відбуваються через за­рахування боргових зобов’язань банками. Якщо платежі країни перевищували її надходження, то вона вивозила на суму перевищення золото як засіб платежу. Крім то­го, золото у функції світових грошей було загальним ку­півельним засобом, коли країна негайно оплачувала това­ри ЗОЛОТОМ.
  2. Еволюція грошей у XX ст. У другій половині XX ст. як міжнародний платіжний і купівельний засіб викорис­товували переважно національні гроші, або валюти окре­мих країн, що пов’язано з еволюцією самих грошей і гро­шових систем.

Система золотого стандарту функціонувала до 30-х років XX ст. її найважливішими рисами були: 1) фікса­ція золотого вмісту національних валют і їх безпосеред­ня конвертованість у золото; 2) функціонування золота як світових грошей; 3) наявність фіксованих валютних курсів.

Після Першої світової війни починається криза золо­того стандарту. Із значним розширенням обсягів внут­рішнього ринку, зростанням масштабів товарного вироб­ництва золота було вже недостатньо для виконання фун­кції засобу обігу. Водночас у передкризові 20-ті роки XX ст. до золотих резервів капіталістичних країн надхо­дило у середньому на 25% менше золота, ніж до війни. Тому зростаючу потребу в золоті для обслуговування вну­трішнього ринку і міжнародного обігу не могли задоволь­нити наявні золоті запаси. Крім того, обіг повноцінних золотих монет спричинив значне зростання витрат обігу. Панування золотого стандарту також виключало можли­вість проведення окремою країною своєї валютно-грошо­вої політики, оскільки збільшення обсягів емісії, а отже й інфляційне знецінення національних грошей, призво­дили до відпливу золота за кордон і зменшення золотих запасів країни. Усвідомлюючи це, розвинуті країни Захо­ду на міжнародній Генуезькій конференції 1922 р. укла­ли угоду про те, що поряд із золотом функцію міжнарод­них платіжних засобів виконуватимуть і деякі валюти провідних країн, що отримало назву золотодевізного стандарту. Але й після цієї угоди грошові системи бага­тьох країн Заходу ґрунтувалися на золотому стандарті, тобто розмінювали паперові гроші на золото. Тому оста­точного краху ця система зазнала під час економічної кризи 1929—1933 pp. Спершу Англія (1931), відтак СІЛА (1933), згодом Франція (1936) ліквідували форми золото­го обігу, а до початку Другої світової війни майже всі кра­їни припинили розмін паперових грошей на золото.

Коли функціонував золотий стандарт, реалізація то­варів здійснювалася за цінами, що в середньому відпові­дали вартості цих товарів, а золото, маючи власну вар­тість, було при цьому фактором капіталістичного ціноут­ворення. Вільний обмін банкнот на золото унеможливлю­вав відхилення вартості товарів від купівельної спромож­ності золота. Тому в цей період розвитку капіталістично­го способу виробництва не було інфляції. Вона мала місце лише під час війн (коли держава вдавалася до надмір­ної емісії паперових грошей і припиняла їх обмін на зо­лото), але після їх закінчення рівень цін знижувався. То­му ціни наприкінці XIX ст. були на такому самому рів­ні, як і на початку століття. Отже, система золотого стан­дарту відповідала тому етапу еволюції ринкової системи, на якому ядром господарського механізму було ринкове саморегулювання. Але оскільки без активного втручання держави у процес відтворення така система більше не могла існувати (це підтвердила криза 1929—1933 pp.), то необхідно було паралельно здійснювати радикальну ре­форму грошової системи, яка б дала можливість державі проводити власну валютно-грошову політику. Еволюцію грошових систем розвинутих країн Заходу і валютно-гро­шової політики окремих держав зумовлювали зміни в сутності самих грошей, а вони, у свою чергу, детерміну­ються розвитком усієї економічної системи (одним з еле­ментів якої є грошова система), відповідного їм господар­ського механізму (схема 5).

У розвинутих країнах Заходу з розвитком кредитних відносин купівля обладнання, сировини одним капіталіс­том у іншого здійснюється переважно за допомогою кре­диту. Навіть реалізація значної частини товарів для спо­живання відбувається через споживчий кредит. Так, за рахунок короткострокових кредитів американці покрива­ють нині до 70% своїх витрат. Отже, кредитні гроші (ве­ксель як знаряддя комерційного кредиту і чек як знаряд­дя банківського кредиту) дедалі більше виконують функ­цію обігу завдяки своїй функції засобу платежу і роблять цей обіг значною мірою незалежним від золота. Роль за­гального еквівалента дедалі більше закріплюється за кредитнщяи грошима, які беруть на себе більшість функцій товарах грошей. Тому в структурі сучасної грошової ма­си розвинутих країн Заходу немає золотих і срібних мо­нет, а в структурі кредитних грошей майже 3/4 припадає на чеі^и і 1/4 — на банкноти. У деяких країнах Заходу наявній обіг становить лише 10—15% загального грошо-во-безготівкового обігу. Сучасна банкнота — своєрідний «гібрид» кредитних і паперових грошей. Щоб виконати роль Загального еквівалента, кредитні гроші набувають об’єктивної сучасної значущості за допомогою примусо­вого Курсу держави, забезпечуються державним креди­том. Кредитний характер грошей також спирається на довір’ч до органу, що випускає гроші (термін «кредит» у перекладі з латинської означає «довір’я»).

Водночас навіть у розвинутих країнах Заходу процес повного витіснення золота як грошей (або повної демоне­тизації золота) не закінчився. Тому ще існує певний зв’я­зок кредитно-паперових грошей із золотом. Про це, зо­крема, свідчить той факт, що центральні банки цих кра­їн зберігають своє золото, має місце його тезаврація (на­копичення золота приватними особами). Отже, в процесі розвитку продуктивних сил, суспільного характеру ви­робництва посилюється насамперед кредитний характер відтворення, зростає потреба у відстроченні платежів при купівлі-продажу, а водночас і потреба в кредитних гро­шах. Хоча класичні паперові гроші переважно зникли з обігу в розвинутих країнах Заходу, але потреба в них збе­рігається, оскільки державний бюджет, як і в минулому, має дефіцит, нерідко величезний. У зв’язку з цим кре­дитні гроші, крім власних функцій, виконують ще й функції паперових грошей. Тому сучасні гроші мають кредитно-паперову основу.

Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що при перетворенні кредитно-паперових грошей на загальний еквівалент їхня вартість визначається: 1) вартістю витрат на їх виробництво і забезпечення їх функціонування (для України певні риси такої грошової одиниці, зокрема її паперового елемента, має гривня); 2) за допомогою при­мусового курсу держави, який базується на її економіч­них функціях; 3) мірою вартості. Це зумовлено тим, що частково зберігається опосередкований зв’язок кредитно-паперових грошей із золотом та вільно конвертованими валютами; 4) кредитні гроші є формою кредитних відно­син та економічною формою руху позичкового капіталу; 5) кількістю та якістю товарної маси.

Звідси випливають деякі висновки щодо стабільності національної валюти:

1) при виготовленні такої валюти, а також векселів, чеків, інших цінних паперів необхідна надійна система їх захисту. За відсутності або слабкої системи такого захис­ту збільшується кількість фальшивих грошей, що призво­дить до посилення інфляції, підриву їх курсу. Водночас слід ліквідувати «чорні» валютні ринки. Згідно з оцінкою експертів МВФ на руках українського населення і комер­ційних структур наприкінці 1993 р. було майже 10 млрд. дол., у 1999 p. — понад 15 млрд.. Іноземна валюта не по­винна бути засобом обігу і засобом платежу;

2) держава й особливо Центральний банк повинні проводити науково обґрунтовану валютно-грошову полі­тику. Основою такої політики є економічна діяльність держави, виконувані нею соціально-економічні функції;

3) слід мати певні запаси золота, інших коштовних металів або вільно конвертованих валют.

Проте не всі з цих умов стабільності національної ва­люти України виконуються. Особливо важливу роль на етапі формування економічного суверенітету відіграє проведення науково обґрунтованої валютно-грошової по­літики, насамперед здійснення реформи банківської та кредитної систем.

1.4.6. Закони обігу грошей. Інфляція

Закони обігу грошей. Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто форми грошей, підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням перших двох функ­цій грошей такий закон виражається формулою, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів (що, у свою чергу, визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний з них) та швидкості обігу однойменної грошо­вої одиниці:

де К — кількість грошей, необхідних для товарного обі­гу в певному році; Ц — сума цін товарів, що реалізують­ся у певному році; О — середнє число оборотів за рік кожної грошової одиниці.

Це загальний закон кількості грошей в обігу. З роз­витком функції грошей як засобу платежу ця формула набуває більш складного вигляду:

СЦ – К + П – ВВ

де СЦ — сума товарних цін; К — сума цін товарів, про­даних у кредит; П — сума платежів за борговими зобо­в’язаннями; ВВ — сума взаємопогашуваних безготівко­вих платежів, ІП0 — середня кількість оборотів грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).

На перший погляд може здатися, що для виконання функції засобу платежу необхідна додаткова кількість грошей, однак це не цілком так. Річ у тому, що частина товарів продається у кредит і оплачується за межами певного періоду. Отже, на відповідну величину зменши­ться потрібна кількість грошових одиниць. Крім того, значна частина боргових зобов’язань погашається не сплатою готівки, а їх взаємним зарахуванням. Слід та­кож врахувати у певному періоді суму платежів за това­ри, продані в кредит раніше.

Основними елементами закону грошового обігу є то­варна маса, що перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки, кіль­кість грошей, які перебувають в обігу, залежить від рів­ня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей залежить від швид­кості обігу. Збільшення швидкості обігу грошової одини­ці рівноцінна зменшенню грошової маси.

Коли функціонували повноцінні гроші, в обігу пере­бувала лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регулятора цієї кількості стихійно виконувала функція грошей як засобу нагромадження. Коли, напри­клад, потреба в грошах зменшувалася, — частина їх «випадала» з обігу, перетворюючись на скарб, якщо, на­впаки, потреба обігу в грошах зростала, то додаткова кількість їх надходила в обіг зі скарбу. Функція засобу нагромадження скарбів відігравала роль привідних і від­відних каналів грошового обігу. Тому в ньому не могло бути надлишку грошей.

Однак в обігу, крім повноцінних грошей, з XVII ст. перебувають паперово-кредитні гроші, підпорядковані закону обігу паперових грошей. Суть цього специфічного закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обі­гу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, по­трібних для нормального функціонування товарообігу. Кожен паперовий долар прирівнювався до золотого і мав таку саму купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу паперових грошей діяв в умовах, коли в основі грошової форми вартості було золото.

Згідно із сучасною кількісною теорією грошей і цін, основоположником якої є І. Фішер (СІЛА), кількість гро­шей в обігу визначається за формулою

де Р — абсолютний рівень цін; Y — реальний обсяг ви­робництва; V — швидкість обігу грошей.

Зі сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу — обмеження грошової маси реальними потребами обігу. Звідси можна зробити висно­вок, що у підтриманні рівноваги в економіці, збалансова­ності попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошо­ва маса. Вона виступає як сума купівельних та платіж­них засобів, що обслуговують господарський обіг і нале­жать державі, фірмам та окремим особам. У грошовій масі розрізняють активні гроші, що використовуються в готівковому та безготівковому обігу; пасивні (нагро­мадження, резерви, залишки на рахунках), які лише по­тенційно можуть використовуватися в угодах. Основну частину грошової маси становлять різні види банківсь­ких депозитів (кредитних грошей), а також деякі види цінних паперів, що мають таку саму купівельну спромо­жність, як і банківські рахунки. Грошова маса в наш час формується на основі кредитів. Це означає, що банківсь­ка система, надаючи кредит підприємствам, організаці­ям, окремим особам, тим самим збільшує грошову масу, оскільки в обіг при цьому надходить додаткова кількість загальної купівельної спроможності, що спричиняє зрос­тання цін. Збільшення швидкості обігу грошей зумовле­не також активним втручанням держави в процес відтво­рення капіталу, посиленням одержавлення кредитно-фі­нансової сфери і розвитком кредитної системи, вдоскона­ленням безготівкових платежів. Так, якщо на початку 20-х років резервним банкам потрібно було 8. днів для ви­конання взаємних розрахунків, то в наш час — лише 2 дні. Швидкість обігу грошей зростає завдяки широко­му впровадженню чеків. Так, депозитно-чекові операції обслуговують нині майже 90% усіх грошових платежів у США, а кожен чек у середньому 10 разів переходить з рук у руки. Факторами прискорення обігу грошей є роз­виток функцій комерційного банківського кредиту, збільшення поточного споживчого кредиту, впроваджен­ня ЕОМ .

Причини виникнення і сутність інфляції. Явище ін­фляції відоме з IV—III ст. до н.е., або з часу, коли грошо­вим товаром у світі стає срібло. У найбільш загальному розумінні інфляція означає знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, що перебувають в обігу, суми товарних цін. Але не будь-яке підвищення цін є інфляційним. Якщо підвищення цін відбулося через подорожчання сировини, електроенергії, що призвело до збільшення витрат виробництва, то в цьому разі знеці­нення грошей є результатом зростання цін. Якщо зрос­тання цін відбулося через надмірну грошову та кредитну емісію, порушення законів грошового обігу, то зростання цін є результатом знецінення грошей. Другий випадок точніше відображає реальний зміст поняття інфляція, означає появу грошових знаків, не забезпечених товар­ною масою.

Інфляція — знецінення грошей, що виявляється у зростанні цін.

У докапіталістичну епоху знецінення грошей відбува­лося внаслідок втрати довіри до монет, в яких при кар­буванні закладалося менше металу (порівняно з офіційно встановленою кількістю), або внаслідок зниження вар­тості виробництва золота. Така інфляція мала обмеже­ний характер.

На нижчій стадії розвитку капіталізму, тобто в пері­од домонополістичного капіталізму (з початку XVI до останньої третини XIX ст.), інфляція виникала лише під час війн та повоєнної розрухи. У цей період держава мо­гла вдатися до надмірної емісії паперових грошей і при­пинити їх обмін на золото. Так, протягом XIX ст. мали місце два періоди загального підвищення цін: 1) у перші два десятиліття під впливом наполеонівських війн і 2) у 50—70-ті роки під час Кримської, Франко-пруської воєн та Громадянської війни у США. Після закінчення воєн рівень цін знижувався, тому наприкінці XIX ст. вони бу­ли на такому самому рівні, як і на початку століття. В інших ситуаціях панування золотого стандарту, тобто ві­льного обміну банкнот на золото, вартість перших не від­хилялася від купівельної спроможності золота.

На вищій стадії розвитку капіталізму (на рубежі XIX—XX ст.) інфляція набула постійного та загального характеру, охопивши майже всі розвинуті країни. При цьому її темпи були високими, а у деяких країнах навіть стрімкими.

У розвинутих країнах Заходу основними причинами інфляції є: :

1) монополістичні тенденції в економіці та панування монополій (суть цих процесів буде розкрито в наступній темі);

2) крах золотого стандарту;

3) надмірне зростання державного дефіциту і держав­ного боргу, зумовленого значним розширенням непродук­тивного державного споживання, насамперед військовими витратами (у СІЛА, наприклад, за період 1938—1990 pp. вони зросли з 1 млрд. до 300 млрд., або приблизно 40 тис. дол. на кожного працівника). Як уже зазначалося, за умов панування монополій виразно виявляється тенденція до загального підвищення цін, які навіть під час економіч­них криз знижуються дуже мало, а в окремі періоди на­віть зростають. Це посилює невідповідність між грошовою та товарною масою. Така ситуація поглиблюється через відсутність обміну банкнот на золото.

Причинами інфляційних процесів у цих країнах є та­кож диспропорції в народному господарстві, кризові яви­ща у валютно-фінансовій системі та ін.

Деякі з цих причин пояснюють інфляцію у країнах колишнього СРСР, у тому числі й в Україні. На відміну від відкритої інфляції у розвинутих країнах Заходу, во­на мала тут до кінця 80-х років прихований характер. Це означає, що за умов збереження гострого дефіциту това­рів і послуг за них треба було часто переплачувати дер­жавним чиновникам, торговельній мафії або на додаток до ціни надавати інші послуги.

У країнах СНД найбільш узагальнюючою, але внаслі­док цього надто абстрактною (оскільки вона зумовлює де­які інші деформації, вади економічної системи) причи­ною інфляції є тотальне одержавлення економіки, внас­лідок чого її називають державною економікою. Конкрет­нішими причинами інфляції у цих країнах, у тому числі в Україні, є:

  1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами «А» І «Б». Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5%, то у 1940 р. — 39%, а у 1985 — лише 30%. В Україні з 1990 по 1998 рік частка групи «Б» ско­ротилася з ЗО до 23,4%.
  2. Надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, у СРСР на військові цілі витрачало­ся наприкінці 80-х років не 70, як зазначалося в офіцій­них джерелах, а до 300 млрд. крб. Така різниця зумовле­на тим, що до обсягу військових витрат раніше не зараховували витрати на виробництво устаткування для військових заводів, на метал, енергію, комплектуючі ви­роби, а також витрати в суміжних галузях (наприклад, на видобування руди, з якої виплавляли метал для війсь­кових потреб). Наприкінці 1990 р. питома вага військо­вої продукції в загальному обсязі машинобудівного ком­плексу становила 63%, у тому числі 32% — устаткуван­ня для військових підприємств, і лише 5% — споживчі товари. Після розпаду СРСР і утворення суверенної України на її території залишилося майже 30% ВПК ко­лишнього Радянського Союзу. Надмірні витрати на вій­ськові цілі призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей.
  1. Значна монополізація економіки. У низці галузей колишнього СРСР налічувалося 1100 підприємств, які були єдиними виробниками продукції, проводили політи­ку монопольного ціноутворення. Загалом в Україні у 1994 р. понад 900 промислових підприємств займали мо­нопольне становище у виробництві понад 2365 найваж­ливіших видів промислової продукції (понад 35% її за­гального обсягу). Водночас 185 підприємств були єдини­ми виробниками 840 видів продукції. За цих умов необдумана політика лібералізації цін у першій половині 90-х років значною мірою зумовила інфляційне підви­щення цін, грошова емісія стала наслідком такої політи­ки. У 2000 р. в Україні були монополізовані загальнодер­жавні ринки 584 товарних груп і 4186 регіональних і ло­кальних ринків, 184 товарних груп з боку 3395 суб’єктів господарювання.
  2. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будів­ництва.
  3. Руйнування старої грошово-кредитної та фінансо­вої систем і запізніле формування нової, до того ж мало­ефективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ у 1992 р. та ін.

Специфічною для України причиною поширення ін­фляційних процесів у 1992—1993 pp. стали популістсь­кі та економічно недостатньо обґрунтовані постанови Верховної Ради, які збільшували дефіцит державного бюджету. У 1992 р. він становив 697 млрд. крб., а нічим не забезпечена емісія грошей досягла 1 трлн 325 млрд. крб., що дорівнювало приблизно 35% ВНП (здоровою фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей по­казник не перевищує 5%). У 1993 р. дефіцит становив 25% ВНП.

  1. Наявність маси посередників між виробниками і споживачами. В Україні їх нерідко буває до п’яти, внас­лідок чого ціна товару підвищується в 4—5 разів. Зрос­тання інфляції спричиняють значні витрати уряду на управління та інші фактори.

Узагальнюючи розвиток інфляції, слід виділити три її види: 1) «повзуча», коли ціни зростають у незначному обсязі (до 5% за рік); 2) «галопуюча» — ціни зростають за рік на 10% і трохи більше; 3) «гіперінфляція» — ці­ни зростають на 1—2% щоденно. Як відомо, Міжнарод­ний валютний фонд допускає 40%-ний рівень інфляції і 2% дефіциту держбюджету протягом року. В Україні ці­ни у 1993 р. зростали щомісяця в середньому на 170%, що свідчило про супергіперінфляцію.

В історії окремих країн мали місце ще стрімкіші тем­пи інфляції. Так, у Німеччині після Першої світової вій­ни вона досягла сотень тисяч відсотків, а зарплату вида­вали двічі на день. У Росії з 1918 по 1921 рік ціни зрос­ли у 8 тис. разів, проїзд у трамваї коштував 100 тис. крб., пуд муки — 10 млрд. крб.

Крім внутрішніх причин інфляції, про які йшлося вище, існують і зовнішні фактори. Це, по-перше, зрос­тання цін на імпортні товари та послуги. Так, протягом 1992 р. ціни на нафтопродукти, які закуповувала Украї­на, зросли у 300 разів. По-друге, обмін у банках інозем­ної валюти на національну, оскільки на депозитних ра­хунках банків з’являються додатково випущені націо­нальні гроші. Для України та деяких інших країн СНД дія цього фактора має специфічні особливості, оскільки у них відбувається так звана «доларизація» економіки. В Україні замість захисту споживчого ринку (як це прого­лошувалося з моменту його введення) купоно-карбова-нець став засобом спустошення і без того мізерного рин­ку товарів. За цих умов, втративши довіру до купона і, щоб зберегти свої гроші від знецінювання, частина насе­лення навіть за спекулятивними цінами купувала дола­ри, іншу іноземну валюту. По-третє, структурні світові кризи (енергетична, сировинна тощо). Внаслідок комуля-тивної дії цих факторів темпи інфляції у 1992 р. стано­вили 3000%, у 1993 р. — понад 10 000, у 1994 — 860, у 1995 р. — 280%. У наступні роки вони значно знизи­лись: у 2000 р. становили 28,5%.

Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорга­нізує господарські зв’язки, призводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та «тіньову» економіку, корупцію, посилює злочинність. Одним із не­гативних наслідків інфляції є зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень. У СІЛА, наприклад, монополісти внаслідок інфляції щорічно при­власнюють до 70 млрд. дол. В Україні тільки за 1992— 2000 pp. споживчі ціни зросли у 328 тис. разів, а грошо­ві доходи населення — лише у 26,7 тис. разів. У 130 тис. разів знецінилися вклади громадян в Ощадбанку.

З’ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфляції дає змогу визначити найважливіші шляхи бороть­би з нею. Розрізняють такі три методи стабілізації грошо­вого обігу: нуліфікацію, ревалоризацію і девальвацію.

Нуліфікація (лат. nulificatio — знищення) — різновид грошової ре­форми, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошу­ються недійсними.

Цей метод використовується за наявності супергі-перінфляції. Він мав місце під час проведення грошової реформи 1922—1924 pp. в колишньому СРСР. При цьо­му один новий карбованець обмінювався на 50 млрд. ста­рих. У Німеччині під час грошової реформи 1924 р. 1 но­ва марка обмінювалася на 1 трлн старих.

Ревалоризация — повернення попередньої купівельної сили гро­шовим знакам.

Для цього з обігу вилучаються зайві гроші. Цей метод застосовується за незначної інфляції.

Девальвація — зниження обмінного курсу (ціни) однієї країни до грошової одиниці іншої.

За своєю сутністю вона протилежна ревальвації. Під час панування золотого стандарту девальвація означала офіцій­не зниження золотого вмісту грошової одиниці, а її резуль­татом був обмін останньої на меншу кількість золота.

Грошова система та її основні типи.

Грошова система — форма організації грошового обігу, що скла­лася історично у даній країні та закріплена національним законо­давством; її елементами є грошова одиниця, масштаб цін, види грошових знаків, порядок випуску (емітування) та регулювання грошей.

Існують грошові системи двох типів: 1) металевого обігу, за якого цей грошовий товар виконує всі функції грошей; 2) паперово-кредитного грошового обігу, в основі якого — кредитні гроші.  Розрізняють також націо­нальну та світову валютні системи.

У свою чергу, металеві системи бувають: 1) біметале­вими і монометалевими. Біметалеві — це такі грошові системи, коли за золотом і сріблом (як рівноправними металами) законодавче закріплена роль загального екві­валента. Але ці системи нестабільні, оскільки виникають труднощі при визначенні вартісного співвідношення між золотом і сріблом. Тому в більшості країн у другій поло­вині XIX ст. утвердилися системи золотого мономета­лізму, в яких лише один метал служить загальним ек­вівалентом (золото або срібло). Розрізняють три види зо­лотого монометалізму: 1) золотомонетний стандарт; 2) золотозлитковий і золотодевізний стандарт; 3) золото-доларовий стандарт. Про їхні спільні та відмінні риси йтиметься далі.

1.4.7. Закон вартості та його функції. Економічний зміст закону вартості.

Закон вартості — особливий економічний закон (діє у деяких су­спільних способах виробництва), який виражає внутрішньо необ­хідні, суттєві й сталі зв’язки між суспільне необхідною працею (за­траченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтво­рення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.

У найбільш загальній формі закон вартості означає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів та послуг між ви­робниками та їх купівлю на ринку відповідно до суспіль­не необхідних витрат на їх виготовлення.

Основні риси закону вартості:

1. Виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв’язки між індивідуальним і суспільна необхідним робо­чим часом. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфери безпосереднього виробництва. Згідно із законом вартості мінові пропорції при обміні товарів регулюють­ся суспільне необхідними витратами. Змушуючи товаро­виробників знижувати індивідуальну вартість їхніх това­рів (через поліпшення організації виробництва, впрова­дження нової техніки та ін.), цей закон є рушійною силою розвитку продуктивних сил. Про приблизне спів­відношення індивідуального і суспільне необхідного ро­бочого часу багато товаровиробників можуть дізнатися ще до того, як вивезуть товар на ринок.

2. Обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості витраченої на них суспільне необхід­ної праці. У цьому разі закон вартості діє у сфері обміну.

3. Наявність сталих зв’язків між виробниками одно­го виду товарів через конкуренцію, за якої здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Роль ру­шійної сили розвитку виробництва закон вартості у цьо­му разі виконує в нерозривній єдності сфер безпосеред­нього виробництва й обміну.

4. Наявність сталого зв’язку між попитом і пропози­цією. Якщо їх відносна рівність порушується, то обмін то­варів здійснюється не відповідно до кількості витрачено­го на них суспільне необхідного робочого часу. Так, за недостатньої кількості товарів ринкову вартість завжди регулюють товари, вироблені за гірших умов, а за над­лишкової їх кількості — виготовлені за найкращих умов. Конкретизацією цієї риси закону вартості є взаємозв’я­зок між кількістю та якістю суспільної праці, витраченої на виробництво певного товару, і суспільною потребою. Якщо кількість праці відповідає розмірам суспільної по­треби, то товар продається за його вартістю. Таким чи­ном закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

5. Виражає внутрішньо необхідні зв’язки між працею виробника товарів у минулому (суспільне необхідним ро­бочим часом у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. Тому вартість товарів зумовлюється не тим робочим часом, який затрачено на їх виробництво, а тим, який затрачено на їх відтворення.

6. Виражає внутрішньо необхідні й сталі зв’язки між вартістю та цінами товарів. Тому цей закон керує ру­хом цін так, що зменшення або збільшення необхідного робочого часу зумовлює зниження або підвищення цін виробництва.

Однак ціноутворення не на всі товари регулюється за­коном вартості. У сучасній планомірно-ринковій еконо­міці розширюється коло об’єктів, в основі ціни яких — капіталізація (необроблена земля, цінні папери та ін.).

Капіталізація доходів — визначення ціни певного об’єкта купівлі-продажу на підставі доходу, який приносить цей об’єкт.

Крім того, існує ціноутворення, за якого ціна визна­чається лише співвідношенням попиту та пропозиції (то­вари мистецтва та ін.). У класичному вигляді (коли ціни товарів коливаються навколо вартості) цей закон діяв ли­ше в умовах простого товарного виробництва. В епоху домонополістичного капіталізму з перетворенням вартості товарів на ціни виробництва закон вартості діє у формі коливання цін навколо цін виробництва (див. тему 2.5).

Основні функції закону вартості. Закон вартості є: 1) стихійним регулятором товарного виробництва (прос­того, капіталістичного), але не відокремлено, а в поєд­нанні з іншими економічними законами (законами відпо­відності виробничих відносин рівню і характеру розвит­ку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці тощо у період існування товарного виробництва; закона­ми додаткової вартості, середньої норми прибутку та ін. у період розвитку капіталістичного товарного виробниц­тва); 2) рушійною силою стихійного розвитку продуктив­них сил; 3) основою диференціації товаровиробників. За товарної форми виробництва товаровиробники постійно змушені вдосконалювати нову техніку, технологію, полі­пшувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, знижувати індивідуальні витрати виробництва. Хто не робить цього, може швидко збанкрутувати; тому за цієї форми організації суспільного виробництва знач­но прискорюється прогрес у розвитку продуктивних сил. Водночас постійне коливання цін, зміни у ринковій ко­н’юнктурі призводять до розорення і витіснення з ринку маси дрібних виробників. У сучасних умовах цей процес зачіпає дрібні, середні та крупні фірми. Поступово поси­люється їх майнова диференціація.

Дія закону вартості разом з іншими факторами спри­яє формуванню ринкової економіки та її еволюції.

1.5. Ринкова економіка та її еволюція

Існуючу нині у промислова розвинутих країнах еко­номічну систему називають ринковою, вільною ринко­вою, соціальна ринковою, змішаною економікою тощо. Ринкова економіка, як відомо, виникла кілька століть тому, пройшла кілька етапів свого розвитку, зазнавши якісних та сутнісних змін. З’ясування економічної при­роди кожного з цих етапів є важливою умовою вибору Україною основних шляхів та напрямів високорозвину-тої економічної системи, її входження в структуру су­часного світового господарства

1.5.1. Сутність ринкової, соціальне ринкової та змішаної економіки

Еволюція ринкової економіки та основні риси сучас­них економічних систем. Ринкова економіка (або ринко­ве господарство), згідно з теорією А. Сміта, — це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип laissez—faire). Природною рушійною силою господарсь­кого розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна людина як покращує свій добробут, так і примножує багатство суспільства. Суперечності між індивідом і суспільством не існує. Розуміючи, що в умо­вах свободи господарської діяльності та свободи торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін або окремий суб’єкт господарювання прагнутиме до без­межного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що ін­тереси таких індивідів певною мірою гармонізує конку­ренція, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдя­ки чому досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто здійснюється саморегулювання економіки.

У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може викона­ти або робить це економічно неефективно окремий інди­від. Такими функціями є: організація громадського по­рядку, державної поштової служби, запровадження обо­в’язкового шкільного навчання, забезпечення національ­ної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в на­лежному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так, концепція «соціального ринкового господарст­ва», основоположниками якої є західнонімецькі економі­сти А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін., значно відрізня­ється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції «ринкової економіки»), в якій дер­жаві відводилася роль «нічного сторожа». Вони визна­ють, що «перед сучасною державою стоять нині величез­ні завдання», що в середині XX ст. можливість звільни­ти державу від обов’язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л. Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціа­тива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л. Ерхардом, є свобода споживан­ня, що «знаходить своє логічне доповнення у свободі під­приємця виробляти та продавати ті продукти, які відпо­відають попиту…». Громадяни країни також мають право на стабільну валюту.

Один із найважливіших критеріїв соціального ринкового господарства (поєднання соціального з ринко­вим) — досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) «може бути досягнута — у кра­щому розумінні цього слова — соціалізація прогресу і прибутку…».

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економі­ки та планового господарства (централізовано регульо­вана система економіки). У цьому зв’язку Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) писав: «Ми повинні зрозуміти, що давня суперечка про те, чому надати перевагу — плановому чи ринковому госпо­дарству, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована ринкова економіка». У пізніших виданнях інших німецьких авторів «соціальне ринкове господарство» визначається як «сучасна форма економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулюван­ня, відповідною інституціональною структурою і систе­мою соціального захисту населення».

Водночас Л. Ерхард відкидав концепції «товариства колективної відповідальності», «держави добробуту». Остання є складовим елементом теорії «змішаної еконо­міки», і в цьому її головна відмінність від теорії «со­ціального ринкового господарства». Якщо для досягнен­ня соціальної спрямованості економіки потрібно, на дум­ку батька німецького «економічного дива» Л. Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то, на думку Е. Хансена (одного з представників концеп­ції «змішаної економіки»), «держава добробуту» є пере­дусім перерозподільником виробленого доходу. Інша важлива функція такої держави — здійснення певних форм національного економічного планування.

Отже, якщо вибирати назву кінцевого етапу транс­формації існуючої нині в Україні соціально-економічної системи з визначень західних економістів, то найбільш прийнятним є термін «змішана економіка» в інтерпрета­ції Е. Хансена, в якому поєднуються риси «держави доб­робуту» і функція національного планування, яке здійс­нює держава. У свою чергу, «держава добробуту» немож­лива без перерозподілу значної частки національного доходу через центральний (федеральний) бюджет. Висту­пати взагалі проти перерозподілу національного доходу, проти вдосконалення процесів розподілу (як вважав Л. Ерхард) означає виступати проти об’єктивного ходу економічного розвитку людства, займати антигуманні, антипрогресивні позиції як у теорії, так і на практиці. Англійський економіст А. Пігу обґрунтовано стверджу­вав, що «трансферт доходу від багатих до бідних збіль­шить сукупний добробут, оскільки сума задоволення останніх зростає більше, ніж зменшується задоволення перших».

1 Поняття «ринкова економіка», або «ринкова систе­ма», відображає не сучасні реалії розвитку економіки західних країн, а реалії майже 200-річної давності. Це зумовлено тим, що в ній усі проблеми вирішуються за до­помогою ринкових важелів, а державне регулювання не­потрібне. Проте без нього сучасна економічна система іс­нувати не може. Критикуючи у цьому зв’язку погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність під­порядкувати економіку дії «невидимої руки» абстрактно­го ринку (йдеться про принцип laissez—faire у концепції А. Сміта), Б. Селігмен писав: «Для того, щоб це здійсни­ти, ми повинні були б перекреслити історію останніх пів­тораста років і відтворити світ незалежних господарсь­ких одиниць без монополії і без великих утворень капі­талу». Різкіше висловився з цього приводу Дж. Гелб-рейт: тих, хто говорить про повернення до вільного рин­ку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними від­хиленнями клінічного характеру.

Досконалішим варіантом ринкової економіки, за кла­сифікацією більшості західних учених, є різні варіанти змішаної економіки, які збагачувалися багатьма напря­мами, течіями і школами впродовж тривалого історично­го періоду.

Змішана економіка — західна модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціально-соціальних реформ з метою побудови прогресивнішого ладу.

Виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють три основні варіанти цієї моделі економіки: 1) консерватив­ний; 2) ліберальний; 3) соціал-реформістський. Кожний із них набуває певних специфічних ознак у певній захід­ній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, на­повнення елементами якісно нового змісту в процесі ево­люції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяються певні течії, школи.

Консервативний варіант змішаної економіки (найві-доміші його представники — американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.) передбачає обме­жене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятли­вих умов для розвитку приватного сектора, ринкових ва­желів саморегулювання економіки.

Згідно з ліберальним варіантом змішаної економіки необхідне проведення важливих інстутиційних і соціаль­них реформ, раціональна взаємодія приватного і держав­ного секторів економіки, впровадження системи націо­нального планування, підпорядкування приватного сек­тора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступо­вої соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатні-шими представниками цієї моделі є американські еконо­місти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки має на меті необхідність оптимального поєднання децент­ралізму і централізму, планування і ринку, індивідуаль­них і колективних форм власності для поступової транс­формації капіталізму в більш прогресивне суспільство. Йо­го представники — теоретики лейбористської партії Вели­кобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Останні два варіанти змішаної економіки мають чи­мало спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних ін­тересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивіду­альними тощо.

За соціально-економічним змістом консервативний варіант змішаної економіки відділяє від ліберального та соціал-реформістського варіантів глибока прірва. Він представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відпові­дає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власності, двох типів регулювання. Ідеологи цього напряму виступають проти планових начал в економіці (Ф. Хаєк, наприклад, називає планування рабством).

Ідейні витоки змішаної економіки — насамперед в ні­мецькій історичній школі, представники якої в останній чверті XIX ст. виступали за державне втручання в еконо­міку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інсти-туційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), пред­ставники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) різко критикували неокласичну теорію ринкової рівнова­ги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститутами, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом з-по­між них вважали державу, яка проводить активну соці­альну політику, застосовує індикативне планування та Регулювання госпояягіського життя. Вони виступали за встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства, за обмеження приватної влас­ності. Оскільки державу інституціоналісти вважали ней­тральною силою, то вона повинна здійснювати соціаль­ний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи вони називали форми власності та механізм розподілу (або аллокації) ресурсів, які є ос­новою для типологізації економічних систем. Крайніми антиподами власності інституціоналісти вважали приват­ну і державну, а проміжними — різні варіанти їх поєд­нання. Крайніми антиподами механізму розподілу ресур­сів, на їхню думку, є стихійно-ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різ­номанітні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форм втручання держави в економіку можна істотно змі­нювати механізм розподілу ресурсів і доходів.

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу нео­класичному напряму, представники якого вважали несу­місними ринкові механізми самоуправління економіки з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» такі методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси, як дер­жавна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, які є ознаками соціалі­зації економіки. Так, наприклад, характеризували захо­ди американського президента Ф. Рузвельта щодо вихо­ду економіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії.

Модель змішаної економіки збагатилася елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу — узагаль­нюючій економічній концепції, в якій поєднувалися ра­ціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу дохо­дів у межах неокласичного напряму з положеннями ма-кроекономічної рівноваги і зростання національного до­ходу в межах кейнсіанського напряму, їх представники обстоювали необхідність державного втручання в еконо­міку через використання різноманітних методів антици-клічного регулювання (насамперед сукупного попиту) з метою досягнення загальної рівноваги існуючої економіч­ної системи, її збалансування на макро- і мікроекономіч-ному рівнях. Головними умовами досягнення такої рівно­ваги є рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на ліквідність і грошової маси.

Найважливішими формами соціалізації власності со-ціал-реформістські теоретики називають пряме одержав-лення окремих галузей або крупних компаній через на­ціоналізацію, будівництво державних підприємств і роз­виток на цій основі державного підприємництва, створен­ня спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізми розвитку дер­жавної власності в суспільних інтересах. За їх відсутнос­ті (демократизації контролю та управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралі­зму політичних сил та інших) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхід­ною умовою соціалізації економіки є перетворення дер­жавної власності на основу розгалуженої системи демок­ратичного планування.

Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приват­ного підприємництва, зокрема впливу держави на інвес­тиційну, цінову, промислову політику крупних приват­них підприємств тощо, завдяки чому відбувається розши­рення частки державного капіталу. Цей шлях більш при­вабливий (порівняно з націоналізацією окремих підпри­ємств і галузей) з погляду як трансформації існуючих форм власності, так і створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові ін­ститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих крупних компаній у ключових галузях народно­го господарства і спрямовували їх подальший розвиток в загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи не без підстав пропонують ши­роко практикувати розвиток таких децентралізованих форм суспільної власності, як регіональна, муніципаль­на, комунальна та ін. Крім цих методів соціалізації капі­талістичної економіки, вони вважають за необхідне роз­вивати профспілкову, кооперативну та інші форми ко­лективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуп­равління, залученню трудящих до управління процесом виробництва і управління власністю.

Ще один напрям соціалізації економіки — вплив дер­жави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через по­датки, кредити, надання позичок, субсидій, державні за­купівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та  встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробіт­ною платою і капіталовкладеннями та ін. Вплив на розпо­діл доходів здійснюється через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивіден­дами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також: впровадження загаль­нонаціонального регіонального регулювання і плануван­ня всього народного господарства (макроекономічний рі­вень); мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціа­ціями підприємців, селективний вплив на розвиток окре­мих галузей, економічну кон’юнктуру на окремих рин­ках та ін.); здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва крупними компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдоско­налення антимонопольного законодавства, прийняття но­вого статуту діяльності великих корпорацій тощо). Над­звичайно важливе значення з-поміж цих заходів надаєть­ся процесу демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Зокрема, за допомо­гою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулю­вання народного господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передба­чається регулювання і коригування пропорцій між попи­том і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Де­мократизація процесу планування дасть змогу як здійс­нити демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розви­ток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів, а в перспективі — поступово, без тотального одержавлення трансформувати змішану економіку спо­чатку в посткапіталістичну систему, а згодом — і в соці­алістичне суспільство, що ґрунтується на плюралізмі форм власності та регулюючих механізмів.

В інвестиційній діяльності впровадження демокра­тичного планування передбачає докорінну зміну в струк­турі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення, насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов’язані з но­вою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане засобом комплексного вирішення проблем інфляції та безробіття. Важливе значення в механізмі реалізації демократично­го планування повинен відігравати механізм укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регу­лювання з мікроекономічним, а також встановлено необ­хідний суспільний контроль за крупними компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітно­сті та ін.). Крім того, контрактна система вважається ефе­ктивним засобом вдосконалення економічних взаємовід­носин в межах державного сектора економіки (зокрема між державними компаніями, з одного боку, адміністра­тивними і регулюючими органами — з іншого), зростан­ня ефективності державних підприємств, посилення їх фі­нансово-оперативної самостійності, конкурентоспромож­ності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприєм­ства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цьо­го методу, зокрема, мають на меті вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки, в тому числі демокра­тичного планування, важлива роль відводиться ефектив­ному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реалі­ями української дійсності щодо трансформації існуючої економічної системи, то можна дійти висновку, що із трьох варіантів цієї економіки в Україні втілюється в життя консервативний. Найповніше він представлений консервативною економічною політикою, що ґрунтується на концепції монетаризму, її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної еконо­мії, як надання переваги приватній власності та основа­ному на ній механізму ринкової конкуренції. Серед сфер державного регулювання економіки монетаризм відіграє вирішальну роль у грошовій сфері, а для досягнення ста­білізації економіки вирішальна роль належить обсягу грошової пропозиції. Стабільне зростання останньої, мак­симальне обмеження державного втручання в економіку поряд із скороченням податкового тягаря — основні, як вважають монетаристи, важелі державного регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпе­чення.

Ці принципи монетаристської концепції послідовно втілювалися в Україні. Внаслідок цього руйнувалося дер­жавне управління економікою в умовах переважання державного сектора, проводилася свавільна лібералізація цін (у 1995 р. уряд контролював лише до 11% цін на то­вари і послуги), зовнішньоекономічної діяльності та ін. За умов відсутності сформованої структури та інфрастру­ктури ринку, значної монополізації економіки це означа­ло некерованість макроекономічними процесами, призве­ло до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвоє більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння трудящих і казкового збагачення жменьки кланово-номенклатурної еліти.

Із трьох західних соціально-економічних моделей роз­витку (змішана економіка, соціальне орієнтована ринко­ва економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона орієнтована не на полюси у формах власності, у виборі важелів регулювання економіки, у розподілі ресурсів та в інших критеріях моделей соціально-економічного роз­витку. Більше того, вона значною мірою ґрунтується на тому, що поєднує в собі позитивні сторони приватної, ко­лективної та державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і су­спільних інтересів, адміністративних, правових і еконо­мічних важелів управління народним господарством. Со­ціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас.

Оскільки побудову змішаної економіки проголошено метою нашого суспільства, але в процесі реалізації Пре­зидентської програми все більше зростає прірва між мо­деллю і дійсністю, необхідно:

1) перестати орієнтуватися на переважання приватної власності;

2) відмовитися від тотальної приватизації (це було б на­ціоналізацією навпаки) і не зменшувати питому вагу дер­жавної власності на засоби виробництва нижче 30—35%;

3) відкинути помилкову тезу Президентської програ­ми про те, що «базовою основою інституціональних пере­творень повинна стати цінова лібералізація, поступовий перехід до вільного її регулювання за ринковими закона­ми попиту і пропозиції»;

4) перейти від декларацій про необхідність формуван­ня якнайширшого прошарку реальних акціонерів до їх реального втілення;

5) перейти від монетаристсько-адміністративно-ко-мандного типу регулювання економіки до кейнсіансько-го та інституціонального.

Причини вживання терміна «ринкова економіка». Іс­нує декілька причин використання цього поняття в су­часних умовах:

1. Наявність стереотипів і догм у західній економіч­ній літературі. Це означає, що ним послуговуються і ни­ні, незважаючи на відсутність такої економіки (ринкової) уже майже три чверті століття.

2. Слабке знання основ діалектичного методу пізнан­ня та відсутність відповідного методу мислення. Цей метод передбачає, зокрема, що коли змінюються реальні економічні явища і процеси, то й їхнє відображення — економічні поняття та категорії — також повинні зазна­ти відповідних змін. Якщо при цьому вживаються такі фундаментальні поняття, як «капітал», «власність», «ринок» та ін., то для їх вираження у постійному проце­сі зміни слід вживати додаткові поняття, що доповнюють їх елементами якісно нового змісту. Наприклад, для пі­знання сутності сучасної економічної системи розвину­тих країн Заходу недостатньо вживати поняття «капітал» або «капіталістична власність». Для того щоб відобразити еволюцію цієї системи, вживають додаткові поняття — «акціонерний», «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «фінансовий», «державно-мо­нополістичний », « інтернаціональний », « транснаціональ­ний» капітал тощо. Характеризуючи процес еволюції ринку, також слід вживати додаткові категорії: «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «державний» ринок та ін. Крім того, поняття «ринок» нерідко вживається у поєднанні з іншими поняттями («план», «макроекономічний контроль», «регулювання», «макроекономічне регулювання» та ін.). У даному разі, якщо йдеться про ринкову економіку, яка відображає ха­рактеристику економічної системи передусім з боку то­варно-грошових відносин та спробу її регулювання, до­датковим поняттям, яке відображає вплив держави на її розвиток, є регульована ринкова економіка.

3. Проголошення визначальною однієї зі сфер суспільно­го відтворення, у даному разі обміну, і на цій основі харак­теристика всієї економіки. Такий підхід означає дотри­мання положень мінової вартості, а отже є поверховим.

4. Підміна критеріїв класифікації економічних сис­тем. Замість відносин економічної власності (капіталу) — товарно-грошові відносини. З урахуванням цього ринкова  економіка є капіталізмом на його нижчій стадії. З вели­кої кількості парних понять, які сучасні західні науковці протиставляють ринку, найбільш вживаною є категорія «планування». Більшість напрямів, течій і шкіл сучасної економічної думки доводять необхідність введення плану­вання з метою стабілізації економічної системи Заходу.

Американський економіст Б. Селігмен, полемізуючи з Ф. Хаєком (який виступав проти планування, проти втручання держави в економіку), справедливо заперечу­вав: «Головна проблема полягає не в тому, чи потрібні планування і контроль, а швидше в тому, хто буде за­тверджувати плани — панівна еліта, в тому числі вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом».

Логічне завершення такі погляди (про необхідність ді­алектичного поєднання планування і ринку) знаходять у положенні про те, що сучасний ринок є регульованим. То­му, враховуючи вимоги діалектичної логіки (зокрема не­обхідність адекватного відображення у поняттях і катего­ріях реальної дійсності), існуючу в Україні соціально-еко­номічну систему слід трансформувати не в ринкову, а в планомірно-ринкову, або регульовану ринкову, систему.

1.5.2. Причини виникнення планомірно-ринкової економіки та основні функції держави

Причини виникнення планомірно-ринкової економі­ки. Як зазначалося вище, з моменту свого народження капіталістичний спосіб виробництва ґрунтувався на руч­ній праці й найбільш адекватною суспільною формою йо­го розвитку була індивідуальна (приватна) власність. Ринкова форма зв’язку між дрібними підприємствами аб­солютно переважала, і виробництво, і привласнення ма­ли у той час переважно приватний характер.

Але вже у цей період поряд з ринковими формами зв’язку як всеохоплюючими, абсолютно переважаючими, що здійснювалися стихійно (проявляючись з початку XIX ст. періодично через кризи), зароджуються позарин-кові, набираючи форми організованих, планомірних, сві­домо регульованих. Вони обмежувалися окремим підпри­ємством і ґрунтувалися на одиничному поділі праці У формі подетальної та поопераційної спеціалізації окре­мих трудівників. Кожен окремий продукт їх праці набу­вав форми товару. Так, у «Капіталі» К. Маркса наводить­ся приклад того, як у виготовленні голок беруть участь 92 робітники зі специфічними навичками.

З кінця XVIII — початку XIX ст. почав зароджувати­ся новий технологічний спосіб виробництва, що ґрунту­вався на машинній праці. Виробничі функції окремого робітника закріплюються за окремими підприємствами. Тому подетальна та поопераційна спеціалізація наймано­го робітника у межах одиничного поділу праці зумовила технологічну залежність окремих підприємств, їх підпо­рядкування єдиному контролю. У цей проміжок часу (до кінця XIX ст.) виробництво стає дедалі більше суспіль­ним, поглиблюється суспільний поділ праці. Це розши­рює матеріальну основу планомірності, свідомого регулю­вання виробництва, позаринкових форм зв’язку переду­сім за рахунок внутріфірмових виробничих зв’язків. Хоча сфера ринкових форм зв’язку збільшується і вони домінують, межі планомірності розширюються до моно­полістичних об’єднань, особливо у формі трестів. Трести виробляють товари не анархічне, а за обліком. Крім то­го, з’являються вексельні курси, прейскуранти, розвива­ється поштовий і телеграфний зв’язок, виникають нові засоби сполучення, державна статистика та ін., що дає змогу підвищувати інформованість підприємців. Стихій­ні процеси певною мірою також обмежуються корпораці­ями через фінансові зв’язки, «особисту унію», систему участі, переплетіння капіталів та ін.

Щодо розширення меж планомірності у сфері безпо­середнього виробництва всередині фірм, то ця тенденція в сучасних умовах не обмежується гігантськими корпо­раціями, а прокладає собі дорогу в їхніх взаємовідноси­нах з багатьма дрібними та середніми підприємствами — постачальниками окремих деталей. Так, у контрактні відносини з американською автомобільною корпорацією «Дженерал моторз», як зазначалося, залучено майже 40 тис. таких підприємств.

Слідом за розвитком суспільного характеру виробницт­ва, хоч і повільніше, в межах приватнокапіталістичної форми власності еволюціонує колективний характер при­власнення. Воно поступово стає колективним, але здійсню­ється спочатку в інтересах капіталістів, об’єднаних в акціо­нерне товариство. Незважаючи на це, межі планомірності, свідомого регулювання й контролю ще більше розширюю­ться. Але такий контроль здійснює вузька група осіб.

На початку XX ст. продуктивні сили починають пере­ростати межі окремих монополістичних об’єднань. Це зу­мовлює інтенсивніше одержавлення економіки, посилен­ня ролі державної власності (на засоби виробництва, ро­бочу силу, значну частку національного доходу та ін.) як суспільної форми розвитку продуктивних сил.

Після   30-х   років   XX   ст.   домінуючими   формами суспільного поділу праці стають подетальна та поопера­ційна форми одиничного поділу, а їх матеріальною осно­вою — комплексна механізація й автоматизація виробни­цтва. Із середини 50-х років XX ст. формується новий технологічний спосіб виробництва, заснований на автома­тизованій праці. У цей період продуктивні сили почина­ють  переростати  масштаби окремих національних дер­жав. Тому подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці розвиваються як у межах окремих націо­нальних держав, так і в міжнародному масштабі (інтерна­ціоналізація одиничного поділу праці). Це відбувається за допомогою і ринкових, і позаринкових форм зв’язків. Як­що в умовах загального й особливого поділів праці збіль­шення кількості галузей промисловості супроводжувало­ся повним юридичним, технологічним і економічним ві­докремленням спеціалізованих підприємств, то в умовах панування одиничної форми поділу праці кожне з них за­лишається технологічно взаємопов’язаним з іншими. Всі виробничі одиниці, навіть ті, що перебувають у різних країнах,  повинні  працювати  за єдиним  технологічним планом,   дотримуватися   єдиного   ритму   виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. Якщо в умо­вах особливого поділу праці взаємозв’язок відокремле­них одна від одної сфер виробництва при їхньому злитті в сукупний суспільний виробничий організм і за наяв­ності соціально-економічної відокремленості супроводжу­вався купівлею-продажем товарів, мала місце опосеред­кована форма зв’язку, то за одиничного поділу праці від­бувається пряма безпосередня взаємодія між його ланка­ми, і результати окремих видів відокремленої праці все­редині гігантських фірм перестають бути товарами. Та­кими вони стають лише після завершення виробничого циклу, після купівлі їх іншими компаніями.

Ці процеси значно посилили дію тенденції до плано­мірності розвитку, позаринкові форми зв’язку (тобто без­посередньо суспільні форми), масштаби свідомого регу­лювання економіки. З цього часу планомірна форма зв’язку значно поглибилась і здійснюється у межах різ­них типів і форм економічної власності в усіх сферах су­спільного відтворення. Так, у безпосередньому процесі обміну в результаті поширення роботи на замовлення та широкої інформованості виробників, планомірного фор­мування попиту на продукцію тощо ринок у розумінні просторових меж, в яких відбуваються процес обміну, зникає. Здійснюються довгострокові коопераційні зв’язки між виробниками і споживачами: перші виробляють план своєї майбутньої діяльності разом з постачальника­ми обладнання та споживачами, відбувається формуван­ня торговельно-промислових комплексів, інтеграція крупних промислових корпорацій з торговельними ком­паніями. Крім того, в сучасних умовах зростає роль та­ких форм співробітництва гігантських корпорацій, як ор­ганізація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією. Вищою формою розвит­ку корпоративної планомірності є широкий розвиток ба­гатогалузевих транснаціональних корпорацій (ТНК). На­прикінці 90-х років вони контролювали майже половину світового промислового виробництва, 65% світової торгі­влі, 80% патентів і ліцензій на нову техніку. У межах багатогалузевих транснаціональних концернів створю­ється своєрідний «управлінський холдинг», який передає господарське управління виробництвом, реалізацію про­дукції тощо своїм відділенням, філіям, але загальний розподіл довгострокових фондів розвитку залишається у керівного ядра. В таких концернах тривають підрив то­варного виробництва, посилення безпосередніх форм зв’язку, розширення меж спільного контролю, свідомос­ті та планомірності.

Ці процеси поглиблюються внаслідок одержавлення продуктивних сил, фінансово-кредитної сфери, значної частки національного доходу, широкого розвитку дер­жавного регулювання, програмування та прогнозування капіталістичної економіки. Держава свідомо встановлює та регулює такі глобальні макроекономічні пропорції су­спільного відтворення, як співвідношення між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, між товар­ною та грошовою масою тощо. Загальний свідомий конт­роль, який здійснює колективний капітал в особі держа­ви, поширюється до меж національних держав.

Тому важливою функцією держави є розробка довго­строкових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які насичують економічну систему всебічною інформацією і, отже, посилюють обернені зв’яз­ки та сприяють стабільності всієї системи. Держава ство­рює також центр, який управляє економікою, орган упра­вління. Такий центр формує (з різним ступенем адекват­ності) притаманну системі об’єктивну мету, ставить за­гальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо. Об’єктами Державного регулювання є система продуктивних сил (.зокрема, розвиток засобів виробництва, передусім у галузях, що визначають НТП, завдяки реалізації політики прискореної амортизації, державного стимулювання ін­новаційних процесів; робочої сили — освіти, охорони здоров’я, перекваліфікації робітників, захисту навко­лишнього середовища та ін.; науки, особливо фундамен­тальних наукових досліджень), виробничих відносин, або відносин економічної власності, всього суспільного спосо­бу виробництва.

Деяке послаблення централізованого втручання дер­жави в економіку, що спостерігається в останні роки, зу­мовлене переважно адмінстративно-господарськими ме­тодами такого втручання і посиленням селективного — насамперед у сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) і галузей, що визнача­ють НТР. Таке втручання здійснюється за допомогою програмно-цільового управління, контрактного та бю­джетного фінансування, посилення економічних методів підприємницької діяльності (податкової, амортизаційної політики та ін.).

Отже, планомірність з тенденції, що розвивається і обмежена в умовах капіталістичного способу виробницт­ва спершу окремим індивідуальним підприємством (дріб­ним і середнім за розмірами), відтак гігантськими моно­полістичними об’єднаннями, у тому числі ТНК, яка піз­ніше поширилася на рівень наднаціональних економіч­них організацій (на зразок «ЄС»), нині перетворилася на закономірність економічного розвитку.

Дія цього об’єктивного економічного закону може на­бувати форми директивного планування, непрямого регу­лювання, прогнозів тощо. Якщо планомірність перетво­рилася з тенденції на закономірність і економіка сучас­них передових країн стала планомірно керованою, то й в економіці України слід використовувати і систему плану­вання, і ринковий механізм. Французький економіст Ж. Сапір, аналізуючи шляхи виходу з кризи економіки країн СНД та її стабілізації, досить обґрунтовано зазна­чає, що для успішного посилення комерційних норм по­ведінки нині бракує певної форми планування. «Одне це слово у наш час викликає жах, — зауважує вчений. — І все ж його варто було б реабілітувати. Жодна комерціа­лізація і, отже, жодна приватизація неможлива, якщо горизонт прийняття рішень економічних агентів обмеже­ний. Саме державній владі належить знайти спосіб posj ширення цього горизонту, бо тоді будь-який економічний розрахунок втрачає силу».

Важливою причиною виникнення планомірно-ринко­вої або регульованої економіки є поглиблення суперечностей самої ринкової системи, її неспроможність вирі­шувати все більшу кількість проблем у процесі еволюції економічної системи.

Неспроможність ринкового регулювання в сучасних умовах та основні функції держави. Ринкове регулюван­ня здійснювалося через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, цілковитої свободи економічної діяльності господарюючих суб’єктів. При цьому відбува­лися стихійне переливання капіталу через внутрігалузе­ву та міжгалузеву конкуренцію, структурні зрушення в економіці, встановлювалися пропорції між сферами та галузями народного господарства тощо, тобто мало місце саморегулювання економіки.

Такий механізм функціонував без особливих збоїв протягом приблизно трьох століть. Уперше він виявив свою неспроможність під час економічної кризи 1825 р. Ця криза свідчила про те, що збалансованість національ­ного ринку, насамперед рівновага між попитом і пропо­зицією, досягаються внаслідок руйнування, знищення частини національного багатства, стагнації продуктив­них сил. Так, відповідна збалансованість народного гос­подарства періодично (через кожні 10—11 років) віднов­лювалася протягом майже 50 років. Остаточного краху система ринкового саморегулювання зазнала під час кри­зи 1929—1933 pp.

Основні причини неспроможності механізмів ринко­вого регулювання:

1) розвиток продуктивних сил, їх постійне усклад­нення. Це виявилося передусім у виникненні в цій систе­мі нових елементів, зокрема науки, коли в її складі сформувався новий напрям розвитку — фундаментальні наукові дослідження. Крім того, відбулися істотні кіль­кісно-якісні зміни в традиційних елементах системи про­дуктивних сил — робочій силі, використовуваних людь­ми силах природи, засобах виробництва тощо. Так, ринок робочої сили, її якість у XIX ст. були переважно Дуже простими (низький рівень освіти, кваліфікації, по­треб тощо). Тому не було потреби в загальнонаціонально­му масштабі витрачати величезні кошти на розвиток освіти, охорони здоров’я, перекваліфікацію тощо. Нині Держава, наприклад у США, витрачає на розвиток освіти понад 460 млрд. дол. на рік, а на охорону здоров’я — по­над 1000 млрд. дол.;

2) поступове наростання труднощів у взаємодії люди­ни з природою, виникнення екологічної кризи. Ринок по­збавлений таких внутрішніх факторів, що стимулювали б підприємців зберігати природу, не може враховувати екологічний фактор, який неможливо відобразити у рин­ковій ціні;

3) неспроможність механізму ринкового регулювання рівномірно розвивати регіони певної країни, продуктивні сили, забезпечити їхню зайнятість тощо. Ринок не може також забезпечити справедливий розподіл і соціальний захист людей;

4) поглиблення процесу усуспільнення виробництва та праці, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Конкретним виявом цих процесів є зростання кількості галузей і посилення міжгалузевих зв’язків. Для коорди­нації цих процесів у масштабах всього народного госпо­дарства необхідний єдиний центр управління;

5) значне ускладнення відносин економічної власнос­ті. Це виявляється у зростанні суб’єктів власності. У США, наприклад, кількість таких суб’єктів за повоєн­ний період збільшилася майже на 15 млн.. Щоб утрима­ти економічну систему конкурентоспроможною, держава повинна сформувати для них єдину нормативну базу, виробити науково обґрунтовану політику оподаткування тощо;

6) необхідність проведення єдиної економічної політи­ки розвитку всієї соціально-економічної системи, форму­вання такої політики, збирання, обробка та використан­ня для цього розгалуженої системи інформації, здійснен­ня економічного програмування;

7) нездатність ринкового механізму забезпечити на­родне господарство необхідною кількістю грошей і прово­дити єдину грошово-кредитну політику через централь­ний банк;

8) неспроможність ринкового механізму подолати мо­нополізм, монополістичні тенденції в економіці, нарос­тання інфляції, кризи надвиробництва та інші негативні явища, які він сам породив. Отже, ринок не зміг забез­печити стабільне економічне зростання.

Ці найважливіші причини (а також менш істотні при­чини й фактори) розкривають кризу ринкової системи лише в межах окремих національних держав. Ще більшу неспроможність цей механізм виявляє у межах світової системи господарства, світового ринку, де необхідно здійснювати регулювання світогосподарських зв’язків (торгівлі, валютних відносин тощо).

Обмеженість ринкового механізму в цих сферах^ не означає, однак, що ринкові регулятори тут цілком зайві. Вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним та наддержавним регулюванням, але пріори­тет у забезпеченні збалансованості національного та сві­тового ринків, у встановленні (або відновленні) названих пропорцій і розв’язанні багатьох проблем розвитку сучас­ної економічної системи належить державі. В майбутньо­му значення державного регулювання значно зросте. Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням та­ких глобальних проблем сучасності, як можливість зни­щення людства внаслідок ядерної війни, світова екологі­чна криза та ін. Все це вимагає розширення й посилення економічних функцій держави.

На нижчій стадії капіталізму із становленням та роз­витком капіталістичного способу виробництва функції держави, у тому числі економічні, значно розширюють­ся. Держава насамперед виконує функцію первісного на­громадження капіталу. З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоні­ями, встановлюється державна власність на землю та надра в колоніях. Крім того, держава у цей період стає власником арсеналів і верфей, підприємств з видобування міді, залізної руди, виготовлення пороху тощо (для постійного ведення війн), насаджує розвиток мануфакту­ри, регламентує її діяльність. Щоб мати джерело для по­повнення скарбниці, держава створила горілчані, соляні, тютюнові монополії, її важливими економічними функці­ями в цей період стають збереження конкуренції, обме­ження іноземного впливу на місцеву промисловість, утри­мання пошти, портів, транспортних засобів, організація географічних досліджень. Держава також на певному ета­пі регулює тривалість робочого дня, частково розмір заро­бітної плати за допомогою відповідного законодавства.

Із переростанням продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності починається процес одер-жавлення капіталістичної економіки, або процес дедалі більшого одержавлення системи продуктивних сил і ви­робничих відносин (відносин економічної власності), гос­подарського механізму. Тому держава перестає бути ли­ше^ елементом надбудови і перетворюється на невід’єм­ний елемент базису. З цього часу економічні функції дер­жави значно розширюються і поглиблюються (порівняно 3 Функціями, які вона виконувала на нижчій стадії роз­витку капіталізму). Так, якісно новою економічною Функцією держави стає відтворення сукупного капіталу. она означає, що держава бере на себе виконання такого глобального економічного завдання, як розвиток усієї економічної системи. Тобто без широкомасштабного  втручання держави в економіку в усіх сферах суспільно­го відтворення (в безпосередньому виробництві, в обміні, розподілі та споживанні) економічна система капіталізму не змогла б існувати. Це, а також обмеженість суто рин­кової системи капіталізму вперше з-поміж західних нау­ковців усвідомив Дж. Кейнс.

Про виконання цієї глобальної економічної функції держави свідчить її зростаюча роль як підприємця, інве­стора, продавця, покупця, кредитора, боржника, органі­затора, центральної регулюючої сили тощо.

Щодо впливу держави на розвиток системи продук­тивних сил, то економічно неминучий процес одержав-лення відтворення кожного елемента цієї системи: робо­чої сили, засобів праці, предметів праці, науки, викори­стовуваних людьми сил природи, форм і методів органі­зації праці, а нині — також інформації.

Одержавлення процесу відтворення робочої сили від­бувається в таких формах: зростання чисельності робіт­ників у державному секторі; організація суспільних ро­біт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. було створено адміністрацію громадських робіт); збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком, відповідальність уряду за розв’язання ці­єї проблеми; встановлення мінімуму заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежно від кваліфіка­ції робітників; регулювання тривалості робочого дня, ви­трат на оплату надурочних робіт, умов праці (нормально­го санітарного стану на підприємстві); прийняття законів про право робітників на організацію та ін. У СІЛА таки­ми законами, або «кодексами», в середині 30-х років було охоплено 22,5 млн. осіб. Важливими формами одер-жавлення робочої сили є розвиток державою освіти, охо­рони здоров’я, кваліфікація та перекваліфікація робітни­ків, заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання державою цих функцій означає, що без неї сучасний процес відтворення робочої сили нормальної якості неможливий, оскільки за рахунок заробітної пла­ти робітників та службовців він здійснюється лише част­ково. Таким чином держава створює якісно нові форми для розвитку основної продуктивної сили, завдяки чому забезпечується еволюція економічної системи.

Одержавлення процесу відтворення засобів виробниц­тва відбувається через будівництво державних підпри­ємств, створення спільних з приватним капіталом корпо­рацій, фінансування передових наукомістких галузей,  які забезпечують розгортання НТР, встановлення при­скорених форм амортизації, здійснення сприятливої по­даткової, фінансово-кредитної політики та ін.

Одержавлення процесу відтворення науки здійсню­ється у формі фінансування державою НДДКР, підготов­ки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій) та ін.

Специфічні форми властиві одержавленню процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та виробничих відносин, або відносин економічної влас­ності, їх узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності (на засоби виробництва, ро­бочу силу, науку, інші елементи продуктивних сил, а та­кож на значну частину національного доходу), якісно но­вої, прогресивнішої (порівняно з корпоративною власніс­тю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Вона створює для нього широкий простір, а держава при цьому перетворюється на могутню економічну силу. Так, згідно з оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці СІЛА на початку XX ст. становила 8%, а в 60-х роках — до 30%. Для того, щоб сучасна економічна система була стабільною, частка держави у ВВП, на його думку, повин­на сягати 50%. Якщо брати до уваги не лише безпосеред­ньо державну власність (на засоби виробництва, науку, фі­нансово-кредитні інститути тощо), а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи (прове­дення різних форм економічної політики, державного ре­гулювання, програмування та прогнозування економіки, прийняття відповідного законодавства у цій сфері тощо), то можна дійти висновку про домінуючу роль сучасної держави в розвитку економічної системи країн Заходу.

Одним із узагальнюючих показників такої еволюції є власність держави на значну частину створеного в сус­пільстві національного доходу. Так, якщо у 1848 р. всі витрати держави на федеральному рівні у США станови­ли 48 млн. дол., у 1902 р. — приблизно 1,7 млрд. дол., то наприкінці 90-х років — майже 2 трлн дол. Питома вага всіх витрат уряду США становила в 1913 р. 7,9% ВНП, 7 Р’ ~ И’7″/0′ а наприкінці 90-х років — майже (до 3 трлн дол.). У Великобританії всі державні ви-у 1910 р. становили 12,7% ВНП, у 1933 р. — . о, а в середині 90-х років — понад 50%.

Динамізм розвитку державної власності з часу завер­шального переростання продуктивними силами меж корпоративної власності зумовлений передусім розгортанням НТР. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існуван­ня країни (така сума витрат була досягнута у 1951 p.). Щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд. дол., США знадобилося менше 10 років, сума 300 млрд. дол. бу­ла досягнута за 4 роки, 400 млрд. дол. — менше як за З роки, 500 млрд. дол. — приблизно за 2 роки. Отже, стає очевидним, що такими швидкими темпами не розвивала­ся жодна з форм власності в умовах капіталізму.

Розвиток державної форми власності, а водночас і економічних функцій держави (в наш час — забезпечен­ня розвитку всієї економічної системи, нормальне відтво­рення на розширеній основі, створення умов для прогре­су кожного елемента системи продуктивних сил, послаб­лення, а в міру можливості й запобігання економічним кризам, здійснення певного розподілу та перерозподілу національного багатства на користь найбідніших верств населення та ін.) відбувається відповідно до законів діа­лектики, насамперед закону заперечення заперечення. Це означає, що, незважаючи на перетворення державної власності (у широкому розумінні цієї категорії) на домі­нуючу суспільну форму розвитку продуктивних сил, во­на не повністю, а діалектичне заперечує попередні, менш розвинуті форми власності.

Такий характер заперечення став можливим лише в умовах розвинутої економічної системи капіталістично­го способу виробництва. Це зумовлено тим, що в її ме­жах здійснювався одночасно поступовий, переважно еволюційний розвиток багатьох форм власності, які в конкурентній боротьбі виборювали своє право на існу­вання. Тому тут не було тотальних волюнтаристських експериментів над існуючими формами власності. Виня­ток мав місце лише під час становлення цієї економіч­ної системи в період первісного нагромадження капіта­лу (зокрема при масовому вигнанні дрібних селян з їх­ньої землі). За плюралізму різних напрямів та шкіл еко­номічної теорії практичні рекомендації однієї школи піддавалися ретельній «експертизі» науковців, які пред­ставляли інший напрям чи школу. Тому економічна по­літика уряду здебільшого спиралася на дію об’єктивних економічних законів, хоч нерідко не цілком осмисле­них. Не було й не могло бути (внаслідок тривалої еволю­ції політичної системи, демократичних традицій тощо) у цих країнах культу особи. Водночас певний вплив на посилення або послаблення тенденції до одержавлення економіки, на розвиток державної власності мала в де­яких із них зміна партій при владі. Наприклад, у Вели­кобританії консервативна партія традиційно проводила політику обмеження державної власності, лейбористсь-ка _ п розширення. Але за майже періодичної зміни правлячих партій відбувався розвиток і з одного, і з ін­шого боку.

1.5.3. Сутність і структура господарського механізму

Сутність господарського механізму.

Господарський механізм — сукупність основних форм, методів і важелів управління народним господарством, а отже використан­ня економічних законів, розв’язання суперечностей економічної системи, реалізації відносин власності, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів.

Оскільки до складу народного господарства (або еко­номічної системи) входять основні підсистеми та метаси-стеми, то господарський механізм поелементно можна розглядати як певний комплекс форм, методів і важелів управління продуктивними силами, техніко-економічни-ми відносинами (а отже технологічним способом вироб­ництва), суспільним способом виробництва (у взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин) тощо. Водно­час його важливою функцією є узгодження цих підсис­тем між собою у процесі їх розвитку і взаємодії. Таким чином формується система управління, яка означає сві­домо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб’єктів управління на процес розвитку та функ­ціонування суспільного способу виробництва, економіч­ної системи, їх окремих ланок та елементів.

Ядро системи управління в економіці — цілеспрямо­ваний вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індиві­дів, колективів людей, верств та прошарків для досяг­нення поставленої мети. Основні об’єкти цієї системи — суспільне виробництво загалом (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери сус­пільного відтворення, певні елементи (або підсистеми) економічної системи, відносини власності, продуктивні сили, техніко-економічні відносини тощо (часткова фор­ма) та окремі підприємства, організації й установи (оди­нична форма).

Матеріальною основою вдосконалення господарського механізму є поглиблення суспільного поділу праці, ра­ціоналізація техніко-економічних відносин на основі на­уково-технічного прогресу.

Управління продуктивними силами на макрорівні здійснюється шляхом проведення структурної, бюджет­ної, регіональної, промислової, наукової, податкової та інших форм економічної політики. Управління основною продуктивною силою здійснюється шляхом впливу дер­жави на такі функціональні риси людини-працівника, як рівень розвитку освіти і кваліфікації, регулювання заро­бітної плати, тривалості робочого дня тощо.

Управління відносинами економічної власності відбу­вається шляхом оподаткування доходів (в тому числі прибутків) і власності, цінової політики, надання субси­дій з бюджету, грошово-кредитної політики та ін.

Сутність господарського механізму повніше розкрива­ється у виконуваних ним функціях.

Основні функції господарського механізму. Господар­ський механізм виконує різноманітні функції:

1. Використання економічних законів ( загальносис-темних, підсистемних). Це найважливіша функція гос­подарського механізму. Як відомо, у межах однієї суспі-льно-економічної формації діють закони, притаманні як всьому суспільному способу виробництва (тобто виробни­чим відносинам у їх взаємодії з продуктивними силами), так і окремим підсистемам. Оскільки економічний закон виражає внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки на­самперед між протилежними сторонами явищ і процесів господарського життя, то він має і свої конкретні форми вияву. Система економічних законів виражається в сис­темі економічних категорій. До останньої, зокрема, нале­жать товар, споживча вартість, вартість, ціна, собівар­тість, прибуток тощо. До господарського механізму без­посередньо входять усі конкретні форми економічних за­конів певної економічної системи. Тому з розгляду спів­відношення господарського механізму й економічних за­конів всієї економічної системи, або суспільного способу виробництва, логічно випливає, що господарський меха­нізм є механізмом використання економічних законів.

Перша умова такого використання — пізнання еконо­мічних законів, умов, за яких діє певний закон. Так, змі­стом закону вартості є насамперед обмін еквівалентів, тобто такий обмін товару на товар, за якого суспільне не-

обхідні витрати праці на виробництво одного товару об­мінювалися б на рівнозначну кількість суспільне необ­хідної праці на виготовлення іншого товару. Такий меха­нізм слід встановити насамперед при обміні товарами промисловості та сільського господарства.

Оскільки існують також закони розвитку продуктив­них сил, техніко-економічних відносин і виробничих від­носин (або відносин економічної власності), то господар­ський механізм може бути більш локальним — як меха­нізм використання законів кожної з цих підсистем.

2. Розв’язання соціально-економічних суперечнос­тей. Це друга за значенням функція господарського механізму, з погляду всього суспільного способу вироб­ництва. Вона випливає з попередньої, оскільки кожний економічний закон містить у собі суперечність. Водно­час, оскільки явище чи процес багатші за закон, то ця функція господарського механізму спрямована на розв’я­зання ширшого кола суперечностей, ніж ті, що наявні у межах законів. До таких суперечностей, якщо виходити з принципу примату виробництва, належать суперечнос­ті самої системи продуктивних сил (наприклад, між рів­нем техніки, з одного боку, рівнем освіти і кваліфікації робочої сили — з іншого), а також суперечності у межах суспільної форми (наприклад, між прибутком та заробіт­ною платою, між монополістичною та державною влас­ністю та ін.). Найважливіше значення для реалізації цієї функції має використання суперечності між продуктив­ними силами і виробничими відносинами, а також основ­ної суперечності суспільного способу виробництва.

3. Реалізація відносин власності. У межах цієї функ­ції вирішальна роль належить господарському механізму в економічній реалізації власності на засоби виробниц­тва. Виконання цієї функції повинно бути спрямоване на те, щоб відносини економічної власності сприяли розви­тку всієї системи продуктивних сил, насамперед основної продуктивної сили — людини, безпосереднього працівни­ка. Слід домогтися, щоб у межах певної економічної си­стеми існував плюралізм форм власності, щоб різні кон­кретні форми власності конкурували і співпрацювали між собою. Для забезпечення його необхідно, щоб пито­ма вага державної власності становила до ЗО—35%, сформувати колективну трудову власність, широко роз­вивати акціонерну власність та ін. Водночас потрібна іс­тотна перебудова самої державної власності (через акціо-нування тощо). Конкретними формами реалізації відносин власності є безпосереднє привласнення необхідного та додаткового прибутку в різних формах.

За умов плюралізму форм власності суб’єкти певних форм власності (трудові колективи, підприємці, держава тощо) повинні привласнювати насамперед частку створено­го прибутку, мати змогу використовувати його для розши­рення виробництва, створення кращих умов праці тощо.

4. Всебічний розвиток людини, її потреб (матеріаль­них і духовних), інтересів, стимулів. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то роль господарського механізму полягає в розвиткові як біологічного, так і соціального аспектів сутності людини. У першому випадку необхідно домогтися оптимального гармонійного співвідношення у взаємодії людини з природою, не допустити гострої еко­логічної кризи, створити таку еколого-економічну систе­му, в якій органічно поєднувалися б економічні умови життєдіяльності людини (її праці, освіти, набуття квалі­фікації тощо) зі збереженням навколишнього середови­ща, нормальним розширеним відтворенням в Україні та інших країнах, де ця потреба диктується особливостями національного розвитку людської популяції, гармоній­ною взаємодією цивілізації та природи. У другому випад­ку завдання господарського механізму полягає в тому, щоб людина стала активним суб’єктом виробничих відно­син, або відносин економічної власності, а також соціаль­них, політичних, правових, культурних відносин, щоб у кожній із цих сфер могла реалізуватися соціальна приро­да людини. Йдеться про те, щоб людина могла брати участь у політичному житті, вдосконаленні законів, у розвитку культури, мистецтва тощо. Оскільки сучасна людина вступає у відносини з іншими людьми, завдання господарського механізму полягає й у тому, щоб узго­джувати насамперед економічні інтереси людей.

Крім цих найважливіших функцій, господарський механізм виконує й другорядні, наприклад, стимулюван­ня науково-технічного прогресу, раціональне викорис­тання ресурсів та ін.

Якщо узагальнити основні функції господарського механізму, то він повинен забезпечити ефективну взаємо­дію всіх елементів економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних і виробничих відносин) в усіх сферах суспільного відтворення, а також усіх компонен­тів кожного з цих елементів.

Щоб реалізувати цю мету в умовах існуючої еконо­мічної системи в Україні, слід насамперед створити науково обґрунтовану економічну програму і на цій основі виробити довгострокову соціально-економічну політику уряду. Наступний крок — створення відповідної законо­давчої, правової бази цієї політики, відповідних реформ.

При розгляді господарського механізму слід зауважи­ти, що процес взаємодії всіх елементів економічної сис­теми два століття тому здійснювався переважно через ри­нок, через механізм попиту та пропозиції, періодичні економічні кризи, конкурентну боротьбу тощо. Отже, та­кий ринковий механізм був ядром господарського меха­нізму того часу: зв’язки між мільйонами дрібних капіта­лістичних та дрібнотоварних підприємств відбувалися переважно за допомогою ринку і виявлялися як відноси­ни конкуренції. Так регулювалися обсяги виробництва, ціни, пропорції між галузями та ін. Протилежні цьому механізму свідоме, планомірне регулювання, відносини організованості існували лише у межах окремих підпри­ємств.

За минулі два століття внаслідок значного прогресу продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу пра­ці, еволюції відносин власності від індивідуальної до пе­реважно колективних форм, зростаючої ролі держави в економіці та інших факторів замість ринку ядром госпо­дарського механізму стає державне регулювання еконо­міки. В його основі — дія законів планомірного і пропор­ційного розвитку економіки. Уперше така зміна яскраво виявилась у США під час кризи 1929—1933 pp. Саме рі­шучі дії уряду, який очолював тоді президент Ф. Руз­вельт, вивели країну з найглибшої економічної кризи. З того часу почалося широкомасштабне втручання дер­жави в економіку, а держава з переважно «нічного сто­рожа» (тобто захисника приватної власності), верховного арбітра (стежила за дотриманням правил вільної конку­ренції) перетворилася на крупного підприємця, фінанси­ста, споживача, інвестора, роботодавця і головне — на регулювальника макроекономічних процесів. Теоретично ЦІ процеси вперше обґрунтував англійський економіст Дж. Кейнс.

Основними методами і важелями державного регулю­вання є податкове, кредитно-грошове, цінове, бюджетне регулювання тощо, проведення активної амортизаційної, інвестиційної, інноваційної, антициклічної політики та ін. Основні форми, в яких реалізуються закони плано­мірного і пропорційного розвитку, — це державне регу­лювання, планування, прогнозування та програмування економіки.

Якщо США (країна, яка еволюційним шляхом прой­шла основні етапи розвитку товарно-грошових відносин, а це характерно і для інших країн Заходу), не поклада­ють основну надію на ринковий механізм виходу з еконо­мічної кризи, то тим паче недоцільно було це робити в Україні, де ринковий механізм лише формується.

2. Мікроекономіка. 2.1. Сутність, структура та механізм ринку і проблеми його розвитку

У процесі становлення і розвитку товарно-грошових відносин формується такий найважливіший їх елемент, як ринок. Тому причини виникнення товарно-грошових відносин розкривають і причини виникнення товарного обігу й ринку. Водночас ринок (як окремий елемент) — це складне утворення, він має власну структуру, для йо­го функціонування і розвитку потрібні специфічні умови. З часу виникнення ринку різні напрями та школи еконо­мічної думки неоднозначно тлумачили його сутність.

2.1.1. Сутність і структура ринку

Економічний зміст поняття «ринок». Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі його еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два сто­ліття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для хара­ктеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив Французький економіст О. Курно. На його думку, цей  термін позначає «будь-який район, на якому взаємовід­носини покупців і продавців настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко ви­рівнюватися». Англійський економіст А. Маршалл ствер­джував, що «чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику «Економіка» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (пред­ставників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що ринок — «це набір взаємозв’язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначення об’єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західни­ми науковцями предмета економічної науки, тобто без наголосу на вивченні виробничих або економічних відно­син. Крім того, у перших двох визначеннях акцентуєть­ся на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план при визначенні сутності рин­ку виходить система або певна сукупність економічних від­носин, а також робиться спроба пов’язати його з певними функціями (формування попиту і пропозиції та цін на то­вари). Як у першому, так і в другому випадку необхідно дотримуватися принципу історизму. У наведених визна­ченнях західних і вітчизняних науковців такий принцип значною мірою ігнорувався. Внаслідок цього ці визначен­ня сутності ринку відображають реалії не сьогодення, а двохсотрічної давності, коли панувала вільна конкуренція.

Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукуп­ність економічних відносин між суб’єктами різних типів і форм власності, в тому числі власності на робочу силу з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва.

Для комплексного визначення сутності ринку необ­хідно з’ясувати його функції. Функціями ринку є:

1) здійснення остаточного визначення вартості това­рів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту пра­ці на товар;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв’язку між виробництвом і спожи­ванням), сприяння формуванню цілісної національної економічної системи та її зв’язку з іншими національни­ми економіками в масштабі світового ринку;

3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей;

4) певний регулюючий вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економі­ки приведення у відповідність платоспроможного попи­ту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших  пропорцій;

5) сприяння контролю споживачів за виробництвом,

вирівнювання цін;

6) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.

Виходячи з цього, можна дати комплексне визначен­ня ринку.

Ринок — певна сукупність економічних відносин між різними суб’єктами господарювання з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбувається остаточне визнання їх вартості та реаліза­ція, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробника­ми за зниження витрат виробництва і підвищення суспільної кори­сності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтво­рення і формування цілісної економічної системи, а також здійсню­ється опосередкований контроль споживачів за виробництвом.

Умови ефективного функціонування ринку:

1) реальний плюралізм типів (у тому числі форм) вла­сності та форм господарювання. Якщо виходити з досві­ду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна (приватна) власність (заснована як на власній, так і на чужій пра­ці), колективна власність (у формі акціонерних компа­ній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність у різних формах, змішана форма вла­сності як результат різної комбінації названих форм;

2) здатність різних суб’єктів підприємницької діяль­ності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі оліго-полій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку;

3) розвинуте антимонопольне законодавство. Наяв­ність достатніх механізмів його реалізації значно послаб­люють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку;

4) добре розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів);

5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність;

6) конкурентна боротьба між різними суб’єктами під­приємницької діяльності;

7) розвинутий і розгалужений комплекс об’єктів влас­ності, які можуть стати об’єктом купівлі-продажу (засо­би виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інте­лектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, цінні папери — акції, облігації, сертифікати та ін., гроші, нерухомість, предмети споживання тощо).

Структура ринку.

Структура ринку — сукупність окремих видів ринку у межах націо­нальної економіки, або внутрішнього ринку, а також регіональних, світового у межах світового господарства і взаємодія між ними.

Розрізняють ринок засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, технології, інфор­мації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуаль­ної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок това­рів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок ін­телектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, «ноу-хау», програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довгостроко­вих кредитів), ринок грошей (короткострокових креди­тів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (в сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють мо­нополізований і олігополістичний ринки. На монополізо­ваному ринку один виробник або продавець може зосе­редити у своїх руках всю масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни на рин­ку. На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких зокрема неспроможний впливати на про­цес ціноутворення. На олігополісггшчному ринку декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупі­вель, систему бірж, ярмарків, виставок та інших посеред­ницьких структур із збуту товарів; прямі зв’язки між ви­робниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін. Між різними видами, типами ринків, їх суб’єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв’язки,  на основі яких формуються економічні закони розвитку і функціонування сучасного регульованого ринку.

фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб’єктами цих відносин є підприєм­ства різних форм власності, населення, комерційні бан­ки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об’єк­тами фінансового ринку є особисті заощадження населен­ня, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Ос­новні важелі цього ринку — попит, пропозиція позичко­вого капіталу та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучас­них умовах є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійний фонд, інвестиційні компанії, ощад-но-зберігальні асоціації, заможні верстви населення та ін. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару. Основними продавцями капіталів є страхові ком­панії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабіль­но акумулюють грошові надходження довгострокового характеру від населення. Такої стабільності не мають ко­мерційні банки, оскільки їх депозити формуються з лік­відних коштів підприємств і особистих заощаджень насе­лення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб’єкти.

Розрізняють короткостроковий і довгостроковий фі­нансові ринки. На першому об’єктом купівлі-продажу є векселі державної скарбниці (вид державних цінних па­перів з короткостроковими зобов’язаннями держави до 12 місяців, що їх випускають центральні банки), на дру­гому — довгострокові позички й цінні папери. Тому дов­гостроковий фінансовий ринок поділяється на ринок дов­гострокового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткострокових і довгострокових креди­тів надають крупні комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для пев­них категорій позичальників. Так, крупні компанії зде­більшого отримують кредит на тривалий термін, без за­безпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити забезпечення, поручитель­ство або гарантію. У багатьох країнах значна частина позичок надається у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредит і можли­вість протягом певного періоду отримати позичку без до­даткових переговорів з банком. Водночас відкриття кре­дитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своє­му поточному рахунку не менше 20% загальної суми кре­диту (компенсаційний залишок), яку він не може вилу­чити або перевести в інший банк. Ця умова «прив’язує» позичальника до банку. Якщо кредити надаються під за­ставу, то банк отримує право розпоряджатися закладе­ним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозит­ними сертифікатами та ін.).

Найнижчими відсотковими ставками за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткострокові кредити для першокласних позичальни­ків. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надаються кре­дити під цінні папери, товари й устаткування, під борго­ві зобов’язання позичальників (тобто під дебіторську за­боргованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюються при наданні сільськогосподарських кредитів (довгостро­кових — під заставу нерухомості, короткострокових — під заставу майбутнього врожаю та ін.) та споживчих кре­дитів (під заставу житла, товарів тривалого користуван­ня), відсоткові ставки за які є найвищими.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінан­сового ринку справляє держава через механізм проведен­ня кредитної політики. Зокрема, держава впливає на ве­личину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку та ін.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед відновити довіру до держави, повернути тру­дящим вилучені державою трудові заощадження, індек­сувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, інтенсивніше здійснювати процес акціону-вання власності, створювати інвестиційні фонди тощо.

Ринок робочої сили — сукупність економічних відно­син між найманими працівниками, підприємцями і бір­жами праці (державними й приватними) з приводу орга­нізації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В су­часних умовах результати цього продажу фіксуються в колективних та індивідуальних контрактах, в яких за­значено обсяги й умови роботи, величину заробітної пла­ти, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в кон­тракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для вже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб’єк­тами ринку робочої сили є не тільки підприємець і на­йманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосе­реднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — це по­пит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й част­ково споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить: від попиту на товари і послуги, що виготовляються на підприємствах відповідного типу; рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці; форм і методів організації виробництва, економічної ко­н’юнктури; ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема, від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній); якості робочої сили та якості праці; величини інвестицій; технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої си­ли залежить від рівня народжуваності населення, трива­лості освіти і набуття кваліфікації, демографічної політи­ки держави, ринку житла, рівня заробітної плати, прес­тижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення попиту і пропозиції фор­мується дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої си­ли недостатня (порівняно з попитом), у другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція пере­вищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили У розвинутих країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про Що свідчить певна кількість безробітних, у деяких краї­нах безробіття сягає 15% працездатного населення), з де­фіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок переви­щення пропозиції над попитом заробітна плата відхиля­ється донизу від вартості товару робоча сила, і навпаки. В межах загальнонаціонального ринку робочої сили виді­ляють окремі сегментні ринки, або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості та в «старих», традиційних галузях; ри­нок робочої сили у сферах матеріального і нематеріально­го виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поді­ляється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівква-ліфікованих і некваліфікованих працівників з відповід­ною диференціацією робіт і спеціальностей.

В У країні ^процес формування ринку робочої сили тіль­ки почався. Його характерними особливостями є: значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом, від­чутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслі­док несформованості ринку житла, значних цін на послу­ги, пов’язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Основними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розви­ток малого підприємництва (у розвинутих країнах Захо­ду дрібні та середні компанії забезпечують більшість ро­бочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіка). Попит на цей тип капіталу за­лежить насамперед від величини відсотка (або ефектив­ності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням від­сотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції та розширення виробництва) зменшується, і навпаки. У ринку засобів виробництва виділяють ринок засобів пра­ці та ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділя­ють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, що виготовляється на індивідуальні замовлення.

Для створення широкомасштабного і високоефектив­ного ринку засобів виробництва в Україні необхідно за­безпечити реальний плюралізм форм власності, що зумо­вить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна аморти­заційна політика держави, слід надавати податкові, кре­дитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Важливу роль у цьому процесі відіграватиме формування венчурного (тобто ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультатив­них фірм для впровадження нової техніки, утворення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання. Складовими елемента­ми цього ринку є виробництво товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відео-техніки, пральних машин тощо) та поточного споживан­ня Найважливішими напрямами формування такого ринку в Україні є:

1) ліквідація глибокої диспропорції в народному гос­подарстві між групою «А» (виробництво засобів виробни­цтва) і групою «Б» (виробництво предметів споживання). У 1999 р. це співвідношення становило 76% : 24%, а в розвинутих країнах Заходу — ЗО : 70;

2) поступове створення сучасної системи заробітної плати. Наприкінці 90-х років середня денна зарплата у Швеції, ФРН становила понад ЗО дол., в Австрії — 25, у франції — 15, в Україні — приблизно 1,7 дол. Набли­ження України у цій сфері до західноєвропейських стан­дартів можливе насамперед за умови істотного підвищен­ня рівня продуктивності праці. Але й у теперішніх умо­вах у нашій державі існує значна невідповідність між оплатою робочої сили і рівнем цін на предмети споживан­ня, між рівнем продуктивності праці та реальною заро­бітною платою. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування.

3) насичення споживчого ринку на основі радикаль­ної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу.

Ринок послуг — певна сукупність економічних відно­син з приводу організації та купівлі-продажу послуг. По­слуга — це особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (по­рівняно із звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживан­ня послуги збігається з процесом її створення, з діяльніс­тю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв’язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі та ін.) і нетрадиційні (мар­кетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-буді­вельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) по­слуги. У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайня­то понад 70% працездатного населення, у США — до ‘5%. Це свідчить про існування розвинутого ринку по­слуг. Послуги створюються у сфері як матеріального (гро­мадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і немате­ріального (освіта, охорона здоров’я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільно-необхідні витрати на їх створення, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів ви­робниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів.

Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній про­порції між власниками підприємств і установ, що нада­ють послуги, і тими, хто їх створює (якщо ці підприємст­ва не є власністю самих виробників послуг). Так, в Укра­їні витрати населення на комунальні послуги зросли у 90-х роках у декілька десятків разів, а реальна зарплата знизилася у 5—6 разів.

У розвинутих країнах світу людина перетворилася на основний елемент національного багатства, а її відтворен­ня (фізичних можливостей, інтелектуальних, організатор­ських здібностей, основних рис людини-працівника і лю-дини-власника) стає опосередковано одним із пріоритет­них завдань розвитку суспільства. Це означає, що еконо­мічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно серед різних типів і видів ринку ринок послуг стає домінуючим.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи до 80% сімейного бюджету витрачається на продукти хар­чування (у розвинутих країнах світу — майже 20%). То­му основна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібно­стей переважної більшості населення, відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з’являються престижні дитячі сад­ки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності.

Головною умовою розширення ринку послуг в Украї­ні є зростання продуктивності праці у сфері матеріально­го виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері не­матеріального виробництва, значно розширити асорти­мент платних і безкоштовних послуг для населення. Крім того, важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є підвищення реальної заробітної плати, форму­вання повноцінного ринку робочої сили та інші фактори.

Ринок інтелектуальної власності. Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності та­кож необхідно виділити кількісну й якісну сторони. У першому випадку — це різні об’єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, «ноу-хау», програ­ми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). У другому — відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення назва­них об’єктів власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху фор­мування ринку інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для подання, захисту і впро­вадження винаходів, нових моделей та зразків промисло­вого устаткування. Необхідно оперативно перевести в па­тенти України авторські свідоцтва, які були видані гро­мадянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, Україна втратить пріори­тет на велику кількість винаходів. Наша держава досяг­ла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізи­ки, фізіології, клітинної та молекулярної біології, елек­трохімії, що дає їй змогу бути активним учасником на міжнародному ринку ідей.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності відіграє у розвинутих країнах світу венчурний (ризиковий) капітал. Він у цільовому порядку інвесту­ється в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фі­рми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм можуть бути самостійними, частина — відділеннями крупних корпорацій, фінансо­вих груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, які створюються на ризикових під­приємствах. Ці новації бувають запатентованими і безпа­тентними («ноу-хау»).

У широкому розумінні «ноу-хау» — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого до­свіду, необхідного для виготовлення певного виробу, від­творення виробничого процесу тощо. «Ноу-хау» містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво то­що. «Ноу-хау» вважається власністю підприємства з па­тентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін «ноу-хау» може здійснюватися за згодою між підприємствами через передання документації, орга­нізацію навчання працівників, участь спеціалістів у про­мисловому виробництві. Як правило, «ноу-хау» здійсню­ється разом з переданням патентних прав, продажем ви­робів, але інколи підписується домовленість, об’єктом яких є виключно «ноу-хау».

Передання інформації на зразок «ноу-хау» передбача­ється за контрактом у таких формах: технічної докумен­тації (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне об­ґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, Формули та ін.); усної інформації та показу, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід,

навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об’єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж різних нововведень поширювати­меться в Україні внаслідок зростання кількості підпри­ємств, які працюють на основі ринкового та оптимально­го поєднання ринкового і державного регулювання.

Валютний ринок — важлива сфера економічних від­носин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і пла­тіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, теле­графних і поштових переказів в іноземній валюті). На ва­лютному ринку здійснюються операції зовнішньої торгів­лі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, тури­зму. З погляду організаційних відносин цей ринок функ­ціонує через кореспондентські рахунки між банками різ­них країн. Переважно операції на ньому здійснюються у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та ін. Про механізм функціонування цього ринку йтиметься в темі 4.3.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві. Від якості та обся­гу інформації залежить правильність прийнятого рішен­ня. Інформація не є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і спожи­вачем на ринку інформації є посередники, основне за­вдання яких — збирання і продаж інформації. Ці ринки різняться ступенем поінформованості та можливості ре­альних дій таких посередників у реалізації товарів і по­слуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізуються тво­ри мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів — 1,32%. Своєрідною ціною на ринку ін­формації є плата за рекламу.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передання її в окремих країнах Заходу називають інформаційно-статис­тичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час ві­зитів команди спеціалістів (інженери, техніки, майстри, робітники) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особ­ливостей організації виробництва, конструктивних і тех­нічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд про­фесійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливі­ші результати, визначаються основні нормативи та по­казники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку та віддалену перспективу.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу золота. Здійсню­ють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) і спеціалізованих фірм, які займаються очисткою металу (афінаж) і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають. Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покуп­ці цього товару — промислові компанії, які використову­ють золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, те-завратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота про­дають для використання в промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо ви­конувало роль грошей і тому практично не купувалося й не продавалося. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золо­тодобувних країн і частини золотих запасів держав і при­ватних осіб забезпечували монетні двори і центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золо­то за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Вна­слідок цього поняття «купівля-продаж золота», «ціна зо­лота» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) було забо­ронено володіти золотом, внаслідок чого приватні тезав-ратори були позбавлені можливості купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни в умовах стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно про­давати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота — державний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному рин­ку об’єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов’язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Так, за період 1934—1972 pp. США продали іншим країнам 18 тис. т монетарного золота, а купили 24 тис. т.

Оскільки деякі країни зберігають свої золоті запаси у США (в 1960 р. вони становили майже 10 тис. т), то тор­гівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і однієї країни з іншою) здійснювалася зде-

більшого без його фізичного переміщення. За 1953_ 1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і ку­пив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було ви­везено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох країнах, водночас у переважній біль­шості з них цей коштовний метал продавався і купував­ся вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а з 1978 р. — купівлі його. Так став формуватися єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані за­паси капіталістичних країн та ін. Незначна частина зо­лота продається золотодобувними країнами промисловим фірмам (без посередників), а переважна частина купуєть­ся і продається з участю спеціалізованих фірм. На Лон­донському ринку золота ці операції здійснюють 5 фірм, які очолює фірма (банківський дім) Ротшильда, що при­власнює значні багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлення ціни на Лондонському ринку ( з урахуванням попиту і пропози­ції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на цей товар. На інших рин­ках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) врахо­вуються вартість доставки золота із Лондона і Цюріха, а також плата за страхування та інші витрати, внаслідок чого ціна на золото, як правило, там вища.

На міжнародних ринках золота товар продається пе­реважно у стандартних злитках по 12,5 кг з пробою 995 або 999. На внутрішніх ринках — у злитках від 5 г до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах тощо.

Комплексне визначення структури ринку, як уже за­значалося, передбачає з’ясування не лише його основних об’єктів, а й головних суб’єктів (внутрішнього та зовніш­нього ринків). Основними суб’єктами внутрішнього рин­ку є: 1) населення (домогосподарства); 2) фірми; 3) дер­жава. Серед населення, у свою чергу, виділяютья соці­альні класи, верстви і прошарки. Американські науков­ці поділяють населення на чотири головні категорії спо­живачів, кожна з яких складається з певних груп із від­повідними способами життя. До першої категорії нале­жать люди, які намагаються задовольнити елементарні потреби. Це переважно знедолені, з низьким рівнем осві-

ти які живуть у злиднях (як правило, люди похилого ві­ку) та молодші за них, що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 90-х років їх налічувалось у США приблизно 13% • Д° другої категорії американські економісти відно­сять людей, що «спонукаються ззовні». Серед них вони виділяють групу, в якої виражене почуття належності до середнього класу; групу з прагненням зверхності, гото­вих до змагальності. Це верхній шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається дося­гти в житті якомога більше — лідери бізнесу, вищі мене­джери, високопоставлені урядові чиновники. Ця катего­рія становить до 67% населення країни.

Третя категорія — люди, які «спонукаються зсере­дини». За соціальним походженням вони не можуть на­лежати до перших двох категорій. Це особи, захоплені екзотичними та благородними заняттями, активні захис­ники довкілля, учасники суспільних рухів та ін. Ця ка­тегорія охоплює до 20% населення США.

До четвертої категорії, найменш чисельної (майже 2% населення), належать люди, в яких поєднуються де­які риси другої та третьої категорій і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею більшість лю­дей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної еко­номіки») належала до першої категорії, що здебільшого відповідає дійсності, особливо в останні кризові роки. Ці категорії населення є учасниками різних типів ринків, розглянутих вище з погляду об’єктів ринку.

Другий важливий суб’єкт внутрішнього ринку — фірми, передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприєм­ницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані фір­ми, державні фірми, споживчу кооперацію, взаємоощад-ні банки, неприбуткові організації та фірми із само­управлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті това­риства, командитні товариства, розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеже­ною відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (концерни, трести).

Найпростішою класифікацією цього типу суб’єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у вну­трішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та крупні. У більшості розвинутих країн світу кількісно пе­реважають дрібні фірми (малий бізнес, див. тему 2.4).

Щодо структури світового ринку, то панівне становище на ньому посідають гігантські ТНК, про що йшлося вийде

В Україні у 1990 р. зареєстровано майже ЗО тис я наприкінці 2000 р. — понад 226 тис. малих підприємств на яких працювало 1,8 млн. осіб.

2.1.2. Інфраструктура ринку

Фондова і товарна біржі. Поняття «інфраструктура» відображає сукупність різних установ та інститутів, пев­них видів діяльності, які забезпечують рух об’єктів вла­сності: банки, фондові і товарні біржі, біржі робочої си­ли, валютна біржа, інформаційні центри та ін.

Фондова біржа — установа, організований ринок, на якому влас­ники здійснюють процес купівлі-продажу цінних паперів.

Членами біржі є, як правило, її засновники — окре­мі індивіди та кредитно-фінансові інститути. У разі по­треби засновники біржі можуть розширити коло її членів через продаж біржових місць. За сприятливої кон’юнкту­ри ціна місця на Нью-Йоркській біржі сягає 1,5 млн. до­ларів. Члени біржі або державні органи, що контролю­ють її діяльність, встановлюють умови, за яких певна компанія може бути допущена до біржової торгівлі. Так, щоб котируватися на Нью-Йоркській біржі, кількість ак­цій, випущених корпорацією, повинна становити не мен­ше 1 млн. шт., а чисельність акціонерів, які б володіли не менш як 100 акціями, — 200 осіб. Тому в середині 90-х років на цій біржі котирувалися акції лише приблизно 2000 наймогутніших корпорацій (із майже 4,6 млн. усіх корпорацій США). На Токійській біржі котирувалися майже 1600 компаній. Щоб зареєструватися на цій бір­жі, прибуток компанії за останні три роки повинен ста­новити не менше 300 млн. єн, статутний капітал — не менше 1 млрд. єн, а дивіденди на одну акцію — не мен­ше 5 єн. Це означає, що членами фондової біржі можуть бути лише високорентабельні фірми. На цій біржі також продаються облігації державних позик.

У США та Японії моноцентрична біржова система. Не­зважаючи на існування в них майже 10 фондових бірж, домінує в кожній із цих країн одна біржа, розташована у фінансовому центрі країни. В Німеччині, Канаді та інших державах — поліцентрична система бірж, за якою поряд з головною біржею існує одна або кілька провідних.

Реєстрація на біржі піднімає престиж компанії, по­легшує доступ до ринку капіталу, сприяє підвищенню курсу її акцій, а, отже, розширює коло акціонерів. У де­яких наймогутніших корпораціях кількість акціонерів сягає 4 і більше млн. осіб. Тому вони централізують знач­ні грошові суми, що сприяє прискоренню інвестиційних процесів, зростанню могутності крупних корпорацій. Членство на біржі не є раз і назавжди даним. Його необ­хідно постійно підтверджувати високим і стабільним курсом акцій. Показники курсу акцій є свідченням діло­вої активності, стабільності економіки. У США, наприк­лад, використовують такий агрегований статистичний по­казник ділової активності, оцінки економічної кон’юнк­тури, як індекс Доу-Джонса. Він ґрунтується на динаміці середніх курсів акцій 65 наймогутніших корпорацій, у то­му числі ЗО промислових, 20 транспортних і 15 із сфери комунально-побутового обслуговування, а також на даних про ціну акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі.

Купівля-продаж акцій на фондовій біржі здійснюєть­ся за допомогою посередників. Якщо посередник купує цінні папери за власні кошти або за рахунок отриманих кредитів, а відтак продає їх за вищу ціну, то на амери­канському позабіржовому ринку його називають дилером, головного посередника на центральній фондовій біржі Нью-Йорка — спеціалістом, а інших посередників, які пов’язують спеціаліста з покупцями або продавцями, — брокерами. За свої посередницькі операції брокери отри­мують винагороду за угодою між зацікавленими сторона-ми-клієнтами або відповідно до такси, встановленої бір­жовим комітетом. За успішного ведення посередницьких операцій брокер може накопичити кошти і стати диле­ром. Брокери мають свій статут, в якому визначені поря­док управління, прийому до складу членів біржових орга­нів, їх функції тощо. Керівним органом на фондовій бір­жі є біржовий комітет (у США — Рада керівників), при якому функціонує біржова комісія, що дає дозвіл або від­мовляє у допуску нових цінних паперів на котирування. При біржових комітетах також функціонують котиру­вальні комісії, які відають питаннями щоденної публіка­ції даних про кількість поданих цінних паперів, їхній курс у курсових бюлетенях. Такі бюлетені випускають у США всі види бірж.

Курси акцій та облігацій промислових компаній (і Державних позик) зазнають постійних коливань. Найріз-кіше вони падають під час економічної кризи, а підвищу­ються — у період сприятливої економічної кон’юнктури. Так, під час кризи 1929—1933^ pp. курсова вартість ак-Щи, що котирувалися на Нью-Йоркській біржі, знизилася приблизно в 4,5 раза. Нерідко курси акцій знижують­ся в умовах зростання промислового виробництва. Це зу­мовлено насамперед валютною, фінансовою кризами. Певний вплив на курс акцій має терміновий тип опера­цій на біржі, який становить основну масу біржових опе­рацій у більшості розвинутих країн (крім них ще існують касові, коли оплата цінних паперів проводиться одразу або у найближчі 2—3 дні) і за якого акції продаються, а їх оплата відбувається протягом одного місяця. При цьо­му продавці акцій через засоби масового зв’язку (радіо, телебачення, пресу) намагаються штучно знизити їхній курс. Це зумовлено тим, що вони продають знецінену ак­цію за вищою, заздалегідь погодженою ціною (наприк­лад, куплену за 80 дол. продають за 100 дол.).

На фондовій біржі відбувається розподіл і перерозпо­діл фінансового капіталу (на «первинному» ринку — ко­ли акції випускаються і продаються населенню, різним компаніям та фінансово-кредитним інститутам, та «вторинному» ринку — коли емітовані акції перебува­ють в обігу і переходять з одних рук в інші), що разом із рухом грошей, інших цінних паперів та відповідними ін­ститутами формує кровоносну систему економіки. Основ­ними особливостями розвитку фондового ринку в 90-х роках XX — на початку XXI ст. є: 1) його вирішальна роль у перерозподілі фінансових ресурсів; 2) значне збільшення обсягів операцій на цьому ринку (з 1990 по 2000 р. щоденний обсяг операцій на світовому ринку об­лігацій зріс з 190 до 950 млрд. дол., акцій — із 40 до 800 млрд. дол.; 3) істотне зростання ролі інтернет-техно-логій на цьому ринку; 4) збільшення капіталізації світо­вого фондового ринку (з 9,3 трлн дол. у 1990 р. до 25 трлн у 1999 p., а частка США — з ЗО до 50%); 5) трансформація фондових бірж із закритих організацій у відкриті акціонерні товариства; 6) об’єднання фондо­вих бірж Західної Європи; 7) деяке зростання частки країн, що розвиваються, у капіталізації світового фондо­вого ринку (з 5% у 1990 р. до 8% у 1999 p.).

В Україні обсяги випуску акцій у 2000 р. становили майже 16 млрд. грн., обсяг торгів цінними паперами на семи фондових біржах і у двох торговельно-інформацій­них системах — 39 млрд. грн., у тому числі понад 51% — на позабіржову фондову торговельну систему.

Товарна біржа — постійно діючі ринки, де купівля-продаж товарів здійснюється на основі встановлених стандартів і зразків, відпо­відних форм документів, якими регламентуються номенклатура, обсяг, ціни, терміни і види доставки та інші умови.

Якщо фінансові біржі та комерційні банки разом з рухом цінних паперів і грошей є кровоносною судиною економічної системи, то її клітинами слід вважати гі­гантську масу товарів, значна частина яких продається і купується на товарній біржі.

Товарні біржі поділяються на міжнародні та націо­нальні, універсальні та спеціалізовані. Найважливіші центри міжнародної торгівлі знаходяться у США, Англії й Японії: на них припадає понад 90% міжнародного бір­жового обороту. На універсальних біржах продаються промислові та сільськогосподарські товари. На спеціалі­зованих товарних біржах продаються окремі товари або споріднені групи товарів. Наприклад, на Нью-Йоркській біржі — кава, какао і цукор. На спеціалізованій товарній біржі Англії (де продаються кава, какао, цукор) за торго­вий день укладається до 2,5 тис. контрактів на какао в обсязі 10 т кожний. На Лондонській біржі металів щоро­ку укладається майже 14 млн. контрактів.

На біржі здійснюються два види товарообігу: реаль­ний і ф’ючерсний. Перший передбачає перехід товару від продавця до покупця. На такі поставки припадає до 10% світової торгівлі відповідними товарами.  При ф’ючерс-них видах товарообігу продаються право на товар (напри­клад, на майбутній врожай), ф’ючерсні контракти, тому рух товару тут необов’язковий. Різницю між ціною кон­тракту в день його укладення і ціною в день його вико­нання виплачують або продавець (якщо ціна піднялася), або покупець (якщо ціна знизилася). Нерідко ці два ви­ди продажу взаємопов’язані. Так, фірма, яка продає ре­альний товар на біржі з поставкою в майбутньому, може одночасно купити право на інший товар (ф’ючерсні кон­тракти), на таку ж кількість товарів і відповідний термін поставок.   На  випадок   можливих   збитків,   зумовлених зміною цін на ринку в майбутньому, ф’ючерсні контрак­ти збільшуються (так зване хеджування).  Операції хе-джування —  основна сфера діяльності товарних бірж. Так, на Лондонських біржах металів і цукру на ці опера­ції припадає майже 60%  їх діяльності. На ф’ючерсних біржах лише до 2% операцій припадає на реальні това­ри. Спекулятивні операції посідають друге місце в діяль­ності товарних бірж. Так, на Нью-Йоркській біржі кави, какао, цукру вони становлять майже 40% сукупної діяль­ності. Учасники цих операцій отримують прибуток у ре­зультаті різниці цін на товари на різних біржах і в різний час. Така розбіжність має місце, незважаючи на наявність комунікаційно-інформаційних систем між товарними бір­жами всередині країни і між біржами різних країн.

Певну відносно самостійну роль у процесі оптової тор­гівлі товарами відіграють брокери, укладені ними бро­керські угоди. У США на такі угоди припадає менше 5% оптового товарообігу. Брокери укладають товарні угоди від імені конкретних покупців або продавців. Без них не обійтися, особливо у разі перебоїв у збуті товарів, опера­тивного заповнення окремих ніш на ринку. За свою ді­яльність брокери отримують певний відсоток від вартос­ті угоди або фіксовану ставку за кожну угоду.

Важлива роль у діяльності біржі належить процесу котирування цін. Для цього створюють котирувальні ко­місії. Котирувальні ціни, як правило, встановлюються на рівні середніх із заявлених продавцем. Котирувальна ко­місія фіксує їх на момент відкриття біржі, всередині та наприкінці дня і публікує. На біржі встановлюються стандарти на біржові товари, розробляються типові кон­тракти, виконуються арбітражні функції, узагальнюєть­ся і розповсюджується інформація про фінансовий стан членів біржі, здійснюються розрахунки між ними тощо.

В умовах регульованого ринку діяльність товарних бірж (як і фінансових) контролює держава, передусім прийняттям відповідного законодавства, в якому визна­чаються правила їх діяльності (у тому числі клієнтів і по­середників), права й обов’язки, а також здійсненням кон­тролю за дотриманням прийнятих норм і правил. Крім того, держава регламентує діяльність бірж через фінансо­во-кредитний механізм, податкову політику. Вона опосе­редковано впливає й на ціновий механізм біржі, підви­щуючи ціни за державними контрактами, надаючи суб­сидії та пільгові кредити виробникам тощо. У певний час держава може навіть обмежувати кількість спекулянтів.

Товарні біржі існували в Україні у XVIII—XIX ст. та на початку XX ст. У 1917 р. їхня діяльність була припи­нена. Частково біржі відродилися в 1920—1930 pp. У пе­ріод НЕПу, зокрема, існувало до 100 товарних бірж. З 1990 р. почалося створення бірж, і в 1991 р. було 50 уні­версальних та товарних і товарно-сировинних бірж, у 2000 р. — відповідно 88 і 146, а обсяг укладених на них угод — 180 і 495 млн. грн. (у 1994 р. — 61 і 225 млн. грн.). Це свідчить про їх низьку ділову активність, через що залишається нереалізованою значна кількість пропо­зицій, слабо налагоджена котирувальна робота, недостат­ній досвід мають брокери, повільно відбувається опти­мальна спеціалізація бірж тощо. Для ефективної роботи бірж в Україні слід насамперед створити надійну право­ву базу (зокрема, біржове законодавство), підготувати ви­сококваліфіковані кадри, налагодити надійне державне  регулювання їх діяльності (насамперед за допомогою еко­номічних важелів), створити систему достовірної інфор­мації та ін.

Біржа робочої сипи (біржа праці), або служба зайнятості — уста­нови, які здійснюють посередницькі функції між працівниками і підприємцями, збирають і надають інформацію про наявність ва­кансій, сприяють підготовці та перепідготовці кадрів, створенню робочих місць, швидкому переміщенню робочої сили, забезпечен­ню ефективності зайнятості працездатного населення, частково регулюють процес зайнятості.

Біржа має відділення у містах, районах; їх завдання полягає в тому, щоб аналізувати, розробляти програми зайнятості, надавати профконсультації, здійснювати під­готовку, перепідготовку кадрів та працевлаштовувати їх.

Біржі робочої сили виникли у першій половині XIX ст., в Росії — на початку XX ст. У сучасних умовах посеред­ницькі функції між працівниками і підприємцями викону­ють державні біржі. У СІЛА їх у середині 90-х років налі­чувалось приблизно 2 тис. У деяких країнах (Великобри­танія, Франція та ін.) біржі не лише ведуть облік безробіт­них, а й виплачують їм допомогу. Якщо безробітні відмов­ляються від роботи, запропонованої біржею, їх позбавля­ють виплат з фондів безробіття. Крім державних бірж пра­ці, у країнах Заходу існують приватні агенції для трудово­го посередництва та посередницькі бюро. Приватні агенції сприяють працевлаштуванню окремих категорій трудя­щих (сільськогосподарських працівників, вчителів та ін.). Посередницькі бюро виконують свою функцію при проф­спілках, молодіжних організаціях тощо. Направлення на роботу, які видають біржі праці, не є обов’язковими для підприємців. Кваліфіковані працівники, як правило, не користуються послугами цих бірж. Тому в СІЛА через ці установи працевлаштовуються менше 20% повторно прийнятих на роботу. У колишньому СРСР біржі праці іс­нували до кінця 1930 р.

На початку 1991 р. в Україні було прийнято закон «Про зайнятість населення». Згідно з ним на всій тери­торії України створюються служби зайнятості, які зобо-в язані надавати послуги щодо забезпечення зайнятості населення. Основними функціями служби зайнятості є аналіз і прогноз попиту і пропозиції робочої сили: інфор­мування населення і державних органів управління про стан ринку праці; консультування громадян та підпри­ємців, які звертаються до цієї служби, про можливість отримання роботи, вимоги до професії; організація про­фесійної підготовки і перепідготовки; реєстрація безробітних; підготовка програм зайнятості та ін. У складі дер­жавної служби зайнятості створюється інспекція, яка контролює хід виконання законодавства про зайнятість державними та громадськими організаціями, підприєм­ствами, установами та іншими підприємцями. Для спри­яння працевлаштуванню населення можуть також ство­рюватися комерційні бюро, агентства та інші організації. Державна служба зайнятості має право отримувати ін­формацію про наявність вакансій, умови праці; вносити пропозиції про встановлення квот прийому на роботу тих осіб, яким потрібний соціальний захист; направляти без­робітних на громадські роботи тощо. З цією метою вона укладає договори з громадянами при їхньому працевла­штуванні (з оплатою вартості проїзду, добових), оплачує вартість професійної підготовки і перепідготовки, вста­новлює на час навчання стипендії та ін. Для фінансуван­ня цих витрат створюється державний фонд сприяння за­йнятості. З коштів фонду можна надавати безвідсоткові позички безробітним для підприємницької діяльності. Фонд сприяння зайнятості створюється на республікансь­кому і місцевому рівнях і становить не менше 3% обся­гів республіканського і місцевих бюджетів. Джерелами надходження коштів до цього фонду є обов’язкові від­рахування підприємств, кошти служби зайнятості, отри­мані за надання платних послуг підприємствам і органі­заціям, добровільні внески громадських організацій, за­рубіжних фірм та ін.

2.2. Ринкова рівновага і механізм її досягнення

З’ясування сутності товарно-грошових відносин, у тому числі ринку, його структури та інфраструктури дає змогу розкрити механізм ринкової рівноваги, зокре­ма взаємодію попиту і пропозиції. В історії світової економічної думки вже понад два століття різні напрями, течії та школи прагнуть визначити головні умови і механізм досягнення ринкової рівноваги. Оскіль­ки практика постійно вносить щось нове у розвиток економічної системи, ускладнює механізм їі функціону­вання, з’являються нові моделі, теорії досягнення рин­кової рівноваги.

2.2.2. Еластичність попиту і пропозиції та їх основні види

Взаємодія попиту і пропозиції в умовах досконалої конкуренції. При з’ясуванні особливостей взаємодії попиту і пропозиції важливо знати конкретний рівень їх зростання або зниження, коли, скажімо, ціна зростає на 20% або дохід зменшується на 5%. Для цього користу­ються поняттям еластичності.

Еластичність — міра реагування однієї змінної величини внаслі­док одновідсоткової зміни другої змінної величини.

Найважливішу роль в еластичності попиту і пропози­ції відіграють зміни величини попиту залежно від ціни. Еластичність у цьому випадку показує, яка зміна попиту у відсотках відбувається із зростанням ціни, скажімо, на 1%. Ця залежність виражається формулою

де К —- величина попиту, Р — ціна, %ЛЛ — відсоткова зміна К, %ЛР — відсоткова зміна Р.

Якщо індекс цін на споживчі товари становив 100 на початку року, а наприкінці року зріс до 105, то відсотко­ва зміна, або річний темп зміни інфляції, становитиме 5/100 = 0,05, або 5%. Тому еластичність попиту залеж­но від зміни ціни матиме такий вигляд: тобто вона дорівнює зміні кількості, зумовленої одинич­ною зміною ціни (ЛК/ЛР), помноженої на відношення ці­ни до кількості (Р/К).

Простіша формула еластичності, точніше, цінової еластичності така:

„   _ Відсоткова зміна кількості товарів, на які є попит Відсоткова зміна ціни

Відсоткові зміни визначаються діленням величини зміни в ціні на початкову ціну та відповідних змін кіль­кості товарів, на які відсоткова зміна ціни зумовлює зменшення попиту на ту кількість продукції, на яку спо­чатку був попит. Тому цю формулу можна записати так:

р,  __ Зміна кількості продукції, на яку є попит       Зміни цін

Початкова кількість такої продукції         Початкова ціна

Еластичність попиту залежно від зростання ціни, як правило, є від’ємною величиною. Це означає, що із зрос­танням ціни попит на товар зменшується.

Аналогічно вимірюється еластичність пропозиції. За­лежно від ціни вона є відсотковою зміною пропонованої кількості товарів внаслідок одновідсоткового зростання ціни. Як правило, таке значення еластичності позитивне, оскільки вища ціна — стимул збільшити випуск товарів.

Особливість ринкового механізму в цьому випадку по­лягає в тому, що попит еластичніший за ціну протягом тривалого, а не короткого проміжку часу. Це зумовлено тим, що люди не одразу змінюють свої звички у спожи­ванні товарів, а також тим, що попит на один товар мо­же бути пов’язаний із запасом у споживачів іншого това­ру, який змінюється повільніше. Так, різке підвищення ціни на бензин, хоч і скорочує попит на нього, але мен­шою мірою. Водночас на тривалому проміжку часу спо­живачі намагатимуться купувати малолітражні та еко­номніші автомобілі. Для окремих груп товарів (автомобі­лі, холодильники, телевізори тощо) попит еластичніший у короткотривалому, а не довготривалому періоді. Так, у США щорічно продається до 15 млн. автомобілів. Тому із зростанням цін попит на них різко знизиться, хоча за­гальний парк автомобілів зменшиться ненабагато. В міру зношування старих машин попит на них з часом зросте.

У пізнанні механізму ринкової рівноваги важливу роль відіграє коефіцієнт еластичності. Він визначаєть­ся як відношення зміни обсягу попиту чи пропозиції (зростання чи зменшення у відсотках) до зміни цін (у від­сотках). Для різних товарів коефіцієнт різний. Це зумов­лено неоднаковими витратами виробництва, наявністю або відсутністю товарів-субститутів (тобто замінників), зміною доходів, модою та іншими факторами.

Залежно від величини коефіцієнта еластичності розріз­няють такі основні види еластичності попиту і пропозиції: 1) попит і пропозиція абсолютно еластичні; 2) попит і про­позиція відносно еластичні; 3) попит і пропозиція одинич-но еластичні; 4) попит і пропозиція відносно нееластичні; 5) попит і пропозиція абсолютно нееластичні.

Відносно еластичний, або просто еластичний, — та­кий попит, коли незначні зміни в ціні призводять до значних (більших) змін у кількості реалізованої продук­ції (наприклад, зниження ціни на 2% зумовлює зростан­ня попиту на 4%). Коефіцієнт еластичності в цьому разі повинен бути більшим за одиницю, а в нашому ви­падку він дорівнює двом. Таким, зокрема, є попит на предмети розкоші. Нееластичний попит — попит, коли незначна зміна в ціні зумовлює ще меншу зміну в кіль­кості реалізованої продукції. Так, із зниженням ціни на 3% попит зростає лише на 1%. Коефіцієнт еластичності  v цьому разі становить 1/3, тобто для нееластичного по­питу характерний коефіцієнт, менший за одиницю. Та­ким, наприклад, є попит на хліб. Між названими видами еластичності попиту (еластичним та нееластичним) вини­кає проміжна ситуація, відсоткова зміна ціни дорівнюва­тиме відсотковій зміні попиту (наприклад, зниження ці­ни на 1% зумовлює зростання продажу на 1%). Такий вид попиту називають одиничним.

Абсолютно нееластичний попит — попит, коли змі­на ціни не зумовлює жодної зміни кількості реалізованої продукції (таким, зокрема, є попит на сіль). Абсолютно еластичний попит характеризується тим, що найменше зниження ціни спонукає покупця збільшувати закупівлі від нуля до межі своїх можливостей.

Практика, на думку західних учених, свідчить про те, що коефіцієнт цінової еластичності на хліб становить 0,15%, на яловичину — 0,64, на яйця — 2,65, на елект­роенергію — 0,13, на одяг і взуття — 0,20, на квитки до кінотеатру — 0,87%.

На ринковий механізм ціноутворення впливають чи­сельність покупців та продавців на ринку товарів, їх кон­куренція. Так, конкуренція між покупцями зумовлює зростання цін, а конкуренція між продавцями — їх зни­ження.

Взаємозв’язок між еластичністю попиту і пропозиції розкриває закон попиту і пропозиції.

Закон попиту і пропозиції — закон, згідно з яким пропозиція формує попит через асортимент виготовлених товарів і запропо­нованих послуг та їх ціни, а попит означає обсяг і структуру пропо­зиції, впливаючи при цьому на виробництво.

Ринкова рівновага в умовах недосконалої конкурен­ції. Інша ситуація у взаємодії попиту і пропозиції, прин­ципах конкурентної поведінки виникає в умовах пану­вання монополій (чи олігополій), або в умовах недоскона­лої конкуренції. Ціна на такому ринку також залежить від обсягів випуску продукції, причому ця залежність обернено пропорційна. Монополіст встановлює вищу ціну на свої товари і випускає їх менше, ніж фірма в умовах досконалої конкуренції. Внаслідок цього рівність гранич­ного доходу і граничних витрат для монополії (або оліго-полії) настає раніше, ніж для конкурентної фірми.

Тому загальним принципом поведінки на ринку вже не є вибір рівня виробництва, за якого отриманий від до­датково випущеного товару дохід дорівнював би прирос­ту Витрат На ЙОГО виробництво.

Виходячи з негативного впливу монополій на меха­нізм ринкової рівноваги, навіть представники неокласич­ного напряму в політичній економії вважають за доціль­не втручання держави у монополізовані галузі економі­ки. У таких галузях держава повинна контролювати процес ціноутворення, а інколи навіть проводити їх наці­оналізацію та встановлювати тарифи відповідно до гра­ничних витрат.

Серед західних економістів значного поширення набу­ла ідея про невідповідність ринкового механізму так зва­ним «суспільним благам», якими є дороги, мости, кана­ли тощо. Це зумовлено тим, що користування цими бла­гами дуже важко обмежити введенням безпосередньої плати.

У розвинутих країнах світу уряд різними способами регулює ринки: через механізм оподаткування, надання субсидій, встановлення контролю за цінами та ін. Роз­глянемо зміни у ринковому механізмі при встановленні державою максимальної ціни, нижчої від ціни рівноваги. Саме так вчинив уряд США у 1974—1975 pp., коли зро­сли світові ціни на нафту. Але на внутрішньому ринку була встановлена нижча ціна.

Розглянемо рис. 6. ро і kq — ціни рівноваги на бен­зин. Уряд встановлює нижчу ціну, вище за яку продавці не мають права реалізовувати бензин. Це максимальна ціна — -Ртах- Внаслідок цього виробники будуть менше виробляти, і пропозиція становитиме ki. Водночас зросте попит, внаслідок чого виникне дефіцит, або надлишко­вий попит. Його обсяг становитиме К2 – К І. Цей попит може виявлятися у формі черг, обмежень, нормувань поставок, зростанні попиту на інші товари. За цих умов виробники будуть у невигідній ситуації, а виграють окре­мі категорії споживачів (оскільки не всі бажаючі змо­жуть придбати бензин).

Водночас встановлення нижчих цін (від ціни рівнова­ги) нерідко є соціальне справедливим заходом, який дає змогу людям з низькими доходами придбати певні види життєво необхідних товарів і послуг. Типовий приклад ринку, який потребує державного регулювання, — це ри­нок житла, зокрема регулювання квартирної плати. По­бічними негативними результатами такого регулювання можуть бути поява нових державних установ і відповід­ного штату працівників, які регламентують чергу на отримання житла, виникнення «чорного» ринку. Опти­мальним шляхом розв’язання цієї проблеми є дотації держави з метою розширення житлового будівництва у формі пільгових кредитів.

Державне регулювання цін доцільне і в тому разі, ко­ли ціна рівноваги надто низька. Така ситуація, зокрема, складається в сільському господарстві. Це зумовлено на­самперед особливостями ціноутворення у цій сфері. Тут формування суспільне необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх (як у промисловості) витрат, а до найгірших, граничних, які мають місце на гірших за якістю ділянках землі. Інакше ціна рівноваги не забезпе­чить дохід товаровиробникам на таких ділянках. Причи­ною державного регулювання цін у сільському господар­стві є також потреба стимулювання такого обсягу вироб­ництва продовольства, щоб країна змогла цілком забезпе­чити себе, що є ознакою економічної безпеки. У резуль­таті такого регулювання утворюється надлишок сільсько­господарської продукції, який країна може спробувати продати на світових ринках за демпінговими (занижени­ми) цінами. Паралельно держава захищає своє сільське господарство за допомогою високого мита.

Виходячи з реалій, неправомірно заперечувати необ­хідність державного втручання у процес ціноутворення, доцільність певного перерозподілу національного доходу на користь найбідніших верств населення. Тому необ­грунтованим є висновок класичної школи політичної економії про те, що будь-який перерозподіл, порівняно з ринковою рівновагою, призводить до зростання сукупних витрат. Справедливішим є твердження англійського еко­номіста А. Пігу, що трансферт доходу від багатих до бід­них збільшить сукупний добробут, оскільки сума задоволення останніх зростає більше, ніж зменшується сума за­доволення перших.

Крім того, практика розвитку передових країн світу незаперечне показала, що вільна ринкова економіка не­спроможна досягти загальної рівноваги (тобто одночасної рівноваги на всіх ринках і в усьому господарстві) навіть за державного регулювання.

Закон Вальраса і закон Сея. На інших позиціях пере­бував автор теорії загальної рівноваги Л. Вальрас. Цю тео­рію у модернізованому вигляді вважають і нині ядром по­літичної економії, а американський економіст Й. Шумпе-тер назвав її «священним писанням» політичної економії.

Основною умовою досягнення загальної рівноваги є те, що за певного рівня розвитку техніки вартість визна­чається у точці між граничною суспільною корисністю певної кількості товарів і граничними суспільними ви­тратами виробництва цієї кількості. При цьому слід вра­ховувати, з одного боку, опосередкований вплив на гра­ничну суспільну корисність певної кількості всіх інших товарів, а з іншого — альтернативні можливості викори­стання застосовуваних у цьому виробництві ресурсів.

У разі відсутності ціни рівноваги на певному ринку навіть при збалансуванні попиту і пропозиції це зумо­вить нерівновагу на інших ринках. Так, із встановлен­ням рівноваги на ринку автомобілів нижча ціна (щодо ці­ни рівноваги) призведе до зростання попиту на них, а відповідно й зростання виробництва. Але це спричинить незбалансованість ринку холоднопрокатного листа, що, у свою чергу, зробить рівновагу на ринку автомобілів тим­часовою.

Головним регулюючим механізмом у теорії загальної рівноваги Л. Вальраса є зміна структури цін рівноваги. Цю теорію він побудував у формі системи рівнянь. Вихід­ним у ній є положення про те, що сукупна сума попиту в народному господарстві за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції (поняття рівноваги і вартості збігаються). Це положення отримало в економічній літе­ратурі назву закон Вальраса.

Теорія загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса значною мірою збігається з концепцією попиту і пропо­зиції французького економіста Ж.-Б. Сея. Згідно з нею продавець товару чи послуги отримує за їх реалізацію гроші, купує за них інші товари або послуги, тому про­позиція породжує власний попит і в господарстві вони  автоматично урівноважуються по всій сукупності реаль­них товарів і послуг. Тому неможливі їхнє надвиробниц­тво та дефіцит. Ж.-Б. Сей допускав лише часткове над­виробництво через надлишок деяких товарів і брак ін­ших. В економічній літературі ці положення відомі як закон Сея.

Основним недоліком цього закону є, по-перше, ото­тожнення простого товарного обміну (де продаж одного товару здійснюється з метою придбання іншого) з товар­ним обміном, що відбувається за допомогою грошей. По-друге, Ж.-Б. Сей ототожнював виробниче споживання з особистим. Цю концепцію підтримував Д. Рікардо.

Між законом Сея та законом Вальраса існує принци^ пова відмінність. У моделі Л. Вальраса товарами і послу­гами вважаються такі специфічні товари, як гроші та цінні папери. Тому продавець будь-якого товару чи по­слуги пред’являє попит на інший товар або послугу. Але цей попит може пред’являтися не лише на реальні това­ри і послуги, а й на гроші, цінні папери. Тому загальні суми доходів і витрат, згідно із законом Вальраса, збіга­ються за умови, що до витрат зараховують і грошові за­ощадження. Будь-який рівень цих заощаджень знахо­дить своє вираження у попиті та пропозиції такого това­ру, як гроші. Але якщо попит зосереджується на грошах, то в народному господарстві бракує ефективного попиту (тобто попиту на реальні товари і послуги), що спричиняє надвиробництво товарів і послуг.

Основним недоліком концепції Л. Вальраса є надмір­но абстрактна, гіпотетична модель «ідеального ринку», в якій для того, щоб довести здатність ринкового механіз­му досягати рівноваги, необхідно прийняти попередню умову про те, що всі процеси ринкового пристосування і наближення до рівноваги здійснюються ще до початку самого виробництва й обміну, а сам обмін відбувається уже за цінами рівноваги. Тому не дивно, що Л. Вальрас не вважав свою систему рівнянь такою, що цілком відпо­відає дійсності, а розглядав її як ефективний допоміж­ний засіб математичного аналізу, висновки якого слід обережно переносити на реальні проблеми.

Прообразом моделі Л. Вальраса послужила біржа, зо­крема дії аукціоніста, який називає попередні ціни, що Дає змогу укладати попередні контракти. Крім того, аук­ціоніст швидко реагує на найменші розбіжності між по­питом і пропозицією. Згодом вальрасівського аукціоніста теоріях неокласиків було замінено умовою повної ін-Формованості економічних суб’єктів про параметри попиту і пропозиції ( ціни, якості товарів тощо). Конкретніше надмірна абстрактність і гіпотетичність моделі Вальраса виявляються в тому, що в ній не існує реального часу (всі акти купівлі-продажу здійснюються протягом певного моменту одного дня, а торгівля ведеться вже виготовле­ними товарами без урахування тих, які виготовляти­муться в майбутньому), відсутня невизначеність (усі уча­сники достатньо поінформовані про ціни, якість товарів та ін.), не існує трансакційних витрат, витрат на веден­ня переговорів, укладання контрактів, на розробку стан­дартів, вимірів якості товарів тощо, вся інформація нада­ється безкоштовно.

Внаслідок таких спрощень у західній економічній лі­тературі створено чимало нових моделей досягнення рин­кової рівноваги. Але переважна більшість із них лише частково наближається до реалій дійсності, а починаючи з теорії Дж. Кейнса, присвячена проблемам досягнення рівноваги економічної системи з участю не лише ринко­вого механізму, а й державного регулювання. Про ці мо­делі йтиметься далі.

2.3. Монополії і конкуренція

В економічній системі розвинутих країн світу опти­мально поєднуються ринкові важелі саморегулювання на­родного господарства з державним регулюванням. Незва­жаючи на це, економіка цих країн періодично зазнає криз. Однією з вагомих причин неспрацювання механізму поєд­нання ринкових і державних важелів регулювання еконо­міки є існування монополій у різних сферах народного го­сподарства більшості країн світу.

2.3.1. Причини виникнення і сутність монополій

Поява й існування монополій. Ринок і ринкова еко­номіка мають як позитивні, так і негативні риси. Однією з негативних рис є те, що ринок породжує монополії та монополістичні тенденції в економічній системі.

Монополізм має окремі форми (ознаки) вияву навіть У тій економічній системі, де монополії не посідають па­нівного становища. Тому давньогрецький філософ Аріс-тотель згадував про монополії в умовах рабовласницько­го ладу, англійський філософ Т. Гоббс — у сфері зовніш­ньої торгівлі в умовах феодалізму. Але в обох випадках їх поява пов’язувалася з мотивами накопичення багатст­ва, прибутків, а засобом для цього вважалося їх панівне становище на ринку.

Хоч ринок і окремі монополістичні ознаки в певних країнах існували протягом кількох тисячоліть (з IV тися­чоліття до н.е. до останньої третини XIX ст.), але моно­полістичні тенденції в економіці стають панівними лише наприкінці XIX ст. У цьому зв’язку логічно постає питання, про причини їх виникнення. Ці причини пов’я­зані передусім зі змінами в технологічному способі виро­бництва. Передумовою їх була промислова революція кі­нця XVIII — початку XIX ст., поява низки винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед у легкій промисловості.

Узагальнене вираження ці зміни знаходили в концен­трації виробництва, тобто зосередженні засобів виробниц­тва, працівників і обсягів виробництва на крупних підпри­ємствах. Так, у Парижі в середині 50-х років XIX ст. на заводах Шнейдера-Крьозо працювало до 10 тис. робіт­ників, хоч вагому роль у промисловості відігравали малі підприємства, засновані на ручній праці, де трудилися ли­ше 2—4 робітники.

Якщо процес концентрації виробництва відбувається протягом тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхід­ним для розвитку економіки, він набуває рис закону кон­центрації виробництва. Дія цього закону з різною інтен­сивністю спостерігається на всіх етапах розвитку капіта­лізму, тобто починаючи з XVI ст. Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більше прибутків, підприємці змушені впрова­джувати нову техніку, розширювати масштаби вироб­ництва. При цьому з маси дрібних та середніх підпри­ємств поступово виділяється кілька найкрупніших.

Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Як пра­вило, вони обирають другий шлях, який приводить до укладення між ними угод (гласних і негласних), що є од­нією з найхарактерніших рис монополізації економіки. Отже, виникнення підприємств-монополістів — законо­мірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринко­вого механізму.

Монополії виникають не лише внаслідок концентра­ції виробництва і капіталу, а й на основі централізації виробництва і капіталу.

Централізація виробництва — збільшення масштабів виробниц­тва продукції внаслідок об’єднання декількох окремих підпри­ємств в одне із загальним управлінням.

Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслі­док об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів.

Типовий приклад такого об’єднання — утворення ак­ціонерних компаній.

Ще однією важливою причиною виникнення монопо­лістичних тенденцій в економіці є перетворення індиві­дуальної капіталістичної власності на гальмо розвитку продуктивних сил. Це означає, зокрема, що в останній третині XIX ст. наукові винаходи (нові методи виплав­лення сталі, нові види двигунів тощо) зумовили необхід­ність будівництва таких заводів, які не здатний був збу­дувати жоден капіталіст окремо. Крім того, у цей час починається широке будівництво залізниць, інших круп­них об’єктів. Щоб накопичити необхідні кошти, окремо­му капіталісту знадобилося б кілька десятків років. От­же, потрібна була нова форма власності, яка могла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею й стала акціонерна капіталістична власність, що виникала в результаті злит­тя, об’єднання декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово такі товариства утворюються в останній третині XIX ст.

Деякі монополії виникли внаслідок цілеспрямованих дій держави. Так, голландській та англійській ост-індсь-ким компаніям на початку XVII ст. держава надала ви­няткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. Ці дві компанії існували у формі акціонерних товариств.

Акціонерна форма власності понад сто років свого розвитку набула надзвичайного поширення. У наш час кожне велике і навіть середнє підприємство в усіх розви­нутих країнах світу існує у формі акціонерного. Щоправ­да, акції дрібних і більшості середніх компаній не прода­ються на фондовій біржі (ринку цінних паперів). Ці ком­панії е акціонерними компаніями закритого типу. Так, наприкінці 90-х років на Нью-Йоркській фондовій біржі котирувалися акції лише приблизно 2000 наймогутні-ших американських корпорацій (з майже 4,3 млн. усіх корпорацій СІЛА).

Щоб котируватися на цій біржі, загальна кількість ви­пущених корпорацією акцій має становити не менше 1 млн. шт. У деяких наймогутніпіих корпораціях кількість акціонерів перевищує 3 млн. осіб. Так вони централізують значні грошові суми, що сприяє прискоренню інвестицій­них процесів тощо. У США в 500 найбільших компаніях частка акціонерного капіталу становить майже 20%.

Форми монополій і наслідки монополізації економіки

Монополія — окремі наймогутніші підприємства або об’єднання декількох підприємств, які виробляють переважну кількість певної продукції, завдяки чому впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки.

Монополії проникають в усі сфери суспільного відтво­рення — безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обігу. На цій основі виникли найпростіші форми монополістичних об’єднань — картелі та синдикати.

Картель — об’єднання декількох підприємств однієї галузі вироб­ництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробниц­тва і виготовлений продукт, виробничу й комерційну самостійність та домовляються про частку кожного в загальному обсязі вироб­ництва, ціну, ринки збуту.

Синдикат — об’єднання підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність.

У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора.

Складніші форми монополістичних об’єднань з’явля­ються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Виникає необхід­ність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисло­вості, тобто вертикальної інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпо­рацій можуть об’єднуватися підприємства, що видобува­ють сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомо­білі та ін. На цій основі з’являється така форма монопо­лістичних об’єднань, як трест.

Трест— об’єднання підприємств однієї або декількох галузей про­мисловості, учасники якого втрачають власність на засоби вироб­ництва і виготовлений продукт, виробничу і комерційну самостій­ність, тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отри­мують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні та привласнювати відповідну частку прибутку.

За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція перерос­тає у диверсифікацію, яка є процесом проникнення капі­талу певної монополії в галузі, що безпосередньо не по­в’язані з основною сферою її діяльності.

На основі диверсифікації виникає така сучасна основ-форма монополістичних об’єднань,  як багатогалузе­вий концерн.

Концерн багатогалузевий — об’єднання десятків і навіть сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і ви­готовлений продукт, а головна фірма здійснює за іншими учасни­ками об’єднання фінансовий контроль.

Серед 500 наймогутніших монополій США понад 90% існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5% цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію, переважна більшість їх має у своєму складі в середньому підприємства 11 галузей, а наймогутніші мо­нополії — до 30—50 галузей.

У 60-ті роки в США і деяких країнах капіталу з’яви­лися і почали зростати конгломерати — монополістичні об’єднання, що утворилися внаслідок поглинання при­буткових різногалузевих підприємств, які не мали виро­бничої та технічної спільності. Так, найбільша американ­ська телефонна монополія «АТТ» почала скуповувати го­телі, автопрокатні станції тощо. Крім бажання привлас­нити прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання мали також на меті уникнути різких коли­вань кон’юнктури ринку під час кризи.

Термін «монополія» походить від грецьких слів mono — один і polio — продаю. Тому, на думку захід­них науковців, монополія означає наявність одного про­давця певного товару чи послуги або ситуацію, коли од­на фірма забезпечує повний випуск товарів. Такий тип & монополією окремого підприємства, або монополією продавця і називається абсолютною. Трапляється рідко.

Більш поширена змова чи угода (гласна або негласна) декількох крупних фірм, що дає їм змогу швидко здобу­ти панівне становище на ринку і отримувати високі при­бутки. Таку ситуацію у виробництві та на ринку назива­ють олігополією (від грецьк. oligos — мало, небагато). В економіці розвинутих країн типовим є домінування в окремих галузях 3—4 крупних фірм. Так, частка чоти­рьох провідних автомобільних фірм у національному ви­робництві Японії становить майже 70%, у Великобрита­нії — до 95о/0 ^ у франщї _ 99,8%. В олігополії криєть­ся небезпека переростання в абсолютну монополію, оскількі їй властиві деякі риси монополій (наприклад, здійснює єдину цінову політику). Олігополію називають

ГРУПОВОЮ МОНОПОЛІЄЮ.

Якщо монополія здійснюється лише з боку продавця (а не виробника товарів), то цю ситуацію характеризують як монопсонія (mono — один; opsonia — закупівля про-довольства). Більш поширеною у цій сфері діяльності є олігопсонія — наявність невеликої групи покупців певно­го товару чи послуги.

Ще один тип монополії у західній економічній літера­турі пов’язаний з диференціацією продуктів, наявністю їх специфічних властивостей. Крім того, це може бути оригінальна упаковка, особливість обслуговування тощо, завдяки чому віддають перевагу певному товару. Таку монополію здатні здобути й малі підприємства, проте від­носити їх до економічних монополій внаслідок відсутнос­ті відповідних ознак недоцільно.

Процес монополізації (насамперед у формі групових монополій) набув у розвинутих країнах світу значного розвитку. Так, на початку XX ст. у США майже полови­на виробництва всіх підприємств країни була зосередже­на в руках 0,01 їх загальної кількості. У 1998 р. на 0,003 кількості підприємств припадало більше половини всьо­го виробництва США. До числа гігантів у той період на­лежали підприємства з виробництвом в 1 млн. дол. і біль­ше. Нині такі підприємства відносять переважно до кате­горії дрібних. Мінімальний розмір обігу з продажу про­мислових корпорацій, які в 1990 р. увійшли до списку 500 наймогутніших, становив понад 1 млрд. дол. Ознакою монополізації економіки в сучасних умовах є також ско­рочення кількості конкуруючих підприємств у деяких галузях. Так, якщо у США на початку XX ст. налічува­лося 1600 автомобільних компаній, то в середині 90-х ро­ків їх стало 4, причому на 3 наймогутніші припадало 93,9% випуску автомобілів.

Крім перелічених типів і форм монополій, виділяють ще природну монополію, що є економічно доцільним. Во­на утворюється у сфері енергозабезпечення, зв’язку, тру­бопровідного транспорту та ін. Ці галузі зосереджує, як правило, у своїх руках держава.

Паралельно з концентрацією та централізацією про­мисловості, насамперед промислового капіталу, аналогіч­ні процеси відбуваються у фінансово-кредитній сфері. В основі концентрації та централізації банківського капіта­лу лежать відповідні процеси, які здійснюються у межах промислового капіталу. Це зумовлено тим, що, по-перпіе, від розмірів промислових підприємств залежить маса привласнюваного ними прибутку, а отже й величина гро­шових капіталів, які у них вивільняються, а потім зосе­реджуються в банках. По-друге, у великих підприємств зростає потреба в більших масштабах банківських опера­цій щодо видачі позик.

Процес монополізації капіталістичного виробництва супроводжується посиленою концентрацією та централі­зацією банківського капіталу, оскільки із зростанням масштабів промислових монополій і привласнюваної ни­ми маси додаткової вартості у них вивільняється дедалі більше грошових капіталів, які зосереджуються в круп­них банках. Так поступово на зміну дрібним банкам прийшли банківські монополії. Водночас лише великі банки мають змогу задовольняти потреби промислових монополій у кредитах. Отже, крупні банки є важливим фактором концентрації та централізації промислового капіталу.

У сучасних умовах монополія в банківській сфері по­силюється внаслідок проникнення в неї НТР. Зокрема, впровадження дорогих ЕОМ, перехід до системи елект­ронних рахунків вимагає все більшого укрупнення банків. Крім того, зростає роль кредитно-банківської сфери в мо­білізації заощаджень частини населення, в перерозподілі капіталів між галузями, у зовнішньому функціонуванні промислових, транспортних, торговельних монополій, у забезпеченні механізму державних позик та ін. Тому рівень монополізації банківського капіталу перевищує рі­вень монополізації у промисловості. Про це свідчить за­гальна кількість підприємств і банків. Якщо, наприклад, у США в 1998 р. налічувалося понад 23,3 млн. підпри­ємств, то банків — лише 10,5 тис. В Україні у 2000 р. функціонувало до 195 банків, сплачений ними статутний фонд — 3,7 млрд. грн., активи — майже 26 млрд. грн., а капітал банківської системи — приблизно 6 млрд. грн.

Банківська монополія — об’єднання крупних банків або окремий банк-гігант, які відіграють вирішальну роль у банківській справі та привласнюють монопольно високі прибутки.

Вони розвиваються у таких формах:

1) банківські картелі — угоди між крупними банка­ми з метою проведення єдиної дивідендної політики, встановлення однакових відсоткових ставок тощо;

2) банківські синдикати, або консорціуми, — угоди між декількома великими банками з метою спільного здійснення крупних прибуткових фінансових операцій, як правило, для випуску цінних паперів;

3) банківські трести — угоди між декількома крупни­ми банками з метою об’єднання їх капіталів і спільного Управління ними;

4) банківські концерни — угоди між формально неза­лежними банками під фінансовим контролем наймогутні-шого з них за допомогою скуповування контрольного па­кета акцій, їх різновидом є банківські групи, тобто су­купність банків, яку контролює одне акціонерне товари­ство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій. Вони отримали назву банків­ських холдингів.

Однією з особливостей монополізації банківського ка­піталу є зростання кількості філіалів банків. Лише за 1988—1998 pp. їх чисельність у США збільшилася при­близно з 50 тис. до 73,6 тис. Важлива риса цього проце­су — тісне переплетіння банківських монополій з інши­ми фінансовими інститутами — пенсійними фондами, страховими компаніями та ін. При цьому посилюється універсалізація виконуваних банками функцій. Водночас зростає централізація банківського капіталу внаслідок «поглинань» у банківській сфері. Особливістю розвитку банківських монополій є також їх транснаціоналізація, тобто розширення діяльності за межами країни.

Процес монополізації має позитивні та негативні на­слідки. Позитивною рисою монополізації є те, що у гі­гантських підприємств та їх об’єднань більше можливос­тей розвивати сучасне виробництво, фінансувати крупні науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і техноло­гію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. Тому не дивно, що на сучасному етапі розвиваються такі форми співробітни­цтва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення таких міжфірмових об’єд­нань, консорціумів пов’язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації.

Останніми роками одним із напрямів вертикальної ін­теграції і диверсифікації (тобто збільшення числа галу­зей, у які здійснює експансію певна монополія) стало формування торговельно-промислових комплексів, інтег­рація крупних промислових корпорацій з торговельними компаніями.

Виникнення і розвиток крупних господарських оди­ниць, координація їх діяльності розширюють масштаби планомірного й організованого розвитку економіки, сві­домого регулювання економічної системи. Це дало підставу американському економісту Дж. Гелбрейту виділи­ти в економіці СІЛА планову систему, що включає круп­ні корпорації, та ринкову, представлену дрібним і серед­нім бізнесом. У першій із них 100 наймогутніших компа­ній витрачають до 80% загальних витрат на наукові до­слідження.

Гігантські підприємства завдяки масовому виробниц­тву мають змогу економити на витратах виробництва, за­безпечувати споживачів дешевшими якісними товарами. Негативною рисою монополізації економіки є переду­сім практика встановлення монопольних цін. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки крупні компанії виготовляють переважну масу продук­ції. За підрахунками американських економістів, насе­лення США щорічно переплачує майже 70 млрд. дол. за завищені груповими монополіями ціни.

Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбувається тому, що монополізація виробництва і збуту дає змогу крупним компаніям отримувати певний час ви­сокі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення науки і техніки у виробничий процес.

У гонитві за прибутком крупні компанії вкладають кошти у проекти, які дають найвищу віддачу, вилучаю­чи або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важли­віші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (кілька десятків мільярдів доларів) зменшують валовий національний продукт СІЛА.

Монополії придушують конкуренцію — важливу ру­шійну силу економічною прогресу. Тому П. Самуельсон називає монополію економічним злом.

2.3.2. Монополії та антимонопольна діяльність держави

Конкуренція та її форми. Однією з рушійних сил роз­витку економічної системи є конкуренція.

Конкуренція (лат. concurere — зіштовхуюсь) як економічна кате­горія — боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків.

Конкуренція — об’єктивний економічний закон роз­винутого товарного виробництва, дія якого для товарови­робників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розши­рення масштабів виробництва, прискорення НТП, впро­вадження нових форм організації виробництва і систем заробітної плати тощо.

Дія інших економічних законів також відбувається у формі примусових сил конкурентної боротьби, внаслідок чого конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарсь­кого механізму.

На нижчій стадії розвитку капіталістичного способу виробництва (початок XVI — кінець XIX ст.) панувала вільна конкуренція між власниками невеликих підпри­ємств, які виробляли товари на невідомий ринок, у фор­мі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. Вільна конкуренція зумовила розвиток концентрації та централі­зації виробництва і капіталу й на певному етапі (остання третина XIX ст.) спричинила виникнення монополій.

На сучасному етапі конкуренція ведеться насамперед між гігантськими об’єднаннями, всередині них, а також між підприємствами немонополістичного сектора еконо­міки та різних форм власності, її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується зі сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевий, з на­ціонального на інтернаціональний рівні.

Методи конкурентної боротьби — передусім поліп­шення якості товарів і послуг, швидке оновлення асорти­менту продукції, дизайну, надання гарантій і післяпро­дажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати то­що. Водночас використовуються й такі «мирні» методи обмеження конкуренції, як укладення концернами таєм­них угод про єдину політику.

Як складова частина господарського механізму, кон­куренція діє через попит, пропозицію і ціни. У цьому ра­зі вона відбувається між самими виробниками, спожива­чами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зво­ротний механізм існує за конкуренції покупців. У ре­зультаті конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.

У ході еволюції економічної системи змінюється І конкуренція. Так, на нижчій стадії капіталізму, як ми вже згадували, панувала вільна (або чиста, досконала) конкуренція, для якої характерні велика кількість конрентів-виробників ^ конкурентів-покупців, вільний до­ступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії по­питу, пропозиції та цін, що означає саморегулювання економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів, ідеальною моделлю у цій схемі є ситуація, коли споживач завжди має рацію, пов­ністю виключається його дискримінація, що означає своєрідний диктат споживача над продавцем.

За вільної конкуренції жодна з фірм не може вплива­ти на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам в су­часних умовах відповідають ринки сільськогосподарської продукції та послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат виробництва.

В умовах капіталізму вільна конкуренція виявляєть­ся у конкурентній боротьбі як між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, бан­ківського та ін.), так і всередині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрігалузевої та міжгалу­зевої.

Внаслідок суспільного поділу праці виробництво това­рів і надання послуг здійснюються на підприємствах окремих галузей промисловості. Наприклад, у США в промисловості їх налічується до 700. Внутрігалузева конкуренція — боротьба між товаровиробниками, що ді­ють в одній галузі народного господарства. Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці тощо на кожному з них встанов­люється індивідуальний робочий час на виготовлення пе­вного виду товару, а отже й індивідуальна вартість виро­бництва.

Але ціни на ринку, як уже зазначалося при розгляді вартості товару, тяжіють до витрат, що встановлюються на підприємствах, які виробляють переважну масу про­дукції. Тому наслідком внутрігалузевої конкуренції є пе­ретворення окремих індивідуальних витрат виробництва, Індивідуальних вартостей на єдину ринкову або суспіль­ну вартість.

Внутрігалузева конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу. В сучасних умовах ця конкуренція стала переважно конку­ренцією на окремих вузькоспеціалізованих ринках конк­ретних видів товарів (наприклад, на ринку мінікомп’юте-рів> телевізорів, легкових автомобілів тощо).

Міжгалузева конкуренція — конкуренція між товаро­виробниками, які діють у різних галузях народного гос­подарства. Через різні умови виробництва у галузях під­приємці за однакових витрат капіталу отримують неод­накову масу продукту. Тому в епоху вільної конкуренції ті  товаровиробники,   які  отримували   меншу  кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, де прибуток був вищий. Якщо це відбувалося, то пропози­ція товарів у галузях (з низькими прибутками) зменшу­валася   (що   згодом  зумовлювало   зростання   попиту  на них), а в галузях з високими прибутками збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цього ринко­ві ціни на товари, виготовлені у галузях, куди перелива­ються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбу­вається відплив капіталів) зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кількість прибутків у різних галу­зях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, і в кожній галузі на однаковий капітал буде отримано рів­ний середній прибуток. Межею переливання капіталу є формування середньої норми прибутку (відношення сукуп­ної додаткової вартості до обсягів сукупного капіталу всіх галузей). Середній прибуток є елементом середніх ринко­вих цін або цін виробництва. Отже, внаслідок міжгалузе­вої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість пе­ретворюється на ціну виробництва, навколо якої колива­ються ринкові ціни. В сучасних умовах переважна частка міжгалузевого переливання капіталу відбувається в межах багатогалузевих концернів і конгломератів.

З виникненням монополій вільна конкуренція пере­творюється на монополістичну, або недосконалу.

Недосконала конкуренція ведеться між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора, між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних кон­трактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власніс­тю (патентами, ліцензіями тощо).

Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона дедалі більше переміщується зі сфери обігу у сферу безпо­середнього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рі­вень, тобто все більше ґрунтується на впровадженні нових досягнень науки й техніки у виробництво і спрямована на поліпшення якості продукції. Внаслідок цього розрізня­ють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробни­ками за споживача шляхом зменшення витрат виробництва  зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту. Підприємці при цьому нерідко вдаються до маніпулювання цінами (встановлюють зни­жені, поки товар не завоює ринок збуту, після чого зна­чно підвищують їх), до цінових поступок, сезонного роз­продажу тощо.

Нецінова конкуренція — боротьба між товаровироб­никами за споживачів шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумов­лює поліпшення якості продукції, її асортименту. Крім того, для завоювання більших ринків збуту компанії по­довжують терміни гарантійного обслуговування, надають кредит для покупців та ін. Нецінова конкуренція повні­ше відображає інтереси споживачів.

Різновидом недосконалої конкуренції є нечесна кон­куренція, яка ведеться переважно неекономічними мето­дами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укла­дення таємних угод про єдину політику цін і навіть ди­версії проти конкурента).

Залежно від форм і видів конкуренції формуються відповідні види цін. В умовах панування монополій вста­новлюються насамперед монопольно високі та монополь­но низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює той товаровиробник, який є монополістом у виробництві та на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права спожи­вачів, отримує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольно низьку ціну встановлює товаровиробник під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми при укладанні контрактів з монополіями, дрібні ферми — від транспортних і промислових компа­ній при доставці сільськогосподарської продукції на ри­нок та її переробці. Так, для дрібних фермерських госпо­дарств США, що спеціалізуються на виробництві молока, типовою є ситуація, коли з кожного долара, який спожи­вачі заплатили за один літр молока, вони отримують ли­ше до 35 центів.

Монопольно високі ціни спричиняють зменшення платоспроможного попиту населення, «притягують» кон­курентів, тому монополії повинні постійно шукати опти­мальне співвідношення між кількістю реалізованої про-ДУкції та ціною, яка дає змогу привласнити максималь­ний прибуток.

Коли на ринку панують декілька олігополістів (групо­ва монополія), як правило, застосовується практика «лідерства в цінах». Щоб уникнути виснажливої конку­рентної боротьби, наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної мовчазної згоди встановлюють таку саму або де­що нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів га­рантійного обслуговування тощо).

Ціни на товари, що їх виготовляють державні підпри­ємства, регулює держава. Такими типовими товарами і по­слугами є електроенергія, послуги зв’язку й пошти та ін.

Щоб послабити негативні наслідки монополізації еко­номіки, зокрема практики монополістичного ціноутво­рення, в розвинутих країнах світу приймають антимоно-польні закони, здійснюють контроль за угодами між крупними компаніями тощо.

Антимонопольна діяльність держави.

Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обме­ження діяльності монополій, а також створення законодавства.

Уперше такі закони були прийняті наприкінці XIX — на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у цих країнах відбувалася найінтенсивні-ше. Антимонопольні закони формально забороняли трес­ти та деякі інші форми монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополії, як повне (абсолют­не) панування однієї компанії (чи їх об’єднання) або по­вне виключення конкуренції. Таке тлумачення сутності монополій майже не зачіпало олігополії, вони, як прави­ло, не підпадали під дію антимонопольного законодавст­ва. До антимонопольного законодавства належать також закони, які забороняють або регулюють угоди підпри­ємств, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі.

Існують американська та європейська системи анти­монопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 pp. залишається єдиним антитрестівським законом СІЛА. Він забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але Верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне станови­ще корпорації у виробництві та її великий розмір не мо­жуть самі по собі розглядатись як монополізація.

Тим самим законом заборонялися трести і картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за яко­го ліквідовувалися виробнича і правова самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінюва­лися негласними джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах. Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно призводило до істотного по­слаблення конкуренції або до встановлення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США — Федеральна торговельна комі­сія й Антитрестівське управління Міністерства юстиції. Головною метою антимонопольних законів є обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середо­вища, підтримка дрібного бізнесу та сприяння йому. Най-суворіше антимонопольний закон контролює горизонталь­ні злиття, тобто об’єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополі­зації галузі. Методами втілення антимонопольних законів є ліквідація фірми (у США це має місце, коли монополі­зовано понад 60% будь-якого товару чи послуг), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за ціна­ми монополістів, розукрупнення монополій та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише ЇЇ зловжи­вання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеці­альних органах (у Німеччині — Федеральне управління картелів, в Японії — Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів у європейських кра­їнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. У Німеччині мо­нополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії — коли частка однієї ком­панії перевищує 50%, а двох — 75% і більше. В ЄС реєс­трації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуре­нцію між членами-учасниками цієї організації. У 1998 р. ЄС прийняв директиву про лібералізацію газового сектора, згідно з якою з 2000 по 2008 р. монополістичний ринок бу­де відкрито з 20 до 33%.

Прийняття антимонопольних законів послаблює про­цес монополізації економіки, сприяє посиленню конку­ренції, зниженню цін. Так, внаслідок переходу газової галузі Великобританії до конкурентних ринків ціни на газ з 1986 до 1998 р. знизилися на 32%. Водночас воно спрямовує утворення монополістичних об’єднань у нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об’єднання фірм, пов’язаних виробничою та технологічною залежністю).

На початку 1992 р. в Україні прийнято Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Він спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матері­ально-технічну, інформаційну, консультативну підтрим­ку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається станови­ще, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон пе­редбачає контроль за створенням, реорганізацією (злит­тям, приєднанням) фірм з метою запобігання виникнен­ню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадо­вих осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та несумлінною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та йо­го територіальні управління мають право приймати рі­шення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об’єднань не­обхідно отримати дозвіл цього комітету.

2.4. Підприємництво та акціонерна власність

Народне господарство будь-якої країни — складна економічна система, в якій виділяють різні сфери (на­приклад, матеріального та нематеріального виробницт­ва), галузі, підприємства та їх філіали, де працюють мільйони робітників десятків тисяч професій. Первин­ною ланкою цього складного організму є підприємства, на яких зайнято від 1 —2 до декількох com тисяч праців­ників. Підприємства тісно пов’язані між собою різними видами економічних зв’язків: технологічних, техніко-економічних, фінансових, управлінських, власницьких та ін. З погляду власності найдосконалішою для їх вза­ємодії є акціонерна форма

2.4.1. Підприємства та їх основні види

Сутність підприємств та їх види. Внаслідок суспільно­го поділу праці народне господарство будь-якої країни поділяється на окремі сфери (наприклад, сфери матері­ального та нематеріального виробництва), галузі. Кіль­кість галузей залежить від глибини суспільного поділу праці. У колишньому СРСР налічувалося до 400 галузей народного господарства, у США — майже 700 лише у сфері промисловості.

Підприємство — основна ланка народного господарства, яка за­безпечує виробництво основної маси товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою привлас­нення доходу (прибутку).

Як у первинній ланці народного господарства, на під­приємстві зосереджена певна сукупність продуктивних сил (засобів праці, працівників, землі, сировини та ін.) та відносин економічної власності. Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об’єк­тів власності, обміну товарів і послуг з іншими підприєм­ствами та розподілу створеного працівниками необхідно­го і додаткового продукту. Суб’єктами відносин власнос­ті є саме підприємство як юридична особа, його праців­ники. Кожне підприємство вступає у відносини з іншими підприємствами (купуючи комплектуючі вироби, сирови­ну, надаючи й отримуючи послуги), державою (сплачую­чи податки до бюджету та ін.), банками (отримуючи кре­дити та сплачуючи відсотки за ними).

Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу вироб­ництва, розміру підприємства на ньому функціонують ос­новні, допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями. Підприємство вступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з ін­шими підприємствами, тобто є важливою ланкою техні-ко-економічних відносин. Так, підприємства України ма­ли постійні господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік колишнього СРСР.

На підприємствах відбувається поєднання працівни­ків із засобами виробництва, від характеру якого знач­ною мірою залежить тип підприємства. Якщо, наприк­лад, засоби виробництва належать окремому власнику або групі власників і працівники наймаються на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, такі під­приємства є капіталістичними. Якщо засоби виробницт­ва викупили працівники, як це має місце на 11 тис. фірм США, то воно стає колективним трудовим підприємст­вом. Отже, основний критерій розмежування підпри­ємств — тип власності.

Відповідно до цього критерію в Україні функціонують такі основні види підприємств: державні — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно виділяють загальнодержавні та комунальні підприємства; колек­тивні — засновані на власності трудового колективу. Вони поділяються на колективні трудові підприємства, ко­оперативні, підприємства громадських організацій та ін.; приватнокапіталістичні — засновані на власності окре­мої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу; колек­тивні капіталістичні — засновані на власності декіль­кох власників капіталу, які наймають робочу силу; інди­відуальні — засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці; сімейні — засновані на праці членів однієї сім’ї; спільні (або змішані) — засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залу­ченням іноземного капіталу.

З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, відкриті та за­криті акціонерні компанії та ін.

Договірне (повне або змішане) товариство заснову­ють юридичні та фізичні особи, які не об’єднують свої капітали і не створюють нової юридичної особи, зберіга­ють господарську та юридичну самостійність, мають са­мостійні баланси тощо. Учасники договірного товариства на підставі договору про спільну діяльність передають спільне майно в управління одного з них. Учасники такого товариства поділяються на дійсних членів (які є рівноправними) і членів-вкладників (які мають лише до­радчий голос). Крім того, у повному товаристві повну від­повідальність за зобов’язанням несуть усім майном всі учасники, а у змішаному — один або кілька дійсних чле­нів. Вкладники таку відповідальність несуть лише у ме­жах своїх вкладів. Прибуток розподіляється згідно з до­мовленістю, зафіксованою в договорі. Договірне товарис­тво не має права випускати цінні папери.

Товариство з обмеженою відповідальністю створю­ється шляхом об’єднання пайових внесків, і відповідно до їх величини розподіляється прибуток. Члени цього то­вариства відповідають за зобов’язаннями підприємства лише розміром вкладеного у пай капіталу. Такі товарис­тва можуть створювати підприємства, організації, грома­дяни та інші суб’єкти. Установчі документи цих това­риств — статут і установчий договір.

У західній економічній літературі за критерієм влас­ності виділяють лише приватні та державні (або публіч­ні) підприємства. Найпоширенішими у розвинутих краї­нах світу є приватні підприємства.

Приватне підприємство — форма підприємницької’ діяльності, в якій суб’єктом є одна фізична особа, що несе повну відповідаль­ність перед кредиторами і самостійно управляє всіма стадіями ви­робничої та комерційної діяльності.

Назва приватного підприємства повинна містити прі­звище та ім’я засновника. Якщо власних засобів для ве­дення справ недостатньо, власник може скористатися кредитом. При цьому він сплачуватиме відсотки за кре­дит. Розширюючи підприємство, власник може частину функцій управління передати іншій особі, наприклад з числа найманих працівників. Переваги приватних під­приємств полягають у тому, що рішення приймаються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати дії з ін­шими особами, весь прибуток привласнює одна фізична особа. Недоліками приватних підприємств є насамперед те, що ризик діяльності лягає на самого власника, відпо­відальність перед кредиторами він несе всім своїм май­ном, розміри підприємства невеликі, величина привлас­нюваного прибутку незначна. Найдоцільніше створювати приватні підприємства для виробництва невеликих пар­тій виробів, надання індивідуальних послуг, інтелекту­альної діяльності щодо винаходів, окремих товарів, ін­ших робіт, де найефективніша індивідуальна праця.

Існують також інші критерії класифікації підпри­ємств. Так, за наявністю влади на ринку вони поділяють­ся на конкурентні, олігопольні та монопольні. За харак­тером економічної діяльності — на виробничі, торговель­ні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробни­чі об’єднання та ін. За сферою діяльності — місцеві, ре­гіональні, національні, міжнародні підприємства. За кількісними показниками — малі, середні й великі.

Малі підприємства кількісно переважають в усіх роз­винутих країнах світу. У різних країнах до них відносять неоднакові за величиною підприємства: у США, наприк­лад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівни­ків, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно 23,2 млн. підприємств у США в 1996 р. до категорії дрібних належали майже 22 млн., але їхня частка в доходах наближалася до 8%. Малі підприємства є абсолютно переважаючими і в інших країнах світу. В Україні у 2000 р. налічувалось майже 197 тис. малих підприємств, але вони виробляли менше 10% валової продукції.

Своєрідний «ренесанс» малого бізнесу почався з роз­гортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, ко­оперування виробництва, формує великий попит на вузь-коспеціалізовану продукцію. Малі підприємства мобіль­ніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових то­варів і послуг, у створенні нових зразків продукції, для експериментаторства. Тому крупні компанії часто пере­кладають на них роль випробувачів нової техніки тощо. Крім того, малі підприємства у США протягом 1981 — 1990 рр- створили 60% нових робочих місць, а великі скоротили чисельність працівників на 3 млн..

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впрова­джувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної пра­ці, подовження робочого дня. Ці підприємства також еко­номлять на техніці безпеки, покращенні умов праці та ін.

Венчурні підприємства набули широкого розвитку в останні два десятиріччя у передових країнах світу. Вони є організаційно-правовою формою функціонування вен­чурного (ризикового) капіталу і займаються науковими дослідженнями і розробками, а також створенням, впро­вадженням у виробництво нової ідеї або проекту переду­сім у прогресивних наукомістких галузях. Формування венчурного капіталу здійснюється шляхом пайової учас­ті інвесторів (венчурних капіталістів, які безпосередньо здійснюють стратегічне керівництво інвестиційними про­ектами), а акумульовані ресурси функціонують у формі акціонерного капіталу. Водночас венчурні підприємства можуть бути окремими відділеннями (філіями) крупних промислових і страхових компаній, фінансових груп то­що, а також створюватися за підтримкою держави. Вен­чурне фінансування стимулює розвиток науково-техніч­ного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новіт­ніх досягнень науки у виробництво.

Створення венчурних підприємств вигідне крупним компаніям, банкам, страховим компаніям, оскільки та­ким чином вони використовують підприємницький та­лант окремих винахідників, дрібних бізнесменів, їх енер­гію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п’ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у невеликих фірм і дає комерційний результат.

У США в середині 90-х років до 20 тис. невеликих фірм проводять інтенсивні наукові розробки, а обсяг ве­нчурного капіталу становить майже 40 млрд. дол. У кра­їнах ЄС обсяг венчурного капіталу наприкінці 90-х років перевищував 10 млрд. дол. Середній прибуток на цей ка­пітал приблизно вдвічі перевищує величину середнього прибутку промислових компаній країни.

Щоб якнайповніше використати позитивні сторони малих підприємств і послабити негативні сторони їх діяльності, держава повинна надавати їм всебічну підтрим­ку. З цією метою у багатьох розвинутих країнах світу дер­жава допомагає малим компаніям у підготовці кадрів, розповсюджує науково-технічну інформацію, надає подат­кові пільги для створення нових підприємств, для їх коо­перації з середніми та крупними фірмами, стимулює впровадження нових технологій, субсидіює науково-дослі­дні роботи тощо. Важлива роль відводиться створенню та­ких підприємств в економічно відсталих регіонах країни.

В Україні майже половина малих підприємств займає­ться торговельною, посередницькою діяльністю. Основні причини цього — недосконалість законодавства (насампе­ред податкового), практика створення малих підприємств на базі державних, великі податки і дорогі кредити та ін.

У колишньому СРСР в економічній науці та практи­ці панувала думка про абсолютні переваги крупних під­приємств. Це було зумовлене політикою держави на шту­чне збільшення (шляхом об’єднання) кількості великих підприємств і зменшення — малих. Політика гігантома­нії проявлялася і в економічно необґрунтованому укруп­ненні колгоспів і радгоспів, що призвело до появи неперс­пективних «вимираючих» сіл. Потрібна науково виважена політика, спрямована на створення підприємств оптималь­них розмірів, тобто таких, які створюють найсприятливі­ші умови для використання науки і техніки за мінімаль­них затрат і виготовляють високоякісну продукцію.

Критерій оптимальності неодинаковий для різних га­лузей промисловості. Так, в автомобільній промисловос­ті оптимальними є підприємства, які щорічно випуска­ють не менше 500 тис. легкових і 130—150 тис. вантаж­них автомобілів. У взуттєвій промисловості — ті, що ви­пускають 4—5 млн. пар взуття на рік. На підприємствах, орієнтованих на розробку нової продукції (на Заході їх називають венчурними), оптимальна кількість працівни­ків — до 15 осіб.

Підприємництво і принципи діяльності підприємств.

Кожне підприємство незалежно від розмірів, форм влас­ності та інших критеріїв в умовах соціальне орієнтованої ринкової економіки повинно в результаті своєї діяльності отримувати дохід (прибуток). Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахун­ку. Такими основними принципами є самоокупність, са­мофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікав­леність, економічна відповідальність, господарська самотійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Найважливіші риси господарського розрахунку: 1) отримання прибутку на основі створення необхідних суспільству товарів і послуг та підвищення ефективності виробництва; 2) економічна відповідальність за результа­ти невмілого господарювання, неефективного викорис­тання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових). Наслідком такого господарювання може стати банкрутс­тво. Тому західні науковці називають свою економіку си­стемою прибутків і збитків. Про економічну відповідаль­ність господарського розрахунку свідчить той факт, що у США в 1998 р. збанкрутували понад 1,4 млн. здебільшо­го малих підприємств.

Економічну відповідальність підприємства несуть пе­ред іншими підприємствами за виконання своїх договір­них зобов’язань, за виконання замовлень держави, перед споживачем, перед банками тощо. Договірні зобов’язан­ня, як правило, виконуються з точністю не лише до кон­кретної дати, а й до певної години. Тому в розвинутих країнах світу відпала необхідність у будівництві великих складських приміщень, зберіганні значних запасів про­дукції на складах. Правилом для ділової людини є дотри­мання й усної обіцянки. Порушення цього правила неми­нуче призведе до відмови бізнесменів мати ділові стосун­ки з такими партнерами.

Діяльність підприємства будь-якого виду нерозривно пов’язана з підприємництвом.

Підприємництво — самостійне організаційно-господарське но­ваторство на основі використання різних можливостей для випус­ку нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту та ін. з метою отримання прибутків та самореалізації власної мети.

Поняття «підприємництво» уперше ввів у науковий обіг англійський учений Р. Кантільон. Він розглядав йо­го як особливу економічну функцію, важливою рисою якої є ризик. Французький економіст Ж.-Б. Сей пов’язу­вав підприємництво з організацією людей у межах госпо­дарської одиниці. А. Сміт розглядав підприємця як влас­ника, пов’язував підприємницьку діяльність насамперед з власним інтересом підприємця (особистим збагачен­ням), у процесі реалізації якого підприємці сприяють найефективнішому задоволенню потреб суспільства.

Повніша характеристика підприємництва дається у працях американського економіста Й. Шумпетера та англійського вченого Ф. Хаєка. На думку Й. Шумпетера, зміст підприємництва розкривається у його функціях: 1) реформування й докорінна перебудова виробництва внаслідок здійснення нових комбінацій щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових рин­ків, джерел сировини; 2) підприємництво є функцією будь-якої економічної системи, виконання якої необхідно поєднувати з науковими розробками, маркетингом та ін­шими видами; 3) виконання функцій підприємництва за­лежить від господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, види, мотивацію та ін.

Тому основними функціями підприємця Й. Шумпетер називає виготовлення нового блага або старого блага но­вої якості, освоєння нового ринку збуту, джерела сирови­ни або напівфабрикатів; запровадження нового методу виробництва; відповідну реорганізацію виробництва.

Ф. Хаєк пов’язував підприємництво насамперед з осо­бистою свободою, яка дає людині змогу раціонально роз­поряджатися своїми здібностями, знаннями, інформаці­єю та доходами. Підприємець намагається насамперед оптимально поєднати ці компоненти із ситуацією на рин­ку (перспективні чи неперспективні щодо інвестування, попиту і пропозиції певної галузі економіки, рівнем цін та ін.), знайти найкращі засоби для задоволення власних потреб і потреб суспільства.

Основними функціями підприємництва є новаторсь­ка, організаційна, господарська, соціальна і особистісна.

Новаторська функція полягає у сприянні процесу продукування нових ідей (технічних, організаторських, управлінських та ін.), здійсненні дослідно-конструк­торських розробок, створенні нових товарів і наданні но­вих послуг тощо.

Організаційна функція полягає у впровадженні нових форм і методів організації виробництва, нових форм за­робітної плати та їх оптимальному поєднанні з традицій­ними, у раціональному поєднанні форми одиничного по­ділу праці, основних елементів системи продуктивних сил та контролю за їх виконанням.

Господарська функція зводиться до найефективнішо­го використання трудових, матеріальних, фінансових, ін­телектуальних та інформаційних ресурсів.

Соціальна функція полягає у виготовленні тих това­рів і послуг, які необхідні суспільству відповідно до го­ловної мети, вимог дії основного економічного закону.

Особистісна функція передбачає самореалізацію влас­ної мети підприємця, отримання задоволення від своєї оботи. Так, у результаті опитування дрібних компаній Великобританії з’ясувалося, що переважна більшість їх (понад 80%) головними стимулами своєї підприємниць­кої діяльності вважають не особисте збагачення, а мож­ливість відчути себе незалежним і мати задоволення від власної праці. Звісно, ці дані потребують уточнення, оскільки відчути себе незалежним у підприємницькій ді­яльності можна за умови успішної роботи компанії, отри­мання відповідних прибутків.

Виходячи з цих функцій підприємництва, сучасному підприємцю мають бути притаманні певні найважливіші риси, пов’язані з відповідними функціями. Він повинен:

1) вбачати в людині основне джерело підвищення ефективності роботи підприємства, нових ідей, проводи­ти політику формування багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику, форму­вати економічне мислення, бути ініціативним та ін.;

2) вміти об’єднати людей для досягнення спільної ме­ти, надихати співробітників, приділяти значну увагу прагненням людей, їх духовним якостям, домагатися, щоб цінності фірми стали помислами працюючих тощо, вміти переконувати працівників;

3) бути професійно підготовленим для пошуку опти­мальних варіантів розвитку підприємства, підвищення його ефективності, постійно орієнтуватися на ефектив­ність і якість, здійснювати систематичне планування, прагнути до всебічної інформованості, йти на розумний ризик, впроваджувати такі форми і системи заробітної плати, які сприяють економії ресурсів (сировини, елект­роенергії, палива, зменшення ручної праці), надавати підрозділам певну автономію, прагнути до простоти упра­вління, органічно поєднувати автономію з жорстким цен­тралізмом та ін.;

4) постійно орієнтуватися на потреби споживачів, під­вищення якості продукції та послуг, що надаються згід­но з чинним законодавством, сплачувати податки, не за­бруднювати навколишнє середовище, оптимально поєд­нувати індивідуальні, колективні й суспільні інтереси, відповідати за свої дії;

5) діяти цілеспрямовано, енергійно, вірити в успіх справи, бути наполегливим і гнучким, розвивати свої творчі, організаторські здібності тощо.

У прийнятому Верховною Радою України Законі «Про підприємництво» названі такі основні принципи, за яки­ми здійснюється підприємництво: 1) вільний вибір діяль­ності на добровільних засадах, залучення до підприємни­цької діяльності майна і коштів юридичних осіб і грома­дян; 2) самостійне формування програми діяльності, ви-

бір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; 3) вільне наймання працівників; 4) залучення й використання ма­теріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством; 5) вільне розпорядження при­бутком, що залишається після внесення платежів, вста­новлених законодавством; 6) самостійне здійснення під­приємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності; 7) використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Основними умовами підприємництва є реальний плю­ралізм форм власності, наукова, правова база, стабільна політична ситуація, виважена економічна політика дер­жави щодо підприємництва, сприятлива суспільна думка та ін. В Україні найважливішими передумовами підпри­ємництва є проведення роздержавлення і приватизації в оптимальних масштабах, демонополізація виробництва, активна підтримка державою інвестиційних процесів для різних суб’єктів підприємницької діяльності та ін.

Підприємницька діяльність означає працю індивіда, засновану на розвитку особистісних факторів, розширен­ні знань про свої можливості, спрямовану на досягнення найкращого результату в господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед привласнен­ня додаткового прибутку. Підприємництвом не вважаєть­ся виконання будь-якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця не було хоча б одного особисті-сного фактора і права на свободу такої діяльності. Особи-стісні фактори підприємництва — особиста власність, фі­зичні, розумові здібності, знання і досвід, становище в суспільстві, права тощо.

Основними завданнями, що вирішуються на початку підприємництва, є: 1) вибір сфери та масштабів діяльнос­ті; 2) вибір місцерозташування підприємництва, фірми; 3) вибір форми підприємницької діяльності та назви фір­ми; 4) фінансування та інвестування. Підприємництво — один із важливих факторів соціально-економічного про­гресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтрим­ку у таких основних формах: 1) надання свободи підпри­ємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу ко­мерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства. При виборі форми підприємництва беруть до уваги масштаб діяльності, форму відповідальності під­приємця, можливості отримання кредитів, рівні оподат­кування, можливий обсяг реалізації продукції та ін.

Існують такі основні форми підприємництва: 1) при­ватні підприємства (товариства власників); 2) товариства капіталів; 3) особливі форми товариств.

За формами власності та організацією розрізняють та­кі основні форми підприємництва: 1) індивідуальні, за­сновані на приватній власності фізичної особи та її особи­стій праці (фермери, ремісники, окремі винахідники та ін.); 2) сімейні, які ґрунтуються на приватній власнос­ті та праці членів сім’ї; 3) колективні, засновані на влас­ності трудового колективу та праці його членів; 4) прива­тнокапіталістичні, що ґрунтуються на власності й праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили; 5) колективні капіталістичні, засновані на власності кіль­кох (багатьох) власників капіталу та найманої ними робо­чої сили; 6) орендні, які беруть за певну плату на різний період, що дає змогу бути власником результатів праці та розпоряджатися майном; 7) інноваційні, діяльність яких передбачає створення та використання інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») та ін.; 8) спільні або змішані, засновані на поєднанні різних форм капіталу, в тому числі із залученням іноземного капіталу; 9) держа­вні, що ґрунтуються на державній власності. Твердження окремих економістів про те, що держава не повинна бути підприємцем, не узгоджуються з практикою функціону­вання державних підприємств майже протягом семи тися­чоліть, а в умовах капіталізму відображають певною мі­рою реалії минулих століть (часи А. Сміта).

Усі великі та переважна більшість середніх і навіть частина малих підприємств існують у формі акціонерних підприємств (компаній). Малі підприємства використову­ють таку форму організації, як акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Тому необхідно з’ясувати сутність акціонерних компаній, розкрити їх прогресивні та негативні сторони, соціально-економічні наслідки.

2.4.2. Акціонерна власність в економічній системі

Сутність і структура акцій та акціонерного капіталу.

Акціонерна компанія — основна форма організації підприємств, власність яких формується в результаті злиття капіталів засновни­ків компанії, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій та ін.) та їх продажу.

Продаж акцій широкому загалу на фондовій біржі здійснюють лише гігантські акціонерні компанії (див. тему. 2.1). Покупцями акцій є банки, страхові компанії, пенсійні фонди та інші колективні акціонери-власники. Об’єднання капіталів та їх поповнення за рахунок продажу акцій здійснюються з метою підприємницької діяльності. Для цього будують підприємства, інші об’єк­ти, наймають робочу силу, закуповують сировину тощо. Тому в акціонерних компаніях слід виділити дві сторони, які відображають розвиток таких елементів економічної системи, як продуктивні сили і відносини власності. У першій із них акціонерні компанії представлені в засобах виробництва (машинах, устаткуванні, будівлях тощо), наукових лабораторіях, інститутах, патентах, ліцензіях та інших об’єктах. У другій — як відносини між заснов­никами, найманими працівниками, власниками акцій, державою з приводу привласнення цих об’єктів та створе­ного в процесі праці необхідного і додаткового продукту. Таке привласнення здійснюється через виплату заробітної плати найманим працівникам, керівництву компанії, ди­відендів — власникам акцій, фіксованих доходів — влас­никам облігацій, податків — державі тощо.

Акціонерний капітал (власність) поділяється на влас­ний та позичений. Власний капітал засобів формується із отриманих від випуску і реалізації акцій та облігацій, і резервного капіталу, який утворюється у результаті від­рахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може збільшуватися за рахунок наступних випусків акцій. З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Але перед цим певна ча­стина прибутку акціонерних компаній йде на сплату по­датків державі, заробітну плату і премії менеджерам, по­повнення резервного фонду тощо. Резервний капітал та­кож використовується для виплати дивідендів у період погіршення економічної кон’юнктури.

Позичений капітал утворюється за рахунок банківсь­кого кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. На початку 90-х років в акціонерному капіталі наймогут-ніших 500 американських корпорацій засоби, отримані від випуску і реалізації акцій, становили майже 20%.

Перші акціонерні компанії виникли на початку XVII ст., а перший акціонерний банк — у 1694 р. в Ан­глії. Проте до 30-х років XIX ст. їх було дуже мало. Пер­ша економічна криза 1825 p., процес переростання про­дуктивними силами вузьких меж індивідуальної капіта­лістичної власності зумовили розвиток акціонерних ком­паній і акціонерних банків, він стає економічно немину­чим. Так, індивідуальні капіталісти неспроможні були будувати залізниці, інші крупні об’єкти. Найшвидшими темпами акціонерні компанії виникали в останній третині XIX ст. У Німеччині, наприклад, наприкінці 70-х рр. майже 460 акціонерних компаній, а на початку 80-х — понад 5 тис. У Росії на початку 20-х років на­лічувалося до 2,5 тис. цих компаній.

Нині у розвинутих країнах світу кожна крупна і на­віть середня компанія, а також частина малих підпри­ємств існують у формі акціонерних, завдяки чому поси­люється цілісність економічної системи. Акціонерні ком­панії широко використовуються і для утворення та екс­пансії міжнародних монополій. Так, американська наф­това корпорація «Мобіл корпорейшен» має понад 500 фі­лій і дочірніх компаній у понад 100 країнах світу.

Після жовтневої революції в Росії акціонерні компа­нії були ліквідовані, їх відродження почалося під час проведення НЕПу. Так, у 1922 р. їх налічувалося 20, але наприкінці 20-х років вони знову були ліквідовані. У ко­лишньому СРСР ці компанії почали утворюватися напри­кінці 80-х років. Перша така акціонерна компанія вини­кла в Україні у 1988 р.

Акціонерні компанії поділяють на два основні типи: відкриті, акції яких вільно продаються і купуються всіма бажаючими (у деяких країнах, наприклад у СІЛА, їх на­зивають публічними); закриті, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників. Середня кількість акціонерів в акціонерній компанії СІЛА — майже 60 тис., а у наймогутніших публічних ак­ціонерних компаніях — понад 3 млн.. У закритих акціо­нерних компаніях — до 300 осіб. Кількість акціонерів у розвинутих країнах Заходу постійно зростає (за винятком періоду економічних криз). Так, у СІЛА їх чисельність з 1929 по 1999 рік зросла з 1 млн. до понад 140 млн., а вар­тість акцій перевищила 13 трлн. дол.

Економічним стимулом для придбання акцій акціоне­рами є вищий рівень дивідендів порівняно з вкладанням певної суми в ощадний банк. Наприкінці 90-х років до­ходи на акції становили у США в середньому понад 20%.

Акція — вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного това­риства.

Акція підтверджує право на участь в управлінні ним, Дає право на одержання частини прибутку у вигляді ди­віденду й участь у розподілі майна в разі ліквідації акці­онерного товариства. Як предмет постійного продажу і купівлі, акції мають ціну. Сума, зазначена в акції, — це 11 Н9мінальна вартість, а фактична ціна (за яку продано акцію) — курс акції, який перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного дивіденду і в оберненій _ від рівня позичкового відсотка.

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред’явни­ка, привілейовані та прості. При продажу іменних акцій до книги реєстрації вносять відомості про кожну таку ак­цію (у тому числі про власника і час придбання акції), а також про їхню кількість у кожного акціонера. Такі ак­ції, як правило, випускають великим номіналом.

При реєстрації акцій на пред’явника до книги вно­сяться лише відомості про їх загальну кількість. Акції на пред’явника випускають малими купюрами.

За розміром оптимального дивіденду акції поділяють на привілейовані та прості. На привілейовані акції диві­денди виплачують у формі стабільного, заздалегідь фік­сованого відсотка незалежно від поточного прибутку ком­панії. Тому після задоволення прав власників облігацій дивіденди виплачують на привілейовані акції, а в разі лі­квідації акціонерного товариства їх власникам поверта­ють вкладені в акції кошти за їх номінальною ціною.

На прості акції виплачують дивіденди залежно від величини прибутку акціонерного товариства в поточному році. Тому із зростанням його власники основної кілько­сті таких акцій отримують великі прибутки. Але власни­ки привілейованих акцій не беруть участі в управлінні акціонерним підприємством.

Формально кожний власник акції є співвласником акціонерного товариства і має право на прийняття рі­шень. Насправді лише володіння певною кількістю акцій робить їх власника співвласником акціонерної компанії. Для цього слід мати таку кількість акцій, дивіденди на які становили б не менше 7—10% щорічної заробітної плати найманого працівника.

Щодо прийняття рішень акції поділяються на «одноголосі», «багатоголосі» та «безголосі». Серед насе­лення розповсюджуються, як правило, «одноголосі», а керівництво акціонерними компаніями зосереджується в руках власників крупних пакетів акцій. За визнанням американського економіста Дж. Гелбрейта, права пере­важної більшості акціонерів ігноруються.

Власники звичайних акцій найбільше ризикують У разі погіршення економічної кон’юнктури або банкрутст­ва компанії. Водночас останніми роками держава у бага­тьох розвинутих країнах світу створила певну систему захисту дрібних акціонерів від можливих втрат.

В Україні на початку 2001 р. налічувалося майже 15 млн. акціонерів, переважна більшість з яких не отриму­вала жодних дивідендів або отримувала мізерні суми, тобто була «паперовими» власниками.

Оскільки «голосуючі» акції дають право щорічно оби­рати президента акціонерної компанії, раду директорів, то наприкінці XIX — на початку XX ст. для того, щоб вирішення цього питання залежало від однієї особи, тре­ба було зосередити в одних руках 51% загальної кілько­сті акцій. Така кількість називається контрольним паке­том акцій. Із збільшенням чисельності акціонерів, роз­киданих по всій країні, та зростанням могутності акціо­нерних компаній для придбання контрольного пакета ак­цій потрібна була все менша їх частка. Нині у розвину­тих країнах світу для цього достатньо зосередити в одних руках до 5% загальної кількості акцій. Контрольними пакетами акцій, як правило, володіє вузьке коло найба-гатших осіб або фінансових інститутів — комерційних банків, страхових компаній та ін. Крім того, за його до­помогою встановлюється багатоступінчаста система за­лежності та контролю однієї могутньої компанії за інши­ми, меншими компаніями. Так «Дженерал моторз» таким чином контролює понад 40 дочірніх компаній (компанії, що потрапили в залежність від наймогутніших компаній, які придбали їх контрольні пакети акцій). Завдяки цьому посилюється цілісність економічної системи.

Суперечності акціонерних компаній. В Україні та ін­ших державах колишнього СРСР відбуваються процеси роздержавлення та приватизація економіки. Основним засобом здійснення їх є перетворення державних підпри­ємств на акціонерні компанії. Так, у 2001 р. майже 36 тис. середніх та крупних підприємств стали акціонер­ними компаніями, в тому числі 12, 5 тис. — відкритими.

У побудові регульованої ринкової економіки в Україні акціонерна власність може виконувати важливі функції.

Позитивними рисами акціонерної власності є:

1) за певних умов (наявності довіри до держави, по­вернення трудових заощаджень тощо) значне розширен­ня джерела нагромадження за рахунок вкладів в ощад­них банках. Здавалося б, ці кошти держава могла б та­кож успішно використати на потреби населення, як і ак­ціонерну форму нагромадження. Проте в ощадних бан­ках використання вкладів повністю ізольоване від вкла­дників, а в акціонерних товариствах така ізоляція знач­ною мірою усувається;

2) сприяння демократизації управління підприємст­вами, створенню їх матеріально-технічної бази в різних галузях промисловості, сільського господарства, поліп­шенню використання робочого часу, функціонування жи-

вої праці, зростанню творчої ініціативи робітників і службовців, їх залученню до управління виробництвом, демократизації відносин власності на підприємстві. Це допоможе подолати відчуженість працівників від засобів виробництва та виробленого продукту, від економічної, а отже, й від політичної влади;

3) забезпечення значного зменшення диспропорції в економіці: між попитом і пропозицією, між першими і другими підрозділами, групою «А» і групою «Б» тощо. Ця мета буде досягнута за допомогою акумулювання значної частини трудових заощаджень населення, швид­кого будівництва на ці кошти підприємств, що випуска­тимуть гостродефіцитні товари (легкові автомобілі, мало­габаритні трактори, вантажівки, відеотехніку тощо), на­дання цих товарів акціонерам, які вкладають свої гроші за цільовим призначенням. Частину устаткування для но­вих заводів можуть виготовляти підприємства-акціонери;

4) сприяння ефективному регулюванню кількості гро­шей. Так, продаючи акції, держава зменшує кількість грошей, а скуповуючи, збільшує її. Поширення акціонер­ної форми власності також сприятиме розвитку товарно-грошових відносин, впровадженню госпрозрахунку, само­окупності, самофінансування, самоуправління;

5) сприяння поліпшенню якості функціонування та розвитку техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва тощо. Цієї мети буде досягнуто як через продаж акцій підприємствам-суміжникам, так і через посилення конт­ролю працівників за якістю комплектуючих деталей;

6) сприяння раціоналізації процесу управління під­приємством вищими організаціями. Зокрема, право міні­стерств і відомств бути пайовиками акціонерних підпри­ємств послабить відомчу монополію, підвищить зацікав­леність їх в активному розвитку підприємств і об’єднань, сприятиме скороченню управлінського апарату, демокра­тизації процесу управління. Це посилить боротьбу з бю­рократизацією, послабить адміністративні методи управ­ління економікою;

7) прискорення міжгалузевого переливання капіталів в інші галузі, в яких виробляють гостродефіцитні товари народного споживання. Це стимулюватиме використання досягнень НТР з базових наукомістких галузей промис­ловості в АПК, легкій промисловості, сфері послуг. Негативними рисами акціонерної власності є: 1)  можливість   за  допомогою   акцій   централізувати трудові заощадження і таким чином посилювати еконо­мічний контроль за значною кількістю населення;

2) купивши контрольний пакет акцій (нині для цього еобхідно зосередити в одних руках менше 5% їх загаль­ної кількості), гігантські корпорації встановлюють конт-поль над дрібнішими компаніями, а через «систему уча­сті», тобто багатоступінчасту систему залежності та кон-трол’ю, контролюють капітал інших фірм, який у декіль­ка разів перевищує їх власні активи;

3) акціонерні компанії вдаються до різних фінансових махінацій на фондових біржах, здобуваючи додаткову можливість надмірного збагачення. Так, Дж. Гетті за ко­роткий час збільшив одержане від батька майно з 15 млн. дол. до понад 2 млрд. дол. і став мільярдером, скуповую­чи акції за «викидними» цінами у роки депресії;

4) за допомогою акцій активно ведеться підкуп ви­щих чиновників державного апарату, законодавців;

5) акціонерна форма підприємництва використовується як засіб економічного примусу для викуповування нерента­бельних філіалів крупної монополії. Так, у 1982 р. корпо­рація «Дженерал моторз» змусила 1,4 тис. найманих пра­цівників одного зі своїх заводів повністю викупити його. У тому ж році інша американська компанія «Нейшнл стіл» змусила 11 тис. осіб викупити один зі своїх нерентабельних сталеплавильних заводів. Ці нерентабельні, обтяжені борга­ми підприємства продаються, як правило, за ціну, яка перевищує їхню вартість. Так, щоб забезпечити належний технічний рівень сталеплавильного заводу «Нейшнл стіл», необхідно було витратити 650 млн. дол., а щоб завод ви­жив, — знизити рівень заробітної плати, пенсій, трива­лість оплачуваної відпустки, подовжити робочий день.

2.5. Капітал, витрати виробництва, ціна і прибуток

Поняття «капітал», «ціна», «прибуток» так само поширені в економічній теорії, як і поняття «гроші», «власність», «заробітна плата». Проте уже більш як два століття між економістами триває полеміка щодо їх змісту. Різний зміст вкладають у них люди у повсяк­денному житті.

2.5.1. Соціально-економічний зміст капіталу

Погляди класиків політичної економії та сучасних західних економістів на капітал. Первісне значення сло­ва «капітал» від лат. capitalis — головний. Пізніше у ні­мецькій та французькій мовах цим терміном стали по­значати головне майно, головну суму.

Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Арістотель. Він увів поняття «хремастика» (хрема — май­но, володіння), розуміючи під нею мистецтво забезпечення достатку, або діяльність, спрямовану на накопичення ба­гатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопи­чення капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравали торговельний та грошовий (лихварський) капі­тали, то мета торговельної діяльності — безмежне накопи­чення багатства, постійне збільшення капіталу.

Класики буржуазної політичної економії А. Сміт та тт Рікардо ототожнювали капітал з накопиченою пра­цею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі/грошей тощо). Щоправда, А. Сміт до капіталу відно­сив’лише ту частину запасів, що призначена для подаль­шого виробництва і приносить дохід. А. Сміт та д Рікардо зробили крок назад порівняно з Арістотелем, з’ясовуючи сутність капіталу.

Переважна більшість сучасних західних науковців спрощено тлумачить сутність цього поняття. Так, амери­канський економіст Г. Манків стверджує, що капітал — це знаряддя, які використовують працівники: підйомний кран для будівельника, калькулятор для бухгалтера.

Відмінність між поглядами сучасних західних еконо­містів і класиків буржуазної політекономії:

1) сучасні західні економісти значно розширили межі запасів, види накопиченої праці, розкриваючи сутність капіталу, включивши сюди дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо;

2) сучасні науковці отримання доходу пов’язують не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з особистісними, людськими факторами. Речові фактори отримали назву фізичного капіталу, а людський — люд­ського капіталу. Останній охоплює набуті знання, звич­ки, енергію людей, а інвестиціями в людський капітал називають витрати на здобуття освіти, інформації, квалі­фікації, на підтримання здоров’я, на виховання дітей то­що. Прихильники теорії «людського капіталу» вважа­ють, що до нього належить навіть особиста чесність у ді­лових контактах;

3) деякі західні науковці ототожнюють капітал з гро­шима, з фінансовими ресурсами;

4) вони ототожнюють капітал з часом, який при цьо­му розглядається як окремий фактор виробництва, що створює дохід.

Позитивним у наведених поглядах при з’ясуванні су­тності капіталу є те, що ці учені всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії, пов’язують капітал 3 різними факторами виробництва, з процесом отриман­ня доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розу­міння сутності капіталу К. Марксом та Ф. Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь Праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того, сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкриї; ли матеріально-речову структуру капіталу. Але вони не доповнюють матеріально-речову сторону-категорії «капітал» характеристикою його суспільно-економічної форми, не розглядають дію певного фактора в, органічному взаємозв’язку з відносинами між людьми., Західним науковцям притаманний однобічний,  метафі­зичний, а не всебічний, діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це певною мірою і позаісторичний підхід, який полягає у тому, що стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно-економічних формаціях. Зокрема, вони вважають, що лук і стріла в руках мисливця  за первіснообщинного ладу були  капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені асбтрагуються від поняття «наймана праця», від суперечнос­ті між власниками значних засобів виробництва і безпо­середніми виробниками, які здебільшого позбавлені та­ких засобів і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати таким власникам свою ро­бочу силу.

Сутність капіталу. Капітал, як будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії.

Капітал — виробниче відношення (а не просто засоби виробницт тва, гроші), за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мі­нові вартості служать знаряддям експлуатації, привласнення час­тини чужої неоплаченої праці.

Засоби виробництва, певні матеріальні блага не на всіх етапах людської цивілізації були знаряддям експлу­атації. Такої ролі вони не виконували насамперед у пер­віснообщинному ладі, оскільки були спільною власністю. Не могли вони бути засобом експлуатації і в часи рабов­ласницького ладу, бо раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу. Зде­більшого це характерно і для феодалізму. Щоправда, земля в руках феодала частково слугувала засобом експлуатації, оскільки він віддавав певну, як правило, не­значну частину її селянинові й той змушений був за це половину або більшу частину робочих днів тижня працю­вати на полі феодала-власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково ще й тому, що селянин-кріпак не був юридичне вільним. Отже, капітал як виро­бниче відношення не був панівною суспільною формою в умовах феодалізму. Але в цей період розвивається лих­варський капітал, коли гроші в руках лихваря є знаряд­дям привласнення частини праці дрібного товаровироб­ника (ремісників, селян). Певного розвитку набуває й торговельний капітал.

Панівним виробничим відношенням, яке пронизує весь суспільний спосіб виробництва, капітал стає в умо­вах капіталізму. Переважна маса безпосередніх виробни­ків позбавлена засобів виробництва, юридичне вільна і продає свою робочу силу власникам цих засобів — капі­талістам. Ті ж оплачують лише частину витрачених на­йманими робітниками у процесі праці фізичних і розумо­вих сил у формі заробітної плати.

Засоби виробництва (в тому числі земля) були знаряд­дям експлуатації і в умовах так званого соціалізму. Хоч формально у республіках колишнього СРСР і була прого­лошена суспільна власність на засоби виробництва, але вони фактично були монопольно узурповані бюрократич­ною верхівкою партійного та державного апарату. Внас­лідок цього будувався не гуманний, або демократичний, соціалізм, заснований на економічній свободі індивідів і трудових колективів, а державно-бюрократичний.

Загальне поняття «капітал» конкретизується у бага­тьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному та ін. Тому капітал розгорта­ється в систему капіталістичних виробничих відносин. До цієї системи не належить дрібнотоварний сектор еко­номіки (дрібні фермери, ремісники, торговці), в якому не експлуатується наймана праця, та викуплені трудовими колективами народні підприємства. Таких підприємств у США майже 11 тис., а кількість зайнятих на них — до 10 млн. осіб.

Процес формування капіталістичних виробничих від­носин відбувається і в Україні. Персоніфікаторами капі­талу є власники комерційних банків, велика кількість директорів підприємств (які «прихватизували» немалу частку державної власності), ділки тіньової економіки, загалом — кланово-номенклатурна еліта.

Складові капіталу, спрямовані на організацію вироб­ництва, відіграють неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості. Витрати капіталіста на придбан­ня засобів виробництва є незмінними й переносяться кон­кретною працею на новостворений продукт. К. Маркс на­звав їх постійним капіталом і позначив буквою с (від по­чаткової букви латинського слова (constant — постій­ний). Постійний капітал бере участь у процесі праці  своїм речовим змістом, є фактором виробництва, спожи­вання вартостей, але не бере участі в процесі збільшення вартостей, а відповідно не створює додаткової вартості Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у про­цесі виробництва, — це змінний капітал, и (varitous _ змінюваний). Він збільшує первісну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює надли­шок вартості, тобто додаткову вартість.

Змінний капітал у процесі виробництва набуває фор­ми робочої сили. Вона не лише створює працею спожив­чі вартості, а й зберігає вартості спожитих засобів вироб­ництва, переносить їх на продукт як складові частини його вартості. Абстрактною працею до вартості спожитих засобів виробництва приєднується нова вартість. Крите­рієм поділу капіталу на постійний і змінний є в одному випадку те, що у процесі виробництва перший не змінює своєї вартості, а другий змінює її. В другому випадку та­ким критерієм є розгляд засобів виробництва і робочої сили з погляду двоїстості капіталістичного виробництва.

Якщо постійний капітал розглядати лише з погляду матеріально-речового змісту, то він постає у формі основ­них фондів. У політичній економії соціалізму для теоре­тичного вираження протилежної за соціально-економіч­ним змістом категорії «капітал» обґрунтовувалося понят­тя «фонди». Вважалося, що фонди, на противагу капіта­лу, є власністю самих трудящих, що для них не властиве відчуження безпосередніх виробників від засобів виробни­цтва, що вони в руках небагатьох (власників засобів виро­бництва) не є знаряддям експлуатації та ін. Насправді за тоталітарної системи трудящі не були власниками засобів виробництва, а ці засоби — загальнонародною власністю. Суб’єктом власності була верхівка бюрократичного апара­ту (партійного, радянського).

Водночас у середині 90-х років у США налічувалося понад 11 тис. народних підприємств, викуплених трудя­щими. На них здебільшого подолано відчуження праців­ників від засобів виробництва, експлуатацію тощо. Тому засоби виробництва на цих підприємствах перестали бу­ти капіталом. Але називати їх фондами теж недоцільно, оскільки це поняття за своїм семантичним значенням пе­реважно означає речову характеристику засобів вироб­ництва (тобто їх належність до продуктивних сил), а не соціально-економічну форму. Адже розрізняють основні, оборотні фонди, які цілком можна узагальнити у ширшо­му понятті «фонди виробництва», або просто «фонди». Адекватнішою категорією, яка б розкривала соціально-еномічну природу засобів виробництва на народних підприємствах, було б поняття «народні фонди». У цьо­му разі «народні фонди» відображають трудову (а не ек­сплуататорську) природу відносин власності на народних підприємствах, відсутність відчуження безпосередніх ви­робників від процесу праці, від управління власністю, економічної влади, результатів праці тощо.

2.5.2. Виробничі фонди підприємства і витрати виробництва

Сутність і структура виробничих фондів. До складу продуктивних сил входять насамперед засоби виробницт­ва і люди. Засоби виробництва називають речовими фак­торами виробництва (оскільки вони складаються з пев­них речей), а працівників — особистісними.

Засоби виробництва складаються із засобів праці (вер­стати, машини, устаткування та ін.) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія тощо).

Засоби виробництва і люди відіграють неоднакову роль у створенні національного доходу. Єдине його дже­рело — праця людини. Засоби виробництва у процесі праці є невід’ємним фактором виробництва (тобто таким елементом, без якого в сучасних умовах неможливий сам процес праці й які сприяють створенню багатства), але самі національного доходу не створюють. Тому на під­приємствах капіталістичного типу їх називають постій­ним капіталом. Інша частина витрат капіталіста пов’я­зана з придбанням робочої сили найманих працівників. Оскільки працівники створюють не лише необхідний продукт (що йде на виплату їм заробітної плати), а й до­датковий (який привласнює капіталіст), то такі витрати на придбання робочої сили є змінним капіталом. Проте такий поділ не визнається в сучасній західній літературі.

Виробничі фонди поділяються на фонди сфер матері­ального і нематеріального виробництва (сфера послуг), на фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні й обо­ротні фонди та ін., які в умовах капіталізму набувають соціальної форми основного та оборотного капіталу.

Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється за­лежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт. Одні й ті самі засо­би праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовува­тися не менше 10 років, будівлі, споруди — кілька деся­тків років), тому переносять свою вартість на новостворений продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький вер­стат використовується 10 000 днів, то кожен день він пе­реносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини. Предмети праці (сировина, паливо, енергія, ку­плені напівфабрикати, тара тощо) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одра­зу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тка­нину.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка повніс­тю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вар­тість на новостворений продукт частинами в міру їх зношування.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, яка пов­ністю бере участь у процесі виробництва і повністю переносить свою вартість на новостворений продукт.

На основні й оборотні поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів підприєм­ства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є фон­дами обігу. Оборотні фонди та фонди обігу — оборотні за­соби.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основ­них фондів. Фізичне (або матеріальне) зношування -— поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і вартості. Основні вироб­ничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 70%. Моральне зношування — втрата основним капіталом своєї вартості, яка не переноситься на вартість створюва­ного продукту.

Категорію «моральне зношування» введено в науко­вий обіг приблизно 2 століття тому. Моральне зношування набуває двох видів: 1) на основі зростання продуктивно-НЯ праці дешевшають елементи основного капіталу; о^пов’язане з появою нових, досконаліших засобів пра-

Водночас частково знецінюється функціонуючий ос­новний капітал.

В Україні основний капітал морально зношений маи-е на 95%. У розвинутих країнах світу принципово но-а технологія у промисловості з’являється приблизно че­рез 3—5 років.

Процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування називається амортизацією. Щоб своєчасно замінити зно­шені основні виробничі фонди, на підприємствах утворю­ється амортизаційний фонд, до якого перераховують від­повідні кошти.

Проте у розвинутих країнах світу не чекають, поки основні фонди повністю фізично зносяться. Під впливом внутрішньої, особливо міжнародної, конкурентної бо­ротьби підприємці та держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у США у 90-х роках се­редня норма амортизації для устаткування становила 13%, для будівель і споруд — 3,7%. З 1 січня 1997 р. в Україні введено нові річні норми амортизаційних відра­хувань на реновацію основних фондів: для будівель, спо­руд та передавальних пристроїв — 5%; для транспортних засобів, інформаційних систем — 25%; для інших основ­них фондів — 15%.

Оборот фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприєм­ства здійснили один оборот.

У свою чергу, поняття «оборот капіталу» нерозривно пов’язане з кругооборотом капіталу. Процес кругооборо­ту капіталу охоплює три основні стадії, внаслідок чого формуються три різні функціональні форми капіталу.

Перш ніж почати виробництво товарів або послуг, під­приємець повинен мати певну суму грошей. Це означає, Що він володіє капіталом у грошовій формі. Але перетво­рення грошей на грошовий капітал відбувається лише то­ді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку. Відтак підприємець купує необхідні засоби ви­робництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається пе­ретворення грошового капіталу на продуктивний (або ви­робничий), що означає першу стадію руху капіталу.

Друга стадія здійснюється у процесі виробництва, Результатом якого є виготовлення товару. Водночас  відбувається перетворення продуктивної форми капіта­лу на товарну, вартість якої вища від вартості витраче­них підприємцем коштів на засоби виробництва і робо­чу силу.

На третій стадії здійснюється реалізація товару і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Зі сказаного випливає визначення кругообороту капіталу

Кругооборот капіталу — безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і повертається до вихідної точки з приростом.

Названі три форми капіталу (грошову, продуктивну і товарну) називають функціональними.

Проте рух капіталу не обмежується одним кругообо­ротом.

Оборот капіталу — процес його кругообороту, що постійно повто­рюється.

Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обороту.

Час виробництва охоплює: 1) робочий період — кіль­кість робочих днів, протягом яких виготовляється про­дукт (наприклад, легковий автомобіль на сучасних заво­дах сходить з конвеєра кожних 3—4 секунди, а корабель треба будувати кілька років); 2) час дії природних сил на продукт (наприклад, час, коли достигає зерно); 3) час пе­ребування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо у виробничих запасах на складах. Вирішальне зна­чення для скорочення цього часу мають своєчасні постав­ки продукції; 4) час перерв у процесі праці (на поточний ремонт тощо).

Час обороту виробничих фондів — час, який витрача­ється на закупівлю засобів виробництва, і час реалізації готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот протягом кожного виробни­чого циклу. Тому їх оборот відбувається значно швидше.

Витрати виробництва і шляхи їх зниження. Як зазна­чалося, в основі цін товарів і послуг лежать суспільне не­обхідні витрати, які є вартістю товару. Вони виражають­ся формулою

W = с + q,

де W— вартість товару; с — вартість спожитих засобів виробництва; q — нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворении про­дукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому фор­мула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + т,

де v — вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника); т — вартість до­даткового продукту, який створюється ним понад необ­хідний і привласнюється власниками засобів виробниц­тва. Внаслідок цього вартість товару W можна визначи­ти за формулою

W – с + (v + т).

Суспільне необхідні витрати, як зазначалося, тяжі­ють до підприємств, які виготовляють основну масу това­рів даного виду, оскільки на них формуються суспільне необхідні умови виробництва (середня продуктивність, інтенсивність праці тощо). Будучи економічно самостій­ними (відособленими), підприємства формують свої ви­трати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва — те, у що обходиться виготовлення товару підприємству.

Вони складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і вира­жаються формулою

ВВ = с + v.

Отже, витрати виробництва відрізняються від сус­пільне необхідних витрат на величину додаткового про­дукту (т).

Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані в результаті реалізації виготов­леної на підприємстві продукції. Тому витрати виробниц­тва на виготовлення і реалізацію продукту називають собі­вартістю виробництва, або комерційною собівартістю.

У західній економічній літературі термін «вмінені ви­трати» — справжні витрати виробництва на даний то­вар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального викори­стання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділя­ються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні — витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати — наявне обладнання компа­нії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ре-

сурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями. Наприклад використання техніки для виготовлення товарів порівню­ється з можливим доходом, який би він отримав від її здания в оренду іншим підприємцям; витрачання грошо­вих коштів — з доходом, який би він отримав, поклавши їх у банк.

Відповідно до теорії граничної корисності західні еко­номісти розрізняють поняття «граничні витрати» (див. тему 2.2.). Крім того, виділяють постійні та змінні витра­ти. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендуються приміщення, основ­ні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсот­ків за кредит та ін. їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства. До змін­них належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні праг­нути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприєм­ства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості — ос­нова зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підпри­ємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов’язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, спо­руд, зменшувати частку пасивної частини основних фон­дів (кількість складським приміщень, інших споруд, тари, бочок та ін.). Слід особливу увагу звертати на зни­ження непродуктивних витрат — штрафів, відшкодуван­ня збитків тощо, пов’язаних із невиконанням підприєм­ством своїх договірних зобов’язань. До таких витрат на­лежать також прогули працівників на підприємстві.

В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні со­бівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива. Так, Франція, яка за територією та чисельністю населення майже така сама, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, споживаючи при цьому майже у 3 рази менше газу. В розрахунку на 100 дол. виробленого валового суспільно­го продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквіва­лента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія — 206 кг, Франція — 182, Німеччина — 145, Данія — 141 кг.

Зниження витрат виробництва значною мірою зале­жить від ціноутворення.

2.5.3. Ціна і прибуток

Сутність, структура і функції цін. Найпростішим та історично першим є таке визначення ціни: ціна — гро­шове вираження вартості. Воно відображало період існу­вання простого товарного виробництва (тобто до виник­нення капіталістичного способу виробництва), коли ціни коливалися навколо вартості товарів.

В умовах капіталістичного способу виробництва від­бувається перетворення багатьох індивідуальних вартос­тей на єдину суспільну, або ринкову, вартість (внаслідок внутрігалузевої конкуренції), а її — на ціну виробництва (внаслідок міжгалузевої конкуренції).

В умовах простого товарного виробництва в основі то­варних цін лежали лише суспільне необхідні витрати ви­робництва. Це можна виразити формулою

W = с + v + т,

де w— вартість товару, с — постійний капітал (або ви­трати підприємця, ремісника на придбання засобів ви­робництва); v — змінний капітал (або витрати ремісника на відтворення власної робочої сили); т — додатковий продукт (в умовах капіталізму він існуватиме у формі до­даткової вартості).

За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін — не лише суспільне необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропо­зицією:

Цв = с + v + р,

де Цв — ціна виробництва; с — постійний капітал; v — змінний капітал; р — середній прибуток.

За допомогою ціни виробництва вирівнюються норми прибутку різних галузей.

Середній прибуток утворюється внаслідок міжгалузе­вої конкуренції з урахуванням процесу коливання попи­ту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, вироб­ництво товарів у яких не задовольняє потреби спожива­чів з відповідним коливанням цін (їх зростанні при неза­доволенні платоспроможного попиту і зниженні при пе­реважанні пропозиції над попитом). Межею переливання капіталів є утворення середньої норми прибутку (відно­шення сукупної додаткової вартості до сукупного капіта­лу, вкладеного у всі галузі), а прибуток, що відповідає середній нормі на авансований капітал, є середнім прибутком. Іншими словами, середній прибуток — це рівнове­ликий прибуток на рівновеликий авансований капітал.

Якщо в умовах простого товарного виробництва ціни визначалися лише законом вартості, то в умовах капіта­лістичного товарного виробництва вони, крім того, ви­значаються й дією закону попиту і пропозиції. Тому най­простіше визначення ціни в нових історичних умовах та­ке: ціна — грошове вираження ціни виробництва, взає­модії закону вартості та закону попиту і пропозиції.

У «Капіталі» К. Маркса дається визначення ціни як грошового вираження вартості. І хоч у цій праці розгля­дається процес перетворення вартості на ціну виробницт­ва, саме визначення ціни залишилося незмінним. Це су­перечить діалектичному методу дослідження. В еконо­мічній літературі колишнього СРСР наводилося лише це доісторичне (тобто таке, що відображало реалії докапіта­лістичних формацій) визначення, що означало догматич­не сприйняття дійсності.

Водночас визначення ціни як грошового вираження ціни виробництва відображає переважно реалії нижчої стадії розвитку капіталізму XVI—XIX ст. З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціно­утворення значно ускладнюється, зокрема виникають мо­нопольне високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва набуває якісно нової форми, пе­ретворюючись на монопольну ціну виробництва, яка ви­ражається формулою

Мце=С + V + р + plr

де Мцв — монопольна ціна виробництва, с — постій­ний капітал; v — змінний капітал; р — середній прибу­ток; р! — монопольно високий прибуток. Останній при­власнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посіда­ють монопольне становище у сфері виробництва та у сфе­рі обігу. З урахуванням цього можна дати визначення ці­ни в сучасних умовах.

Ціна — грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту і пропозиції та монопо­лізації виробництва.

Монопольні ціни — насамперед ціни виробництва. Зо­середжуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфіко-ванішу робочу сичу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці та ін., підприємства і філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати виробництва (а отже, й собівартість).

Оскільки на таких підприємствах виробляється основна маса продукції (наприклад, в автомобільній промислово­сті СІЛА на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,9% загальної кількості легкових автомобі­лів), то однією з основ цін на цей товар є витрати вироб­ництва. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими. Такими їх робить диктат моно­полій на ринку.

Тому монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відо­бражають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створе­ної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гі­гантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів.

Більш повно практику ціноутворення на сучасному етапі в розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати ко­роткий виклад розвитку теорії ціни.

Теорії ціни. Найвагоміший внесок у теорію ціноутво­рення впродовж існування світової економічної думки зробили Д. Рікардо, К. Маркс, М. Туган-Барановський та А. Маршалл. Д. Рікардо вперше у світовій літературі виокремив три основні фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Пер­ші два фактори відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворювальних товарів (тобто товарів, які постійно виготовляються), третій — для незначної групи невідтворюваних товарів (шедеври мистецтва, рідкісні книги тощо).

І справді, чим іншим можна пояснити продаж картин відомих художників минулих століть на всесвітньо відо­мому аукціоні Сотбі в Англії за кілька мільйонів доларів кожну, як не рідкісністю, невідтворюваністю.

З історії життя багатьох видатних митців минулого відомо, що вони змушені були продавати свої картини за безцінь, а тому жили у злиднях. Картини художників-ім-пресіоністів (К. Моне, О. Ренуара, П. Дюран-Рюеля та ін.) взагалі не знаходили збуту, а нині вони продаються за неймовірні ціни. Невипадково щодо них сформульова­но закон запізнілого визнання.

Д. Рікардо справедливо критикував положення фран­цузького (економіста Ж.-Б. Сея про корисність товарів як регулятор вартості. Пізніше ця теза була розгорнута в теорію граничної корисності. Ступінь корисності, на ду­мку Рікардо, не може бути мірою вартості тому, що то-вар, який виробляється з більшими зусиллями, завжди  дорожчий, ніж той, що виробляється з меншими зусилля­ми. Крім того, навіть двоє людей, які користуються одні­єю й тією ж річчю, отримують від неї різне задоволення Проте дещо однобічним було твердження Д. Рікардо про те, що визначення вартості невідтворюваних товарів (рідкісних статуй, картин та ін.) залежить виключно від їх рідкісності. Але ж вартість певною мірою залежить і від праці художників, скульпторів. Адже праця талано­витих митців надзвичайно складна, а інколи й дуже три­вала. І. Рєпін, наприклад, працював над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану» 14 років.

Заслуга К. Маркса в розвитку теорії ціни полягає в то­му, що він чітко розмежував вартість і ціну. Вартість, на його думку, визначається суспільне необхідними витрата­ми. Така вартість лежить в основі ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Вартість товарів визначається не тим робо­чим часом, який початкове витрачається на їх виробниц­тво, а тим часом, якого варте їх відтворення. Про таку си­туацію йшлося при розгляді морального зношування ос­новних виробничих фондів. Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не лише від суспільне необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині сус­пільних потреб, суспільній споживчій вартості.

Ці положення, однак, не набули вигляду цілісної ло­гічної теорії. Тому у працях К. Маркса недостатньо вра­ховано вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується фактор рідкісності, в теорії ціноутворення не зроблено спроби поєднати вплив на ці­ни витрат і результатів, тобто суспільне необхідних ви­трат виробництва і корисності товарів, їх суб’єктивної, психологічної оцінки споживачем.

Уперше спробу синтезу цих двох найважливіших факторів ціноутворення зробили М. Туган-Барановський та А. Маршалл.

Український вчений увів у науковий обіг поняття «вартість» (як витрати засобів виробництва і праці) і «трудова вартість» (витрати живої праці). Крім того, він розмежував категорії «вартість» і «цінність». Цінність має суб’єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об’єктивну (оцінка такої корисності суспільством). В останньому випадку вона є ці­ною. Тому при правильному розумінні теорії граничної корисності вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості. Водночас некоректно розглядати ці дві теорії як рівноцінні, оскільки теорія трудової вартості є визначальною, а окремі позитивні сторони концепції гра­ничної корисності — похідними, доповнюючими.

А. Маршалл вважав себе учнем Д. Рікардо і розгля­дав ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробни­цтва (персоніфікатором яких є продавці) та граничної ко-писності (уособленням якої є споживачі), зіткнення по­питу і пропозиції. Такий підхід втілений у підручнику «Бкономікс» П. Самуельсона. Водночас у ній потребує уточнення концепція витрат виробництва (див. тему 1.3).

Ціна виконує такі основні функції: 1) облікову; 2) розподільчу; 3) стимулюючу.

Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є за­собом обліку суспільне необхідної, а отже й корисної, праці. Праця, яка перевищує цю величину при виробни­цтві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий облік дає змогу здійснювати еквіва­лентний обмін товарів, визначати економічну ефектив­ність виробництва, встановлювати оптимальне співвідно­шення між нагромадженням і споживанням та інші про­порції.

Розподільча функція ціни реалізується у процесі вну­трігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому ви­падку такий перерозподіл вартості, насамперед додатко­вої вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільне необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм перели­вання капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуаль­них, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що рин­кові ціни спонукають підприємців через механізм конку­ренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо.

Існують різні критерії поділу цін. Так, відповідно до критерію власності розрізняють державні, кооператив­ні, індивідуальні та інші види цін. Державні ціни перева­жали у колишньому СРСР, оскільки 92% власності нале­жало державі, їх встановлювали спеціальні державні орга­ни — Державний комітет цін та його філіали в республі­ках і на місцях. Механізм встановлення таких цін був ду­же громіздкий. В СРСР 98% цін були державними і лише 2% — цінами колгоспного ринку. Ціни на продукцію ко­оперативних підприємств також були одержавлені.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові Ціни в умовах чистої конкуренції; олігополістичні — в умовах панування групових монополій (олігополій); мо­нопольні — в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідно сфери виробництва (а отже, й збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Залежно від типів ринкової системи виділяють регу­льовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у роз­винутих країнах світу регулює держава. Так, у Швейца­рії державний контроль за цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, у Франції держава ре­гулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспорт, деякі інші товари і послуги. В періоди економічної кризи державний контроль за ці­нами посилюється. Так, у Швейцарії під час кризи 1990—1991 pp. держава контролювала всі ціни.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, чисто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гі­гантських монополій здійснюється через механізм фор­мування й регулювання попиту, обсягів виробництва продукції, практику «лідерства в цінах» та ін.

В Україні класифікація цін здійснюється через їх по­діл на оптові ціни підприємства, оптові ціни промислово­сті та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаю­ться із собівартості й прибутку. Купивши у підприємств товари, оптові торговельні організації продають їх під­приємствам роздрібної торгівлі за оптовими цінами про­мисловості. Останні збільшують оптові ціни підприємств на величину торговельної надбавки, яка складається із витрат обігу та прибутку оптової торговельної організа­ції, внаслідок чого формуються роздрібні ціни. До витрат обігу належать витрати на транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати торговельним пра­цівникам та ін.

Останніми роками державний контроль за цінами в Україні поступово ослаблюється, здійснюється політика лібералізації цін, що за умов контролю за заробітною платою, іншими заходами спричиняє зростання зубожін­ня основної частини населення.

Прибуток і прибутковість підприємств. За реалізова­ну продукцію підприємство отримує відповідну суму гро­шей — валову виручку. Одна її частина йде на заміщен­ня зношених засобів виробництва (с), інша — на заробіт­ну плату працівників (и), що разом становить собівар­тість продукції.

Прибуток (з кількісного боку) собівартістю.

Прибуток (з якісного боку) — перетворена форма додаткового продукту і додаткової вартості.

Термін   «перетворена форма»   означає,  що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює  враження, що участь у його появі брали не лише праців­ники, а й засоби виробництва. Саме так стверджують за­хідні економісти, починаючи з теорії трьох факторів ви­робництва. Працівниками на сучасних капіталістичних підприємствах є не лише наймані працівники, а й влас­ники, які управляють цими підприємствами. Вищі мене­джери гігантських компаній самі частково стають влас­никами компаній, виконуючи функції управління, бе­руть участь у формуванні новоствореної вартості (v+m), отримуючи плату за свою працю як з необхідного, так і з додаткового продукту. Тому з якісного боку категорія «прибуток» також виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приво­ду його створення та привласнення.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: 1) як прибутковість усього підприєм­ства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на c+v); 2) як прибутковість виготовлення окремої партії то­варів. Остання вимірюється співвідношенням прибутку та собівартості певної партії товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку, її можна записати формулою

Р’ =

• • 100%,

с + и

де р’ — норма прибутку; р — маса прибутку; c+v — аван­сований капітал.

У розвинутих країнах світу норма і маса (величина) прибутку є головною метою підприємців і критерієм ефек­тивності виробництва. Середня^норма прибутку в крупних компаніях становить до 12%. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівар­тості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інших факторів.

2.6. Ринок робочої сили і заробітна плата

В умовах функціонування підприємств між власни­ками і безпосередніми виробниками формуються певні економічні відносини, встановлюються рівень оплати робочої сили, в тому числі праці, відповідні форми заро­бітної плати. Важливими суб’єктами цих відносин є профспілки та держава.

2.6.1. Сутність товару робоча сила та її вартість

Поєднання працівників із засобами виробництва. Ос­новними факторами виробництва є особистісний та речо­вий, тобто безпосередній працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і характер функціонування визнача­ються насамперед існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання на мікрорівні (тобто в межах окремих підприємств) здійснюється шля­хом включення індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу. У цьому процесі слід розрізняти техніко-економічну та соціально-економічну сторони.

Техніко-економічна сторона зводиться до безпосеред­нього використання робітником певних засобів і предме­тів праці незалежно від того, чи є він їх власником. На­приклад, водій керує автомобілем, токар вмикає верстат і виготовляє певні деталі, швея використовує швейну ма­шинку для пошиття одягу і т.ін. В усіх цих випадках ро­бітник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі — раціонально ор­ганізувати робоче місце, працю і домогтися найвищих ре­зультатів за найменших витрат енергії людини і засобів виробництва. Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, коопе­ративних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійсню­ється прямо, безпосередньо. У цьому разі робітники та службовці є і власниками виробництва та створеного ни­ми продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та пред­мети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і ви­готовлений продукт, від управління власністю, від само­го процесу праці, а їх робоча сила перетворюється на то­вар, їх поєднання із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх викори­стання під контролем капіталіста.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. Тому в найзагальнішо-му плані трудовий колектив — соціально-економічна форма організації трудящих, а його відособлення в суспі­льстві здійснюється на технологічній і відносній економі­чній самостійності підприємства. До трудового колекти­ву, згідно із Законом України «Про підприємство», нале­жать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у ді­яльності підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Трудовий колектив (у політико-економічному розумінні) — суб’єкт економічних відносин, насамперед відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів з метою створення і при­власнення доходу.

Якщо засоби виробництва виступають у формі капіта­лу, то трудовий колектив є лише суб’єктом техніко-еко-номічних відносин (тобто відносин спеціалізації, коопе­рування виробництва тощо) і самого процесу праці.

Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинутих країн Заходу організовують первинні ланки професійних спілок. Ці спілки виникли у XVIII ст. в Англії, Франції, СІЛА. Спершу їх забороняли уряди, проти них активно бороли­ся підприємці. Нині продаж товару робоча сила відбува­ється, як правило, колективно, а суб’єктом такого ринку є профспілки (на рівні підприємства, окремої галузі, сфе­ри народного господарства і навіть країни). З їх участю формуються і видозмінються основи трудового права, трудового законодавства, виробляються умови укладання колективних договорів, в яких обумовлюються питання охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і розподілі прибутку тощо.

Робоча сила, її вартість і ціна. Світова економічна думка називає різні об’єкти купівлі-продажу того товару, який є єдиним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згідно з першою таким об’єктом купівлі-про­дажу є праця, згідно з другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.

Уперше працю назвав об’єктом купівлі-продажу У. Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розгля­дав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування робітника засобами (їх міні­мумом). Аналогічно сутність цих понять розглядав А. Сміт. Водночас основою заробітної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і виховання дітей, а її нижчою межею — фізичний мінімум. Крім того, величина зарплати визна­чається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідно­шенням сил між ними і капіталістами. Дотримуючись та­ких самих поглядів, Д. Рікардо виділяв природну і рин­кову ціну праці. Природна — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робітни­ків, продовження їх роду, так і певною мірою для їхньо­го розвитку. Ринкова ціна коливається навколо природ­ної під впливом природного руху працездатного населен­ня, співвідношення попиту і пропозиції на працю.

Як об’єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні економісти (німецький вчений М. Герт-нер, англійський — Дж. Хікс та ін.).

Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-прода­жу. Адже праця — це процес свідомої, доцільної діяль­ності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню приро­ду. На ринку робітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ототожнювати. Капіта­ліст купує в робітника — власника робочої сили — тим­часове розпорядження нею. По-друге, купівля-продаж праці вступає у суперечність із законом вартості, не дає змоги розкрити джерело вартості та додаткової вартості.

Наукові здогади про таке джерело містяться у праці У. Петті. Визнаючи зарплату мінімумом засобів до існу­вання, він дійшов висновку, що у вигляді зарплати робіт­ник отримує лише частину вартості, яку він створив. Та­кого ж погляду дотримувався й А. Сміт, коли стверджу­вав, що із створеної працею робітника вартості йому діс­тається у вигляді зарплати лише певна частка. Але з та­ким розумінням проблеми у його роботі поєднується ін­ша точка зору, згідно якою джерелом доходу капіталіста є його діяльність і ризик. Двоїстість поглядів на це пи­тання притаманна й Д. Рікардо (не бачив відмінності між робочою силою і працею як її функцією). Правильно визначаючи вартість товару працею, він одночасно вва­жав, що робітник продає капіталісту працю. Але в тако­му разі він повинен би отримувати повний еквівалент своєї праці (відповідно до вимог закону вартості), який дорівнює всій створеній робітником вартості. Оскільки Д. Рікардо знав, що такого еквівалента робітник не отри­мує, то джерелом прибутку він називав нееквівалентний обмін, тобто не дотримувався вимог закону вартості.

М. Туган-Барановський вважав трактування заробіт­ної плати як ціни товару робоча сила помилковим, оскільки останню, по-перше, не можна відчужувати від робітника (а отже, й продавати), по-друге, вона є не об’єктом, а суб’єктом господарства, по-третє, наявна тав­тологія у визначенні вартості робочої сили суспільне не­обхідними витратами її виробництва. Якщо брати до ува­ги перший аргумент ученого, то відчужувати (а отже, й продавати) неможливо і працю. Подібно до М. Туган-Ба-рановського, К. Маркс вважав тавтологічним визначення вартості праці суспільне необхідними витратами.

Крім того, позиція М. Туган-Барановського виявила­ся дещо непослідовною, оскільки він вживав поняття «робоча сила». «Класовий антагонізм продавців та по­купців робочої сили, — зазначав учений, — корениться в самому єстві найманої праці і тому зникнути ніколи не може». Водночас він стверджував існування продажу трудової послуги і праці. На його думку, капіталіст при­власнює безоплатно лишок робочого часу робітника, об’єктом купівлі-продажу залишаються послуги поапі.

Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх немарксистських точок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає в тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П. Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з факто­рів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий відсоток.

Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К. Маркса, коли він конкретизував своє розуміння про­дажу робочої сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше, як тимчасове розпорядження робочою силою.

З трьох наведених точок зору найалогічнішою є та, згідно  з  якою  купується-продається  праця.  Неможли­вість продажу праці означає, що доцільніше об’єктом ку-півлі-продажу вважати не послуги праці, а послуги робо-» |. чої сили. Хоч робочу силу не слід відокремлювати від [‘ людини, виділення цієї категорії цілком правомірне npiij розгляді людини економічної (Homo ekonomicus). Суб’єк-П том господарства є не робоча сила, а людина в сукупнос-» ті всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільні-?’ ше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю\ категорію визнають і деякі західні економісти. г;

Робоча сила — сукупність фізичних і духовних властивостей людини^; які вона застосовує в процесі виробництва споживчих вартостей.

Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник по­збавлений власності на засоби виробництва і засоби існу­вання, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сто­рони: споживчу вартість і вартість, але робоча сила — то­вар специфічний. Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, проте її виробниче спо­живання означає залучення до процесу праці не лише фі­зичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним влас­тивостям людської робочої сили особливого характеру і позначається на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживчої вартості специфіка цього товару вияв­ляється в тому, що у процесі його споживання він не зни­кає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого  товару робоча сила. Отже, в основу визначення спожив­чої вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специ­фічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес са­мозростання вартості. Тому специфічність вартості това­ру робоча сила полягає у здатності до такої кількості аб­страктної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Деякі економісти стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її по­слуги на певний, обумовлений контрактом час, а робіт­ник залишається її господарем. З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар — особиста свобода її власника — найма­ного робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин-кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робіт­ник повинен бути економічно залежним, тобто позбавле­ним засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабовласництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.

Якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона потребує суспільне необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат — вар­тість життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітнико­ві життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і від­повідно відтворення робочої сили повинно містити витра­ти на утримання його сім’ї. По-друге, для виконання складнішої роботи необхідний певний рівень освіти і ква­ліфікації робітника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій — людина) історично розвиваєть­ся, на величину її вартості впливає соціально-історичний елемент. Останній відображає розвиток робітничого кла­су, його матеріальних і духовних потреб внаслідок про­гресу інших елементів системи продуктивних сил, еволю­ції суспільних відносин (оскільки сутність людини — це сукупність суспільних відносин), а також боротьби тру­дящих за поліпшення свого становища.

На думку російських учених Я. Певзнера та С. Бра-гінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, розроблену переважно А. Маршаллом та Л. Вальрасом), за умов рівноваги попиту та пропозиції вартість послуг усіх факторів (у тому числі робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто внеску у виробництво продукту (вартості). Саме ця вартість і виплачується ро­бітникові — продавцю послуг праці. Конкретніше ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримання його життє- і праце­здатності, а результатами праці, тобто плідністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оцінити вартість товару з погля­ду не лише суспільних витрат виробництва, а й кориснос­ті, його корисного ефекту. На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком застосовують, розглядаючи вартість робочої сили (або послуг робочої сили, послуг праці, на їх­ню думку). Так, ці вчені підходять до розв’язання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтую­чи при цьому суспільне необхідними витратами вироб­ництва на відтворення робочої сили. Вони здебільшого розв’язують проблему з точки зору капіталіста, ігнорую­чи при цьому інтереси найманого робітника, якому потрі­бні засоби для відтворення власних життє- і працездатно­сті та життєздатності членів його сім’ї.

Намагаючись обґрунтувати більшу доцільність засто­сування категорії «вартість послуг праці», Я. Певзнер та С. Брагінський посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена ви­трачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт саме й свідчить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зо­ру авторів концепції «факторів виробництва») не знахо­дить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут відіграє підхід з бо­ку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня розвитку продуктивних сил, суспільного характеру ви­робництва). Щоб постійно відтворювати таку робочу си­лу, суспільство, яке неспроможне зробити це в межах корпоративної власності, в особі держави витрачає знач­ну частину національного доходу на соціальні цілі. Та­кий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робо­ча сила з огляду на її корисний ефект.

Вартість робочого місця. Величина вартості робочого місця складається з витрат на робочу силу, вартості засо­бів і предметів праці. У різних галузях і сферах економі­ки вартість робочого місця неоднакова. Найдорожчим  елементом на сучасному етапі є робоча сила. Згідно з да­ними російського науковця Ю. Васильчука вартість ство­рюваної однієї складної робочої сили у США в середньо­му перевищує 400 тис. дол. Вартість машин, техніки й устаткування в 1983 р., за його ж даними, становила 15—16 тис. дол. В обробній промисловості США вартість постійного капіталу на одне робоче місце сягає майже 40 тис. дол. Така вартість робочої сили відображає сукуп­ність витрат суспільства на її підготовку: прямі витрати середньої сім’ї на виховання дитини до 18-річного віку, втрачені матір’ю заробітки, оцінка праці учня, праця йо­го вчителів, батьків (у неробочий час).

Якщо оцінювати вартість одного робочого місця з по­гляду витрат однієї фірми або корпорації, то вартість то­вару робоча сила буде набагато вищою. Так, гігантська американська корпорація «IBM» на початку 80-х років витрачала на підготовку одного торговельного агента до 100 тис. дол. протягом 1,5 року.

Виробниче навчання одного робітника обходиться ні­мецькому концерну «Фольксваген» у 100 тис. марок (за З роки). Крім того, компанія витрачає певну суму грошей на оплату товару робоча сила. Ця сума неоднакова в різ­них галузях, сферах, секторах (немонополізованому, кор­поративному, державному) економіки, на окремих під­приємствах. У середньому щорічна заробітна плата аме­риканського робітника середньої кваліфікації становила в середині 90-х років приблизно 26 тис. дол. на рік. Се­редня вартість основного капіталу на одне робоче місце в обробній промисловості — майже 40 тис. дол. Отже, се­редня вартість одного робочого місця для фірми у цій га­лузі США — від 65 до 70 тис. дол. на рік.

В епоху НТР вартість робочої сили зростає швидше, ніж вартість постійного капіталу. На думку Ю. Василь­чука, це явище спостерігається з 1910 р. Найдорожча у розвинутих країнах світу науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона у 2 рази дорожча від вартості складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.). Та­ка увага до розвитку робочої сили в країнах Заходу свід­чить про те, що людина, безпосередній виробник, є ос­новним фактором виробництва додаткової вартості. Вод­ночас вона опосередковано певною мірою стає і метою іс­нуючої соціально-економічної системи.

В умовах адміністративно-командної системи колиш­нього СРСР переважала дешева робоча сила зі слабо роз­винутими потребами, формування якої відбувалося знач-ою мірою через надання «безкоштовних» соціальних послуг, але низької якості. Майже половина такої робочої сили була зайнята ручною працею, а зрівняльний харак­тер заробітної плати давав змогу забезпечувати високу норму додаткової вартості.

У попередні роки в економічній літературі показник норми додаткової вартості ( — • 100%, тобто відношення v додаткової вартості до необхідного продукту) визначався по-різному, тому його величина коливалася від 70 до 1000%. Найбільшою помилкою було те, що його обчис­лювали без урахування соціальних витрат держави і кор­порацій на відтворення робочої сили. Якщо взяти до ува­ги ці аспекти, то норма додаткової вартості в США була найвищою у 1929 р. і становила 185—200%. У наступні роки, за підрахунками деяких російських та українських економістів, цей показник зменшувався: у 1968 р. в об­робній промисловості СІЛА він становив 127,4%, а в 1988 р. — менше 100%. У середині XIX ст., за підрахун­ками К. Маркса, показник норми додаткової вартості становив у Англії 100%. Це свідчить про послаблення і деяке звуження відносин капіталістичної експлуатації, про меншу інтенсивність дії основного економічного за­кону і про зменшення гостроти основної суперечності цього способу виробництва. Такі зміни засвідчують ево­люційний шлях розвитку елементів більш високого соці­ального устрою в надрах капіталізму.

В Україні, за підрахунками українського науковця Б. Кваснюка, цей показник у 1988 р. щодо всього народ­ного господарства становив 94,7%.

Норма додаткового продукту неоднакова в різних галузях промисловості. Так, у колишньому СРСР у тютюновій промисловості вона становила в 1987 р. 3135%, у плодоовочевій галузі — 45, у трикотажній промисловос­ті — 513,2, у швейній — 135,4, у машинобудуванні — 108,4 %.

2.6.2. Заробітна плата, її форми та функції

Сутність заробітної плати. Хоч капіталіст купує робочу силу, а не працю, на поверхні економічних явищ створює­ться видимість продажу праці. Це зумовлено тим, що робі­тник отримує заробітну плату після завершення процесу праці, її величина змінюється залежно від тривалості робо­чого дня, а індивідуальні відмінності в заробітній платі зу­мовлені неоднаковою інтенсивністю праці робітників.

Купівля-продаж робочої сили об’єктивно виступає у формі купівлі-продажу праці, тому вартість (а отже, й ці­на) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. Перетворена форма, оскіль­ки заробітна плата приховує купівлю-продаж робочої си­ли і стирає межі між необхідною і додатковою працею, приховує наявність експлуатації. Вартість робочої сили, виражена в грошах, набуває форми ціни робочої сили.

Заробітна плата — грошове вираження вартості та ціни товару робоча сила і результативності її функціонування.

її речовим, матеріальним змістом є кількість життє­вих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім’ї. Це життєвий фонд робітника, який в умовах товарного виробництва має і вартісне, і грошове вираження.

Оскільки робоча сила є товаром, то її ціна, як і всіх інших товарів, також регулюється співвідношенням між попитом і пропозицією. Із зниженням попиту або збіль­шенням пропозиції ціна робочої сили, тобто заробітна плата, зменшуватиметься, і навпаки. На розмір заробітної плати впливає дія законів зростання продуктивності пра­ці й підвищення потреб населення, співвідношення сил між робітниками і капіталістами, виступи трудящих.

Одним із факторів зростання вартості робочої сили є підвищення загальноосвітнього та кваліфікаційного рів­нів працівників. Так, у СІЛА чоловіки без середньої осві­ти і зайняті певний час, у середині 80-х років отримува­ли 19 тис. дол. на рік, а ті, хто мав вищу освіту, — 32 тис. дол. Особи, які закінчили коледжі, до 65-річного віку отримували загалом 2,5 млн. дол., а ті, хто не закін­чив середньої школи, — лише 1,2 млн. дол. В 1979 р. у США повністю зайняті працівники віком понад 25 років із ступенем бакалавра отримували на 49% більше, ніж працівники з вищою освітою. У 1993 р. ця різниця ста­новила вже 89%. Зарубіжний досвід свідчить про необ­хідність визнання значення й престижності праці інже­нерів, керівників, людей творчої праці.

Форми і системи заробітної плати. Заробітна плата іс­нує у двох основних формах: почасовій і відрядній.

Почасова заробітна плата — оплата вартості та ціни робочої си­ли за її функціонування протягом певного робочого часу.

Для визначення рівня оплати робочої сили з’ясовують погодинну ставку заробітної плати, яку називають ціною праці.

Ціна робочої сили

Денна вартість робочої сили

Середня тривалість робочого дня

Погодинна оплата праці як різновид почасової вико­ристовується для подовження тривалості робочого дня. Під час економічної кризи підприємці скорочують робо­чий час з одночасним зниженням погодинної заробітної плати, що призводить до зниження заробітної плати нижче від вартості робочої сили.

Відрядна або поштучна заробітна плата — оплата вартості й ціни то­вару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу.

Вона є перетвореною формою погодинної заробітної плати. Витрати робочої сили за неї вимірюються кількі­стю й якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, по­силення конкуренції серед робітників. Першою найраці-ональнішою формою відрядної заробітної плати, що ґрун­тується на хронометруванні робочого дня і встановленні норм виробітку для фізично найсильніших, найвитрива-ліших і найкваліфікованіших робітників, була система Тейлора (початок XX ст. у США). Почасова заробітна плата переважала на перших етапах розвитку капіталіз­му. Відтак її змінила відрядна. В сучасних умовах пані­вною формою знову стала почасова заробітна плата (у США майже 80% робітників отримують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу). Це зумовле­но широким впровадженням у виробництво конвеєрів, на­півавтоматів і автоматів з примусовим ритмом роботи, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра.

У сучасній економічній системі застосовуються такі системи заробітної плати: тарифні, преміальні, колектив­ні форми оплати, їх вибір залежить від трьох основних факторів: 1) ступеня контролю робітником кількості й якості виробленої продукції; 2) ретельності, з якою про­дукція може бути врахована; 3) рівня витрат, пов’язаних із впровадженням тієї чи іншої системи оплати.

За тарифної системи заробітна плата залежить від безперебійної роботи устаткування, від складності праці, яка виражена відповідним тарифним розрядом і ставкою. Наприклад, в автомобільній промисловості США пе­редбачено від 14 до 18 розрядів. Тарифні системи оплати і посадові оклади службовців та інженерно-технічних працівників розробляються на основі оцінки різних тру­дових характеристик. Найширше при цьому використо­вується система аналітичної оцінки, коли тарифні ставки  встановлюються залежно від відносної складності вико­нуваних робіт за такими групами факторів: кваліфікація виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка); розумові та фізичні зусилля; його відповідальність за ма­теріали, устаткування та ін., умови праці.

Для ретельного вивчення якості робочої сили застосо­вують систему оцінювання заслуг, згідно з якою для кожного фактора, що оцінюється (якість праці, продук­тивність, виробіток, професійні знання, здатність присто­совуватися, надійність, ставлення до роботи та ін.), скла­дається шкала оцінок робітників у балах. До оцінки за­слуг вносяться такі показники, як відданість фірмі, гото­вність до співробітництва, що прирівнюються до фактора кваліфікації. Процес праці характеризується тут виснаж­ливим ритмом руху автоматизованого конвеєра.

Преміальні системи заробітної плати пов’язують та­рифні ставки з нормами витрат праці певною функціо­нальною залежністю. Вони застосовуються там, де робо­та має характер одноманітних операцій, може бути вимі­ряна й виконується в темпі, який підлягає контролю окремої особи або групи робітників (наприклад, в елек­тротехнічному або транспортному машинобудуванні США). Поточний контроль за робітником зведено до мі­німуму. Застосування преміальних форм оплати праці ґрунтується на прийомах відрядної та погодинної заро­бітної плати.

Відрядно-преміальна система передбачає сплачуван­ня робітникові певної суми за кожен виріб. За норматив береться найменший можливий обсяг виробітку, який поширюється на більшість робітників. Ця система пе­редбачає інтенсифікацію праці, поліпшення морального й соціального клімату на підприємствах.

В умовах стимулювання, що ґрунтується на погодин­них формах заробітної плати, за норму беруть обсяг ро­боти, що її виконує, як правило, робітник середньої ква­ліфікації за одну годину. За перевиконання цієї роботи на 1% заробітна плата зростає також на 1%, але загаль­ний розмір надбавок не перевищує 15—20% загального заробітку. Така система стимулює переважно кількість праці, а перевірку якості покладено на контролерів і майстрів. Повторний брак є підставою для вжиття дис­циплінарних заходів, а неодноразові випадки браку — для звільнення робітника.

Більшість преміальних систем передбачає застосуван­ня технологічної надбавки, розмір якої залежить від три­валості режимної частини робочого часу, устаткування або від часу ручної праці, бо вона стимулює зацікавленість робітників у скороченні ручної праці. Спеціальні премії призначаються за дотримання технологічної дис­ципліни, за безаварійну роботу або за підтримання устаткування в належному стані. Преміальні системи за­робітної плати розроблені таким чином, що стимули, по­в’язані з поліпшенням окремих показників роботи, доповнюють один одного, а розміри одноразових підви­щень тарифних ставок і окладів для промислових робіт­ників і конторських службовців не менші 3% основної заробітної плати, для майстрів і техніків — не менші | 5%. Якщо розміри разових підвищень нижчі, вони пере- І стають відігравати стимулюючу роль. | Застосування колективних форм оплати праці зумов- | лене зростанням усуспільнення виробництва, погіршен- ‘; ням якості товарів внаслідок впровадження індивідуаль­них систем заробітної плати, вимогами трудящих. Одна із систем колективної оплати праці у США — система Скенлона. Представники адміністрації та профспілок за­здалегідь визначають норматив частки прямих витрат на робочу силу в загальній вартості умовно чистої продук­ції. Якщо підприємство працює успішно і наявна еконо­мія витрат, то на суму цієї економії утворюється спеці­альний фонд, з якого 25% зараховується до резерву для можливих перевитрат фірми на робочу силу в майбутньо­му, а із суми, що лишається, виплачують премії (25% — адміністрації, 75% — робітникам). Премії розподіляють­ся між робітниками відповідно до тарифних ставок. За­стосування цієї системи призводить до збільшення армії безробітних, посилення експлуатації, оскільки виробіток робітників зростає такими темпами, які значно випере­джають темпи зростання доплат.

Найпоширенішою формою колективної оплати праці є система «участі у прибутках». Вона передбачає, що за рахунок заздалегідь встановленої частки прибутку фор­мується преміальний фонд, з якого робітники одержують виплати. Премії нараховуються за підвищення продук­тивності праці, зниження витрат виробництва. Виплата премій робітникові залежить від розміру його заробітної плати з урахуванням особистих і трудових характерис­тик (стаж роботи, раціоналізаторська діяльність, відсут­ність запізнень і прогулів, відданість фірмі, схильність до співробітництва та ін.). Виплати з преміального фон­ду можуть бути частиною додаткової вартості, а також певною часткою валової заробітної плати, яку підприєм­ці видають робітникам залежно від рівня прибутків, від успішної роботи компанії. Такі виплати не оподаткову­ються, що стимулює впровадження цієї системи.

У межах системи «участі у прибутках» робітникам нерідко виплачують премії або їх частину у формі цінних паперів (акцій). Натомість від робітників вимагають від­мови від страйків. У разі погіршення кон’юнктури розмі­ри виплат скорочуються, і вони повністю припиняються. Водночас робітники не можуть вільно розпоряджатися акціями підприємства, на якому вони працюють. При пе­реході на інше підприємство аби виході на пенсію їм сплачують ринкову вартість акцій.

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата — грошова сума, яку отримує робіт­ник за продаж капіталістові своєї робочої сили. Її розміри не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, рівень його споживання. Водночас без показника номінальної заробітної плати не можна обчис­лити реальної заробітної плати.

Реальна заробітна плата — кількість споживчих вартостей (това­рів і послуг), яку робітник може придбати за свій грошовий заробі­ток за певного рівня цін після сплати податків.

Отже, рівень реальної заробітної плати залежить від: 1) номінальної заробітної плати; 2) рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя); 3) подат­ків, які сплачують робітники до бюджету держави і фон­дів соціального страхування. Для визначення реальної за­робітної плати індекс номінальної заробітної плати ділять на індекс вартості життя. Реальна заробітна плата прямо пропорційна змінам номінальної заробітної плати і обер­нено пропорційна змінам рівня цін. Так, середня заробі­тна плата робітників і службовців у США становила в 1995 р. 13,2 дол. за годину, але з урахуванням зростан­ня цін вона була нижчою на 2,3%, ніж у 1994 р.

2.6.3. Реальна заробітна плата, доходи населення та їх використання

Зміна реальної заробітної плати і фактори, що на неї впливають. Динаміку реальної заробітної плати визнача­ють за допомогою індексу вартості життя, що обчислю­ється зіставленням суми товарних цін, які в різні періо­ди сплачують робітники за придбання необхідних засобів до існування.

Оскільки заробітна плата — це перетворена форма вартості й ціни товару робоча сила та результатів функціонування останньої, то її зміни визначаються насампе­ред динамікою вартості цього специфічного товару. Коли тенденція до підвищення вартості товару робоча сила пе­реважає  тенденцію  до  її  зниження,   реальна  заробітна плата зростає. Ця тенденція в розвинутих країнах Захо­ду спостерігається з початку століття. Так, у 1970 р. по­рівняно з 1910 р. реальний зміст заробітної плати зріс у США і ФРН більш як у 8 разів, в Англії і Франції — у З—4 рази. Водночас купівельна спроможність заробітної плати зменшувалась під час війни, криз, монопольним ціноутворенням. З 1965 по 1994 р. реальні доходи насе­лення у розвинутих країнах світу збільшилися в 1,6 paза, що значно менше, ніж зростає продуктивність праці.   | Із середини 50-х років почалася НТР, що висунула   і якісно нові вимоги до робочої сили, її освіти, кваліфікації, культурного рівня. Процес виробництва (насамперед  на підприємствах гігантських корпорацій) вимагає від­творення дедалі складнішої робочої сили. Це спричинило зростання вартості товару робоча сила і збільшення ре­альної заробітної плати.  До факторів,  що зумовлюють зростання заробітної плати, належать також дія закону зростання потреб, сприятлива економічна кон’юнктура, зростання свідомості трудящих та їхніх вимог тощо.

В умовах НТР у розвинутих країнах світу надається перевага стимулюванню представників тих професій, які безпосередньо пов’язані з передовими галузями науково-технічного прогресу. Заробітна плата кваліфікованих ро­бітників у США у півтора раза перевищує заробітну пла­ту робітників середньої кваліфікації, а робітники, які об­слуговують сучасне устаткування (механіки-ремонтники електроустаткування, наладчики, слюсарі-механіки), отримують платню на 200—300% вищу, ніж робітники на конвеєрі. В умовах НТР дедалі більшого поширення набуває така форма організації заробітної плати, як пла­та за знання, тобто залежно від оволодіння робітником суміжних професій. Наприкінці 90-х років середня заро­бітна плата у США становила 17 дол. за годину, в окре­мих країнах Західної Європи — до 30 дол.

Як відомо, товари продаються за вартістю або набли­жаються до неї тією мірою, якою попит на них відпові­дає пропозиції. У повоєнний період на ринку праці існу­вала порівняно сприятлива економічна кон’юнктура. Так, у США в 1946 р. під «повною зайнятістю» розуміли обмеження безробіття рівнем 4% робочої сили. У наступ­ні десятиріччя планку безробіття, що ототожнювалася з повною зайнятістю, було піднято спочатку до 5, потім до

6 і навіть до 7%. Значне перевищення пропозиції робочої сили попиту на неї спричинило відхилення ціни товару робоча сила нижче від її вартості.

Реальна заробітна плата скорочується із зростанням податків. Якщо у 1946 р. з кожного долара витрат насе­лення США сплачувало у вигляді податків 26 центів, то в 1999 р. — приблизно 33 центи. Важливим фактором зни­ження заробітної плати є заборгованість населення за всі­ма формами кредиту. Одним із факторів певного вирівню­вання цієї тенденції є заниження цін на товари широкого вжитку. Так, у 1981—1991 pp. у розвинутих країнах За­ходу ціни на непродовольчі товари широкого вжитку (ме­блі, телевізори, одяг) знизилися на 7%, на м’ясо зросли на 3%, на молочні продукти знизилися на 4%.

Водночас дія факторів, що зумовлюють відхилення ціни товару робоча сила донизу від вартості, у повоєнний період була відчутнішою. Крім того, збільшення реальної заробітної плати відставало від зростання вартості робо­чої сили. Це унеможливлювало відтворення за рахунок реальної заробітної плати робочої сили сукупного праців­ника на належному рівні, що призвело до подальшого по­глиблення суперечності між потребами у відтворенні складної рооочоі сили і вузькими межами корпоративної власності. Розвиток цієї суперечності зумовлює посилен­ня процесу одержавлення робочої сили, зростання соці­альних витрат держави. Здійснюючи відтворення робочої сили, вона надає цьому процесові характеру колективно­го капіталістичного відтворення складної робочої сили.

Динаміка соціальних витрат у країнах Заходу тісно пов’язана з динамікою заробітної плати. Із зниженням реальної заробітної плати обсяг соціальних витрат дер­жави зростає. З 1955 по 1969 рік витрати на соціальні ці­лі зросли у США з 22,9 млрд. до 159 млрд. дол. На почат­ку та в середині 70-х років, коли темпи зростання реальної заробітної плати уповільнилися, а відтак відбу­лося її зниження, спостерігалося значне зростання соці­альних витрат держави. З 1970 по 1979 рік вони збіль­шилися приблизно на 160 млрд. дол., а в 1979—1999 pp. за рахунок федерального бюджету — з 298 до понад 1 трлн. дол. Лише так можна було привести рівень і ха­рактер розвитку основної продуктивної сили у відносну відповідність з прогресом техніки, вимогами процесу отримання прибутку на сучасних підприємствах.

Проте дії держави у соціальній сфері мають глибоко суперечливий і непослідовний характер. По-перше, тем­пи зростання соціальних витрат держави відстають від  реальних потреб трудящих у розвитку освіти, охорони здоров’я та інших соціальних послуг, а також від темпів зростання інфляції та зниження реальної заробітної пла­ти. Так, незважаючи на значне збільшення витрат на со­ціальні потреби протягом 1970— 1989 pp. у поточних ці­нах (майже на 400 млрд. дол.), їх зростання з урахуван­ням знецінення долара було наполовину меншим. По-друге, соціальні витрати несправедливо розподіляються серед різних груп населення. Наприклад, бюджети шкіл у багатих приміських зонах у чотири рази переважають бюджети звичайних міських шкіл. По-третє, з приходом до влади консервативних урядів у найбільших капіталіс­тичних країнах почався масовий наступ на соціальні за­воювання трудящих.

В Україні зниження реальної заробітної плати у 90-х роках — на початку XXI ст. спричинене переважно гало­пуючим зростанням цін, нераціональною політикою держави. Внаслідок цього реальна заробітна плата знизи­лася не менше, ніж у 5 разів. Так, середня заробітна пла­та в середині 2001 р. становила 300 грн., а мінімальний споживчий рівень на одну особу — 370 грн., водночас мі­німальна заробітна плата становила 118 грн.

Структура доходів сім’ї та їх використання. Основним джерелом зростання доходів населення є заробітна плата. Проте у колишньому СРСР, а значною мірою і нині в Україні, Росії, інших державах СНД заробітна плата ві­дірвана від вартості робочої сили, особистого трудового внеску працівників і кінцевих результатів роботи колек­тиву. Освіта, рівень кваліфікації, трудовий стаж, навіть робочий час помітного впливу на її рівень не мали. Ана­логічні норми застосовувалися і до суспільних фондів споживання. Водночас у 1985—1990 pp. в Україні витра­чалося на продукти харчування в сім’ях робітників і слу­жбовців до 32% бюджетних коштів, що не було ознакою бідності. На комунальні послуги йшло до 4% сімейного бюджету. Якщо у 1990 р. за середньомісячну заробітну плату можна було купити майже 1 т хліба, 90 кг м’яса, 2,4 тис. яєць і 840 кг картоплі, то в 2000 р. ці показни­ки знизилися відповідно майже у 6; 3,5; 3,2 разів і більше ніж у двоє.

Водночас в умовах соціальне ринкової економіки роз­винутих країн Заходу на рівень доходів працівників у різних сферах діяльності впливають освіта, набута спеці­альність, власність, різні види багатств, які передаються чи отримуються в спадщину, а також є результатом підприємницького успіху. Частина реальних доходів насе­лення в сучасному цивілізованому світі використовуєть­ся не для придбання будь-якого житла, а, скажімо, вла­сного будинку з відповідними зручностями й необхідним рівнем комунального обслуговування, автогаражем, сау­ною, басейном, зоною зелених насаджень. У Великобри­танії, наприклад, до 60% сімей мають власні будинки. Нині йдеться не лише про предмети особистого спожи­вання (одяг, взуття, інші речі), а й про те, щоб вони були зручними, красивими, модними, приносили їх влас­никові задоволення, насолоду. Такий же підхід до продук­тів харчування: йдеться не лише про кількісні показники з огляду на елементарну калорійність, а про їх якісну структуру відповідно до фізіологічних потреб, науково об­ґрунтованих норм споживання.

Після Другої світової війни в економічно розвинутих країнах світу за порівняно невеликий період часу в по­всякденне життя людей увійшли телефон, телевізор, ма­гнітофон, холодильник, автомобіль, комп’ютер, мно-жильна техніка, десятки інших предметів побутового призначення, які помітно змінюють структуру потреб, звичок і настроїв.

Внаслідок глибокої економічної кризи в Україні у 1990—1999 pp. у структурі витрат сім’ї відбулися істотні зміни. Так, на продукти харчування витрачається до 80% сімейного бюджету, в декілька разів зросли комунальні послуги. Водночас більшість працівників промисловості, опитаних Держкомстатом України у травні 2001 p., вва­жає, що лише дохід на рівні 400 грн. на одного члена сі­м’ї може гарантувати життя на межі малозабезпеченості. Недоступними для більшості населення стали товари три­валого користування.

2.7. Система управління сучасним підприємством

В умовах достатнього насичення ринку товарами ши­рокого вжитку (у тому числі товарами тривалого корис­тування) у розвинутих країнах світу, а також в умовах адміністративно-командної економіки та її трансформа­ції в соціальна орієнтовану ринкову економіку надзвичай­но важливу роль в успішному розвитку підприємства відіграє наукова система управління. Для зростання ефе­ктивності виробництва система управління підприємст­вом має більше значення, ніж впровадження нової техні­ки і технології. Величезний досвід наукового обґрунтова­ного управління підприємствами накопичили найрозвину­тіші країни світу — США та Японія. Вивчення цього досвіду має велике значення для нинішнього, а ще більше для майбутнього розвитку економіки України.

2.7.1. Основні форми і методи управління підприємством

Сутність і функції управління. Із зростанням масшта­бів суспільного виробництва, поглибленням суспільного поділу праці в усіх трьох формах (загальній, частковій та одиничній) посилюється значення системи управління економікою, а отже господарського механізму. Основні об’єкти — суспільне виробництво загалом (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, певні елементи (або під­системи) економічної системи (відносини власності, про­дуктивні сили, техніко-економічні відносини тощо (част­кова форма) та окремі підприємства, організації й уста­нови (одинична форма).

Управління як цілеспрямований і активний процес містить такі відносно самостійні, логічно послідовні еле­менти: 1) збирання, систематизація і передача інформа­ції; 2) вироблення (обґрунтування) і прийняття рішення;

3) перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення його виконання;

4) аналіз ефективності прийнятого рішення та можливе наступне його коригування. Результатом цих дій є взаєм­ні переміщення елементів виробництва, розв’язання су­перечностей суспільного способу виробництва загалом або окремих його підсистем, узгодження економічних ін­тересів, зростання ефективності суспільного виробництва (або його окремих ланок) тощо.

Управлінське рішення, управління загалом на прак­тиці реалізується через певний комплекс функцій. Функ­ція управління — повний вид діяльності, в процесі якої здійснюється ефективний вплив на об’єкт управління і розв’язується поставлене завдання, досягається мета. Ос­новні функції управління з погляду технологічного спосо­бу виробництва — планування, організація, координація, контроль та стимулювання праці. Ще однією функцією управління з погляду відносин власності є реалізація власниками засобів виробництва та інших елементів сис­теми продуктивних сил (науки, інформації тощо) своїх прав на різні об’єкти власності, своїх цілей управління.

З шести основних функцій управління найскладніши­ми є організація і координація. Ці функції означають формування структури об’єкта управління, процес упо­рядкування всіх елементів в систему управління і форму їх зв’язку, а також надання активним елементам необ­хідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи, окремі пра­цівники, а також організації, підпорядковані даній сис­темі управління.

Координація — встановлення і підтримання зв’язків між елементами системи. Організація і координація по­єднують окремі елементи системи управління в єдине ці­ле. Таким чином утворюється організаційна структура управління.

У процесі управління всіма об’єктами (тобто на рівні суспільного виробництва, окремих сфер або галузей народного господарства, а також на рівні окремих підпри­ємств і організацій) необхідно чітко сформулювати голов­ну мету управління. Визначення такої мети — початко­вий принцип функціонування і розвитку системи управ­ління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне ви­значення засобів досягнення мети.

Важливий принцип управління — гарантування різ­ними суб’єктами управління виконання взятих на себе зобов’язань, або принцип відповідальності. За невико­нання таких зобов’язань до певних суб’єктів управління застосовують різні санкції з метою повного відшкодуван­ня завданих збитків тим суб’єктам, які зазнали втрат від цього невиконання. Тому завжди слід чітко визначати, хто перед ким і за невиконання чого відповідає, тобто персоніфікувати суб’єкти управління. Такої персоніфіка­ції не було в умовах адміністративно-командної системи управління. Зокрема, вищі органи не несли жодної від­повідальності перед підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення. Це значно знижувало ефективність управління в колишньому СРСР.

У процесі управління органічно поєднуються такі су­спільні закони й закономірності:

1) техніко-економічні закони, що розкривають сут­ність технологічного способу виробництва, відображають відношення людини і природи, людини і техніки, а та­кож відношення між різними елементами техніки та за­собами виробництва. Цей тип законів, у свою чергу, по­діляється на закони, властиві розвиткові продуктивних сил, і закони, властиві техніко-економічним відносинам;

2) соціально-економічні закони, властиві розвиткові виробничих відносин, або відносин економічної власності;

3) соціальні закони, які розкривають сутність відно­син між основними класами, соціальними верствами і прошарками в процесі суспільного виробництва, у різних сферах суспільного відтворення;

4) правові закони, що конкретизуються у різних пра­вових актах і нормах;

5) соціально-психологічні закони, які відображають біологічну й соціальну сторони сутності людини, її пове­дінку в колективі, суспільстві, а також міжособові, між-групові та інші відносини у процесі праці, обміну, розпо­ділу та споживання матеріальних і духовних благ. Отже, управлінські знання є комплексними, універсальними, мають теоретичний і прикладний характер, раціональ­ний та інтуїтивний тощо.

У західній науковій літературі, зокрема у працях американських учених Т. Пітерса і Р. Уотермена, комп-

лексний підхід до управління організацією як певною со­ціальною системою розкривається на основі так званої концепції семи «с» (7-е), або семи характеристик органі­зації: стратегії, структури, системи («жорстких характе­ристик»), складу кадрів, стилю керівництва, суми звичок («м’яких характеристик»), сумісних цінностей (інтегру­ючої характеристики). На їхню думку, об’єктом управ­ління повинні стати людські аспекти організації, які ви­являються у кадровому складі, стилі й звичках, ціннос­тях організації. Більше того, саме ці аспекти і суспільні цінності, людський потенціал організацій висуваються нині на передній план і групують навколо себе всі інші шість характеристик організації. Комплексність управ­ління ще більше зростає, якщо беруть до уваги не лише внутрішні характеристики організації, а й зовнішні фак­тори впливу на неї (конкуренти, дії уряду, прийняті за­кони тощо).

Форми і методи наукового управління підприємства­ми. Елементами організаційної структури управління є різні управлінські ланки, діяльність яких регламентуєть­ся окремими положеннями. В сучасних умовах виділяють такі шість основних організаційних структур управління: 1) лінійна; 2) функціональна; 3) лінійно-функціональна; 4) програмно-цільова; 5) дивізіональна; 6) матрична.

Лінійна структура управління передбачає, що про­цес управління здійснюється у взаємовідносинах між на­чальником і підлеглим за ієрархічною структурою згори донизу. Так, в американській компанії «Ексон» та бага­тьох інших крупних корпораціях налічується 11—14 рів­нів ієрархії. Усі розпорядження йдуть від одного началь­ника, а для керівника кожного ієрархічного рівня важ­ливою проблемою є підбір оптимальної кількості підлег­лих, якими можна ефективно управляти. Керівник під­розділу повинен приймати рішення з багатьох проблем виробничо-фінансової діяльності. Основним недоліком ці­єї форми організаційної структури є надто складна про­цедура прийняття управлінських рішень (рішення надхо­дять згори донизу, а дозвіл на кожний крок діяльності необхідно отримати знизу догори через усю ієрархію ке­рівників). Таке рішення приймається на тривалих засі­даннях, після численних узгоджень і наявної колектив­ної відповідальності за будь-які дії. Ця структура управ­ління дуже складна, вона повільно реагує на внутрішні й зовнішні зміни, виключає новаторський ризик підприєм­ця тощо.

Функціональна структура управління передбачає, що загальні для кількох підрозділів функції управління пе­редаються одному органу (підрозділу) або виконавцю. Цей виконавець виконує однорідні за змістом або технологією робіт функції й отримує накази від кількох керівників. Таким чином, субординація в управлінні здійснюється за функціями. Позитивною стороною такої організаційної форми є уникнення дублювання діяльності виконавців, кожен з яких може доводити до найдосконаліших форм виконання окремої функції. Недоліки — відсутність єд­ності при отриманні розпоряджень, погіршення коорди­нації в управлінській діяльності зі зростанням складності виробничого процесу і поглибленням спеціалізації.

Лінтно-функціональна структура управління пев­ною мірою усуває ці недоліки. Управлінські рішення роз­робляють висококваліфіковані й досвідчені спеціалісти, а розпорядження віддаються по лінійних ланках. В основі всіх трьох наведених форм лежить принцип, згідно з яким у кожного підлеглого може бути лише один началь­ник. Попередньо зазначимо, що за матричної структури управління підлеглий може мати кількох начальників, кожний з яких відповідає за різні проекти або види ді­яльності корпорації.

За програмно-цільової структури управління виділя­ють керівників окремих проектів або підрозділів, які да­ють розпорядження щодо найефективнішого використан­ня всіх ресурсів (матеріальних, трудових і фінансових) для досягнення конкретних цілей виробництва. Такими цілями може бути будівництво нового заводу або цеху, реконструкція діючого підприємства, конструювання і розробка нової техніки тощо. Керівник проекту отримує завдання від вищого керівництва і звітує перед ним. Йо­му, у свою чергу, підпорядковується цілий штат праців­ників. Окремі підрозділи виконують певні завдання, що ускладнює координацію між ними. З метою узгодження їх діяльності створюється єдиний координаційний орган. З часом підрозділи можуть бути перетворені на внутріш­ні фірми, тобто відносно незалежні господарські одиниці, які мають більшу самостійність.

Матрична організаційна структура управління по­єднує лінійну, програмно-цільову та функціональну фор­ми, їх вибір і поєднання залежать від типу виробництва, характеру технологічних операцій, від поставленої мети. Так, за масового серійного виробництва адекватнішими є лінійні та функціональні форми, за необхідності розроб­ки нової техніки — програмно-цільова організаційна форма управління.

Дивізіональна структура управління поєднує управ­ління за продуктовим (коли материнська компанія відпо­відає за діяльність фірми у даній країні) та регіональним принципами (коли дочірня компанія об’єднує філіали в інших країнах). Головними елементами цієї форми уп­равління є відділи (від англійського слова «дивилсн»), які наділені оперативною самостійністю, вступають у до­говірні відносини між собою і на основі отримання при­бутків здійснюють самофінансування. Вище керівництво за цієї форми управління приймає стратегічні рішення, які визначають розвиток компанії на тривалу перспекти­ву (постановка довготривалих цілей, розширення масш­табів виробництва, модернізація підприємств, впрова­дження у виробництво нових видів продукції тощо). За таким принципом здійснюється управління в могутній американській корпорації «IBM», причому тут застосову­ється й програмно-цільова форма управління.

Вибір форми управління залежить також від історич­них традицій, організаційної культури й цінностей пев­ної країни тощо. При цьому в межах певних форм мо­жуть використовуватися різні методи, стилі керівництва, засоби і т. ін. Так, в Японії набули поширення гуртки якості, поставки комплектуючих виробів і сировини у точно визначений час (що робить зайвими або значно зменшує потребу у складських приміщеннях), елект­ронні контори без паперів і друкарок тощо.

В японській автомобільній компанії «Тойота» вищому керівництву підпорядковані шість директорів-розпоряд-ників. їм, у свою чергу, підпорядковуються вісім дирек-торів-керуючих і 17 директорів, які керують підрозділа­ми. Весь процес управління орієнтований на досягнення двох найважливіших цілей: підвищення якості продукції та зменшення витрат виробництва. Досягнення цих цілей забезпечується виконанням: 1) функції інженерного за­безпечення (планування і розробка продукції); 2) вироб­ничої функції (підготовка виробництва і саме виробниц­тво); 3) комерційної функції (збут продукції і постачання сировини та комплектуючих виробів). Всі інші функції процесу управління розглядаються як допоміжні.

Більшість керівників компанії відповідають за окре­мий підрозділ, але виконують декілька функцій. Кожний із шести директорів-розпорядників відповідає за коорди­націю діяльності підрозділів. Президенту фірми підпо­рядковується діяльність Наради директорів з питань управління та Рада з питань управління. Остання, усвою чергу, керує роботою шести функціональних нарад та

Наради підрозділів, функціональна нарада — єдина офі­ційна одиниця у формі функціонального управління. У такій нараді беруть участь всі керуючі та керівники від­ділів, у тому числі шість директорів-розпорядників. Ко­жен із них бере участь у тих нарадах, які стосуються ді­яльності підпорядкованих йому підрозділів. Функціо­нальна нарада налічує до 10 членів.

Найважливіші у процесі прийняття управлінських рі­шень адміністративні наради. Вони є виконавчим орга­ном, що затверджує рішення функціональних нарад. У компанії «Тойота» діє шість функціональних нарад, у то­му числі нарада з питань забезпечення якості продукції, нарада з вартості, з нової продукції та ін. Функціональні наради з питань якості продукції проводять один раз на місяць. На них виносять найважливіші питання, які об­говорюються у «гуртках якості», що збираються 1—2 рази на тиждень. Результатом ефективного управління якістю продукції є те, що в 1984 р. на підприємствах на­званої фірми на одного зайнятого припадало 35 раціона­лізаторських пропозицій, 95% з яких було впроваджено. Для порівняння зазначимо, що у США на одну промис­лову компанію припадало лише по одній раціоналізатор­ській пропозиції на одного зайнятого.

Програмно-цільова структура управління використо­вується, зокрема, в американській корпорації «Єуропіан конс’юмер продактс компані». У ній створено дві про­грамні групи. Одна з них займається вивченням змін по­питу на продукцію, що її випускає фірма (тобто зайнята маркетинговою діяльністю), друга — поліпшенням якос­ті продукції та її асортименту й відповідним коригуван­ням виробничої діяльності компанії. Керівники програм підпорядковані раді директорів. Оскільки раніше ця кор­порація була побудована у формі лінійно-функціональної структури управління, то в ній має місце певне поєднан­ня двох форм управління. При цьому до складу програм­них груп увійшли спеціалісти, які раніше були зайняті у функціональних підрозділах. Керівники програм і функ­ціональних підрозділів мають однакові права.

Основні відмінності між організацією вищої ланки менеджерів у США та Японії полягають у тому, що:

1) у США серед багатьох членів ради директорів є управляючі, які не належать до даної фірми, а в Японії таке явище трапляється рідко;

2) у США рішення, що стосуються політики фірми, приймають директори, а над їх втіленням працюють ме-неджери-виконавці, причому між директорами і вико-

навцями існує чітке розмежування. В Японії члени ради директорів є водночас відповідальними виконавцями, розмежувань між ними не існує;

3) у США лише окремі члени ради директорів відпо­відають за певну ділянку, а в Японії кожний член такої ради відповідає за роботу окремих підрозділів фірми;

4) в Японії чисельність членів ради директорів біль­ша, а між її учасниками існує субординація згори дони­зу. У США з-поміж членів ради директорів виділяється лише голова, а всі інші учасники рівноправні.

Щоб процес управління був ефективним, необхідно дотримуватися таких основних вимог: 1) розглядати лю­дину як головне джерело підвищення продуктивності праці й ефективності виробництва; 2) планувати діяль­ність крупних компаній. Таку компанію порівнюють з. державою, з плановою економікою; 3) надавати підрозді­лам (відділам тощо) і працівникам цих підрозділів певну автономію, що стимулює їх підприємливість; 4) постійно орієнтуватися на потреби споживачів, що досягається ра­ціональною маркетинговою діяльністю; 5) дотримуватися простої форми управління, мати малочисельний управлін­ський штат; 6) енергійно і швидко діяти при концентра­ції зусиль компанії на одному або декількох напрямах біз­несу; 7) проводити політику, спрямовану на формування у компанії багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику; 8) органічно поєднувати ав­тономію, свободу окремих підрозділів, працівників з жор­стким централізмом (коли йдеться про основні цінності компанії — стандарти якості й обслуговування тощо).

Орієнтація на людину («людський капітал») передба­чає насамперед необхідність постійного залучення пра­цівників усіх рівнів до вироблення і прийняття управлін­ських рішень. Для цього слід збільшувати інвестиції в людський капітал, у процес навчання і перепідготовки працівників, формування у них економічного мислення, техніко-технологічної культури, виховання насамперед працівників розумової праці. Провідна роль у цьому на­лежить менеджерам.

Менеджер повинен бути обізнаний з питаннями куль­тури, етики, моралі, фізичного і психічного здоров’я та вдосконалення особи. У нього має бути розвинуте філо­софське мислення, вміння орієнтуватися в різних теорі­ях (особливо з організації виробництва і праці), у резуль­татах наукових досліджень. Тому до основних критеріїв роботи керівника-менеджера в сучасних умовах західні вчені відносять: 1) більше звітності; 2) більше лідерства;

3) більше уваги до колективної роботи; 4) більш тісний контакт з людьми; 5) більша умовність влади; 6) більше індивідуальності; 7) більше самовіддачі; 8) поєднання ін­телекту й оперативних якостей. Керівники і менеджери, яким потрібно надихати співробітників, самі повинні від­чувати творче піднесення, працювати на високому духо­вному рівні, постійно зберігати зв’язок з ідеями та енер­гією людей, які їх оточують, більше уваги приділяти їх духовним якостям.

Тому погляд на людину лише як на знаряддя, інстру­мент, об’єкт, яким можна маніпулювати, який можна спонукати тощо, є ознакою тоталітарного мислення. Це зумовлено тим, що проблеми духовності, віри, релігії та їх психологічних наслідків відіграють дедалі зростаючу роль у сучасному суспільстві. Менеджер повинен мати сучасні знання у сфері теорії та досліджень людської по­ведінки, уміти передбачати ставлення людей до себе і ро­зумно реагувати на нього.

Оскільки в сучасній компанії важливу роль відігра­ють її внутрішні цінності, їх певна система, менеджер по­винен уміло прищеплювати їх підлеглим, виробляти і підтримувати прагнення досягти мети.

Основними принципами діяльності менеджера у цій сфері є: 1) вміння виділяти цінності із загальної та деда­лі зростаючої маси інформації; 2) вміння неупереджено визначати цінності (що сприяє розв’язанню конфліктів); 3) виходити з того, що всі цінності заслуговують на ува­гу, навіть якщо не всі вони можуть бути враховані у пе­вній ситуації; 4) бути стриманим, не знищувати суперни­ка (навіть коли для цього є можливості); 5) максимальна увага до власного «я» людини у навколишньому світі (що формує індивідуальність); 6) допомогати працівникам ре­алізувати їхні цілі у межах цілей і цінностей компанії, виходячи при цьому з принципу пріоритетності інтересів людей, а не всієї організації.

Кількість цінностей перебуває у прямо пропорційній залежності від складності організації. Цінності необхідно постійно уточнювати. Таке уточнення здійснюється в ме­жах основних груп цінностей: технологічних (питання вибору методів удосконалення виробництва, рівня якості продукції тощо), економічних (розподіл прибутку та ін.), соціальних, політичних, моральних, психологічних, на­ціональних та ін.

Новими моментами управлінської діяльності за сучас­них умов є:

1.Необхідність суттєво обмежити або навіть відмо­витись в окремих галузях промисловості від показника  продуктивності праці, обчисленого як виготовлення про­дукції одним робітником або за одиницю робочого часу. Це зумовлено тим, що зростання продуктивності праці одного робітника (або на одній дільниці), незалежно від продуктивності праці інших робітників, спричиняє зрос­тання внутрівиробничих запасів, розмірів незавершеного будівництва, погіршення якості продукції, стримування раціоналізаторської діяльності працівників. Крім того, домагаючись шляхом економії таких витрат (за умови, що прямі витрати праці становлять у більшості галузей промисловості від 2 до 10% вартості продукції), можна збільшити інші виробничі витрати і, отже, зменшити за­гальну ефективність промислового виробництва. Тому слід домагатися зростання продуктивності праці всіх працівників підприємства.

2. Комплексне впровадження нової техніки, підви­щення рівня використання всіх видів виробничих ресур­сів з урахуванням їх взаємозамінюваності. Впроваджен­ня нової техніки лише на окремих дільницях виробниц­тва може привести до зростання внутрізаводських запа­сів або незавершеного виробництва.

3. Використання таких якісно нових показників у роботі підприємств, як кількість раціоналізаторських пропозицій у розрахунку на одного працівника, відсоток їх впровадження. Ці показники характеризують ступінь залученості робітників і службовців до управління вироб­ництвом.

4. Необхідність впровадження нових форм стимулю­вання праці. Оскільки індивідуальні стимули до збіль­шення норм виробітку стають все менш ефективними, слід активно використовувати колективні форми стиму­лювання праці, враховуючи при цьому рівень індивіду­альної заробітної плати. Важливим фактором зростання ефективності виробництва є впровадження бригадної форми організації та стимулювання праці.

Застосування таких форм сприяє зменшенню плин­ності кадрів. У США, наприклад, 20 млн. працівників Щороку залишають свої робочі місця, причому до 10 млн. роблять це добровільно. Багато з них цінують зміст робо­ти, атмосферу в корпорації чи організації вище, ніж ве­личину заробітної плати. За цих умов на передній план виходять проблеми менеджменту, встановлення людсь­ких стосунків. Багато сучасних менеджерів для форму­вання таких стосунків навіть не вживають поняття «працівник», «кадри», «персонал», замінюючи їх термі­ном «люди».

Вагому стимулюючу роль відіграє виплата премій, розмір яких становить у середньому до 10% всіх виплат працівникам протягом року, а в деяких компаніях досягає 25% річного окладу. Такі виплати часто здійснюються у формі акцій. Значна роль у стимулюванні праці відводить­ся такій формі, як «участь у прибутках», залучення пра­цівників до процесу управління. За бригадної форми орга­нізації праці нерідко практикується відповідальність кож­ного члена бригади за дії всіх інших членів. Багато фірм з метою створення кращої атмосфери в колективі виплачу-1 ють кожному працівникові в день народження або на свя­та певні суми (як правило, до 100 дол.), у літній час вво­дять третій вихідний (подовжуючи тривалість робочого дня в інші 4 робочі дні), на рівні сучасних вимог органі­зовують робоче місце, конторські приміщення, при орга­нізації виробництва використовують принцип поділу всіх операцій у формі створення малого бізнесу всередині кор­порації, запрошують за рахунок фірми на обід або на ви-; хідний день працівника разом із сім’єю у дорогий ресто-> ран або приміський готель, віддають перевагу підготовці й перепідготовці власних кадрів перед наймом зі сторони відповідних спеціалістів тощо.

Молодим менеджерам нерідко доручають відповідаль­ні пости, а старших досвідчених менеджерів влаштовують^ консультантами при них, координаторами окремих прое- , ктів тощо. В Японії, крім широкої програми культурно-, побутових заходів, впроваджують нові системи пенсійно­го забезпечення. При перебудові системи управління ви- , користовувалася система комітетів, штабних служб і де- : централізованих   відділень,   їм   одночасно   передавалися права на прийняття оперативних рішень (або делегування компетенції),  а вища адміністрація зосереджувалася на : розв’язанні стратегічних питань керівництва.

Основними  методами  контролю є система звітності1 щодо бюджетів та нарахування нормативних витрат. У’ разі відхилень справжніх результатів від запланованих* і витрат виробництва або бюджетних показників звіти one-‘ ї ративно направляються до певних підрозділів для вжит- J тя відповідних заходів. Крім того, на різних дільницях1 *. фірм створюються спеціальні центри, які повинні стежити за дотриманням нормативів. І

5. Економія насамперед матеріально-енергетичних ре\ сурсів і накладних витрат. Важливим показником еко- s номії таких витрат є зменшення рівня запасів, незаверше­ного виробництва і матеріально-енергетичних витрат.

6. Перебудова форм і методів організації виробниц­тва перед впровадженням нової техніки і технології. У цьому плані навіть недоцільно одночасно впроваджувати нову техніку і нові методи управління. Більше того, за недосконалого управління нова техніка спричиняє зни­ження ефективності виробництва.

7. Вдосконалення процесу управління (стилю, стра­тегії і тактики управління тощо), впровадження ефек­тивніших форм організації та стимулювання праці. Пе­реваги провідних японських фірм ґрунтуються насампе­ред на цьому.

Менеджерський корпус.

Менеджери (англ, manager — управляючий) — специфічний соці­альний прошарок суспільства, що складається з професійних управляючих (директорів компаній і фірм, керівників окремих під­розділів підприємства тощо).

Поява менеджерів зумовлена поглибленням суспіль­ного поділу праці, зростанням масштабів підприємств, ускладненням процесу виробництва й управління тощо. Конкретнішою причиною їх появи є процес відокремлен­ня капіталу-власності від капіталу-функції. Розвиток цих процесів призводить до того, що капіталіст, будучи фізично неспроможним здійснювати компетентне керів­ництво всіма ланками виробництва та реалізації продук­ції, наймає професійних управлінців. В умовах зростан­ня деперсоніфікації власності (внаслідок еволюції капіта­лістичної власності від індивідуальної до колективних форм) менеджерів наймають акціонери, насамперед влас­ники значної кількості акцій. У їх складі залежно від ма­сштабів підприємств виділяють менеджерів вищої, серед­ньої та нижчої ланок. У США в гігантських корпораціях вищими менеджерами є 3—4 особи (президент і 2—З віце-президенти компанії). У цій країні з 12,5 млн. керу­ючих налічується до 10 тис. вищих менеджерів. Якщо корпорація належить окремій особі, то найважливіші рі­шення приймає сам капіталіст (знімати з посади вищих менеджерів), а вищі менеджери розв’язують інші важливі проблеми. Тож до них разом із певними повноваженнями, владними функціями переходить і частина корпоративної власності у трьох основних формах: 1) придбання значної кількості акцій (вартістю від 1 млн. до 4 млн. дол. у кож­ного); 2) отримання великої платні (наприкінці 90-х років вона перевищувала 1 млн. дол. на рік); 3) надання їм у пер­сональне користування дорогих автомобілів, яхт, коштов­них килимів і навіть картинних галерей. Так за своїм юридичним статусом, доходами, способом життя тощо ви­щі менеджери вливаються до складу монополістичної бур­жуазії. Водночас вони повинні глибоко знати всі внутрішні зв язки в межах корпорації, підтримувати контакти з чиновниками державного апарату.

Таких менеджерів не слід ототожнювати з управлін­цями середньої ланки (керівниками підрозділів, наприк­лад, цехів), які мають значно менше влади на підприєм­стві й за рівнем доходів наближаються до середньої бур­жуазії. Менеджери середньої ланки повинні мати глибо­кі професійні знання про всі ланки виробничого процесу їх підрозділів, загальну уяву про інші підрозділи, підби­рати кадри для свого підрозділу тощо.

Найчисельніша група професійних менеджерів — це менеджери нижчої ланки: майстри, бригадири тощо, їх­ній життєвий рівень наближається до рівня найманих працівників високої та середньої кваліфікації. Крім гли­бокого знання виробничого процесу на своїй дільниці, во­ни повинні вміти налагоджувати контакти (соціальні, психологічні, професійні) з усіма найманими працівни­ками підрозділу. Менеджерів вищої і значною мірою се­редньої ланки, як правило, готують у спеціальних шко­лах на базі крупних університетів за високу плату, а ме­неджерів нижчої ланки — переважно у навчальних цент­рах при крупних корпораціях. Підготовку менеджерів рі­зної кваліфікації розпочато і в Україні.

2.7.2. Сутність і основні види маркетингу

Сутність маркетингу. Поняття «маркетинг» походить від англійського слова market — ринок і буквально озна­чає роботу на ринку щодо вивчення та задоволення всіх потреб і побажань споживача. Уперше маркетинг починає розроблятись у США з 1902 p., коли в деяких університе­тах почали викладати курси раціональної організації обі­гу товарів. Але широкого практичного значення він набу­ває лише у 30-ті роки XXзв’язку з насиченням по­питу населення у США та Німеччині на основні споживчі товари. Таке насичення відбулось за умов масового виро­бництва товарів на етапі комплексної механізації вироб­ництва. У цей період основною умовою реалізації продук­ції, а отже перемоги фірми над конкурентами, було мак­симальне зниження цін і витрат виробництва та отриман­ня на цій основі максимального прибутку. Переважно у цьому в той період і полягала суть маркетингової діяль­ності: у конкурентній боротьбі перемагало те підприємст­во, яке випускало продукцію за найнижчими цінами.

Ситуація принципово змінюється в умовах техноло­гічного способу виробництва, заснованого на автоматизованій праці, всебічного поглиблення суспільного поділу праці у межах як національної економіки, так і світово­го господарства. У країнах Західної Європи нині вироб­ляється приблизно 1 млрд. найменувань продукції, а в Україні — приблизно 25 млн.. Це означає, що у сфері маркетингової діяльності для підприємств України ос­новною проблемою є насичення ринку товарами і випуск продукції за найнижчими цінами, тобто завдання, які стояли перед західними фірмами ще у 30-ті роки.

За високого рівня спеціалізації виробництва і наяв­ності маси виготовлюваної продукції, поділу ринків на мільйони сегментів робити ставку здебільшого на зни­ження витрат виробництва і відповідне зниження цін уже недоцільно. Це зумовлено насамперед тим, що рівень зниження витрат на виробництво одиниці продукції в умовах автоматизованого виробництва має об’єктивні ме­жі, й навіть за умови появи на ринку товарів за значно нижчими цінами, ніж у конкурентів, але добре відомих споживачеві, шанси перемогти конкурентів невеликі. Першочергового значення в такому випадку набуває про­блема підвищення якості продукції, її нових споживчих якостей за тих самих витрат виробництва і цін. Для цьо­го необхідно знати, які нові властивості товарів і послуг найбільш потрібні споживачу для задоволення конкрет­них потреб. Кожна фірма повинна орієнтуватися на такти­ку постійних вдосконалень у виробництві вже відомих ви­робів. Причому слід не лише обмежуватися суто конструк­тивними вдосконаленнями, впровадженнями нових інже­нерних розробок, а й надавати різні додаткові послуги.

Отже, поняття «маркетинг», як і всі інші економічні поняття й категорії, постійно наповнюється елементами якісного нового змісту. Якщо раніше це була діяльність щодо управління рухом товарів (їх просування) від ви­робника до споживача, то в сучасних умовах функції йо­го розширюються.

Маркетинг — система організації й управління діяльністю фірми щодо розробки (конструювання) нових видів товарів, їх виробниц-t    тва і збуту на основі вивчення ринку й потреб споживачів з метою отримання прибутку.

Таке розуміння змісту маркетингу значною мірою збіга­ється з підприємницькою діяльністю, спрямованою на задо­волення потреб покупців з метою отримання прибутків.

Особливістю сучасного автоматизованого виробництва є те, що воно в деяких галузях промисловості починає працювати за індивідуальними замовленнями. Так, в ав­томобільній промисловості кожна машина збирається і оснащується відповідно до індивідуальних смаків і поба­жань майбутнього власника. Наприклад, на основі 40 видів машин можна замовити кілька сотень зразків оздо­блення і оснащення їх. Тому ставиться така вимога до маркетингової діяльності: перш ніж вийти на ринок з тра­диційним товаром або послугою за наявності певних вдо­сконалень, слід попередньо знати, які саме зміни та нові споживчі якості потрібні для споживачів і як швидко їх треба здійснити. Водночас у споживачів за допомогою ре­клами можна формувати певні смаки, роз’яснювати, що вони виграють від впроваджених новинок, стимулювати покупців у придбанні перших модифікованих зразків то­що. Тільки з урахуванням цих моментів підприємець по­винен обґрунтовувати тактику і стратегію своїх дій.

Основні види маркетингової діяльності. Основними об’єктами маркетингових досліджень є вивчення товарів, покупців, конкурентів (внутрішніх і зовнішніх). З цією метою вивчають ринкову кон’юнктуру і розробляють її прогноз на майбутнє (різні терміни).

В умовах технологічного способу виробництва, засно­ваного на машинній праці, застосовувалися такі два ос­новні види маркетингу: 1) маркетинг, орієнтований на продукт або послугу; 2) маркетинг, орієнтований на спо­живача загалом або окремі категорії споживачів. В су­часних умовах використовується єдиний інтегрований маркетинг, який органічно поєднує обидва названі види. Щоб зрозуміти сутність інтегрованого маркетингу, необ­хідно попередньо коротко з’ясувати зміст кожного з на­званих видів.

Маркетинг, орієнтований на продукт або послугу, має певні різновиди залежно від того, є виготовлений продукт або послуга принципово новим чи традиційним товаром з новими якостями, інженерними розробками. При випуску технічно абсолютно нового продукту повин­ні використовуватися нові підходи до маркетингу. Круп­на фірма має створювати такий вид продукту або послу­ги, який з часом започаткує формування нової галузі, що означатиме появу масового ринку збуту, низький (або оп­тимальний) рівень витрат виробництва й отримання ви­соких прибутків. Лише в такому разі маркетинг, орієнто­ваний на продукт або послугу, буде виправданий. При випуску традиційного товару з новими якостями слід з’я­сувати наявність на ринку його потенційних покупців, вивчивши для цього ринок (з’ясувати характер попиту на товар, отримати інформацію про доходи споживачів, виявити райони вигідного збуту, проаналізувати конку-

рентоспроможність продукції, зібрати інформацію про фінансовий стан, рекламу конкурентів, їхні цілі, види послуг тощо).

Маркетинг, орієнтований на споживача, був важли­вішим в останні десятиріччя. Він передбачає насамперед інформацію про те, що купують окремі споживачі, при­чому цю інформацію слід отримати з першоджерел: із розмов з людьми, з відвідування торговельних виставок, запрошень на фірму або додому спеціалістів у цій сфері тощо. Зі всієї маси споживачів треба згодом виділити споживачів певної продукції, поділити їх на окремі гру­пи (залежно від рівня доходів, вимог до товару, потреб та ін.), тобто здійснити сегментацію ринку. Відтак до­цільно дізнатися, що певна група споживачів купувала раніше, чим вони користуються тепер, у якому районі їм найбільше подобається купувати товари, як вони викори­стовують їх і протягом якого періоду тощо.

При застосуванні кожного з цих видів маркетингу компанія (фірма) доручає окремим групам спеціалістів у сфері управління виконання певних функцій у сфері роз­робки нових видів продукції, їх виробництва, збуту і фі­нансів, тобто існує функціональний поділ праці у сфері управління. Така організація служби маркетингу ефек­тивна, коли невелика фірма випускає одноманітну про­дукцію (одного або кількох видів) або коли крупна ком­панія виготовляє товари за своїми технічними характе­ристиками. При цьому кожний співробітник служби мар­кетингу (маркетолог) виконує чітко окреслені відносно прості функції управління, що сприяє підвищенню його кваліфікації, спонукає до підвищення ефективності робо­ти внаслідок конкуренції між окремими функціональни­ми ділянками маркетингової служби.

Водночас із розширенням номенклатури продукції, що випускається, погіршується якість роботи маркетоло­тів, вони відстоюють інтереси своєї ділянки, а не всієї фірми. Ці недоліки меншою мірою виявляються при по­ділі всієї служби маркетингу за кожним товаром або окремою товарною групою. Відповідає за реалізацію ке­руючий з відповідним підрозділом співробітників. Завдя­ки цьому всебічно вивчається специфіка потреб основних груп споживачів на кожний товар. Але кожен співробіт­ник при цьому виконує дуже широке коло обов’язків (розробка товарної стратегії, реклама, збут), що не спри­яє підвищенню його кваліфікації.

Інтегрований маркетинг стає об’єктивною потребою Б Умовах значного скорочення життєвого циклу товарів і послуг, зростання індивідуалізованих потреб споживачів, інтенсивної дії закону зростання потреб та ін. Він допо­магає значною мірою усунути притаманні кожному окре­мому виду маркетингу недоліки. Інтегрований маркетинг передбачає створення спільних команд із управлінців — маркетологів і спеціалістів щодо конструювання й ство­рення продукції, творчу й органічну взаємодію між різни­ми управлінськими підрозділами і службами. У них здій­снюється інтегроване за всіма функціями управління. Та­ку команду очолює керівник із всебічною міждисципліна­рною підготовкою. Завдяки цьому складається комплекс­на програма діяльності фірми з розробки нових видів то­варів, їх виробництва і збуту на ринку, здійснюється оп­тимальна координація різних служб і підрозділів, що дає змогу оперативно реагувати на зміни в зовнішньому еко­номічному середовищі, на ринкову кон’юнктуру, отриму­вати достовірні прогнози про ринки товарів і послуг. Ін­тегрований маркетинг також не позбавлений деяких недо­ліків. Це насамперед ускладнення структури організації й управління (отже, й зростання витрат на їх утримання), певне погіршення знань маркетологами номенклатури то­варної продукції, деяке дублювання їх функцій.

До зовнішнього середовища маркетингу належать са­мі споживачі (зміни в їх споживчій поведінці, доходах, діяльність організацій з охорони прав споживача тощо), конкуренти, загальна економічна кон’юнктура в країні, політична обстановка, державне регулювання постачаль­ника, посередника та ін.

При пошуку і виборі відповідної ніші ринку розрізня­ють вертикальний маркетинг, орієнтований на верти­кальну нішу ринку, і горизонтальний маркетинг, орієн­тований на горизонтальну нішу ринку. У першому випад­ку фірма веде пошук можливостей певного товару або групи функціонально близьких товарів у різних групах споживачів. Цей вид маркетингу був уперше відкритий в американській компанії «IBM» з виробництва обчислю­вальних машин. Випускаючи такі машини, вона намага­лася пристосувати свою продукцію для конкретних по­треб споживачів у тих галузях, де використовувалися ці машини. Тому вже наприкінці 40-х років компанія мала спеціалістів з маркетингу в різних галузях економіки, які брали участь у створенні спеціальних курсів для навчання представників у сфері промисловості, роздріб­ної торгівлі, банківської справи, освіти, місцевих органів влади, страхування тощо, які навчали користуватися ці­єю обчислювальною технікою. Нині у цій сфері бізнесу вертикальні ніші ринку для найдешевших видів прог­рамного забезпечення і найдешевших видів електромеха­нічної частини ЕОМ (паралельно випускається матеріальна частина ЕОМ загального призначення) заповнюють пе­реважно посередники, а не виробники ЕОМ. Вони збира­ють із стандартних вузлів найбільш загальні комп’ютери (які не вимагають спеціальної установки й обслуговуван­ня) і реалізують їх (а також відповідне програмне забез­печення) на ринку.

Посередники можуть проводити мікромаркетингові об­стеження ринку, або так званий пробний маркетинг, через організацію безплатних семінарів, особисті контакти з по­купцями. Як правило, вони є спеціалістами у певній сфе­рі, завдяки чому знають особливості практичного застосу­вання продукції. Так, реалізуючи ЕОМ в архітектурі, ба­жано, щоб посередник-збутовик сам був архітектором.

Горизонтальний маркетинг, орієнтований на горизон­тальну нішу, намагається задовольнити потреби на весь комплекс товарів і послуг. Такий вид маркетингу вико­ристовують здебільшого багатогалузеві концерни і конг­ломерати. З цією метою при реалізації товару пропону­ються додаткові послуги для споживачів незалежно від того, чи існує між цими товарами або послугами органі­чний взаємозв’язок.

Важливого значення у маркетинговій діяльності на­бувають кредитування покупців, післяпродажне технічне обслуговування і постачання запасних частин. Складо­вою частиною маркетингу стає дизайн, за допомогою яко­го продукція даної фірми виділяється з-поміж технічно однакових виробів. Маркетинговою діяльністю фірми ке­рує один з її віце-президентів, якому підпорядковано окремі служби зі штатом маркетологів. Безпосередньо підпорядковані такому віце-президенту управляючі з планування продукції, руху товарів, їх пересування, мар­кетингових досліджень і збуту.

Наявність різних видів і форм маркетингу передбачає необхідність їх системного теоретичного й методологічно­го осмислення, що зумовило виникнення філософії марке­тингу, яка об’єднує потреби й інтереси підприємств та ор­ганізацій, споживачів. Така концепція є вихідним пунк­том процесу планування, зокрема стратегічного маркетин­гового планування, складання маркетингових програм.

Програма маркетингу — комплекс взаємопов’язаних заходів, що визначають дії підприємства на певний період на всіх етапах його Функціонування.

Ці програми можуть бути короткотермінові (до одно­го року) і середньотермінові (до 10—15 років). Багато фірм органічно поєднують ці програми в одну. Така про­грама є основою для розробки планів науково-дослідної

та дослідно-конструкторської роботи, випробування до­слідних зразків продукції, виробництва, збуту, сервісно­го обслуговування, оптимальних запасів продукції на складі, розрахунку фінансових витрат тощо. Вона, як правило, складається на 3—5 років, а зі зміною внутріш­нього і зовнішнього середовища постійно коригується.

Маркетингова програма містить основні цілі фірми (короткотермінові, середньо- і довготермінові), серед яких виділяють: головну ціль; стратегію розвитку господар­ського портфеля фірми (куди відносять випуск основних і додаткових товарів, пов’язаних єдиним технологічним процесом і т. ін.); стратегію зростання фірми (такі напря­ми її розвитку, як випуск товарів і послуг такого самого асортименту, але в більшому обсязі; диверсифікація виро­бництва, в результаті якої з’являються нові види продук­ції; освоєння зарубіжних ринків). Маркетингова програма також передбачає проведення цінової політики фірми, формування попиту, стимулювання збуту та ін.

Крім перелічених видів і форм маркетингу, розрізня­ють також маркетинг некомерційний, фінансовий, зов­нішньоекономічний тощо. Некомерційний маркетинг за­стосовують для управління господарською діяльністю не-комерційних організацій (навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, бібліотек та ін.), які не мають на меті отримання прибутків. Такі організації обслуговують еко­номічно невигідні сегменти ринку і значною мірою фі­нансуються спонсорами.

Маркетингова тактика означає процес формування та виконання завдань фірми на кожному ринку, для кожного товару або групи товарів у конкретний, як пра­вило, короткотерміновий проміжок часу. При цьому за­лежно від зміни індекса цін, сезонного зниження попиту та інших факторів відбувається коригування завдань фі­рми: посилюється реклама, знижуються ціни, розширю­ється асортимент послуг тощо.

Основні принципи маркетингу:

1) виробництво товарів і послуг повинно ґрунтувати­ся на точному знанні потреб покупців і реальних можли­востей фірми, організації або установи;

2) забезпечення довготермінової результативності фі­рми, для чого необхідно постійно мати певний комплект розробок для підготовки виробництва товарів і послуг, необхідних для ринку;

3) якнайповніше задоволення потреб споживачів, забез­печення їх необхідним комплексом післяпродажних послуг;

4) економічно ефективна реалізація продукції і по­слуг на чітко визначених ринках у заздалегідь заплано­ваних обсягах і в зазначені строки;

5) органічне поєднання маркетингової стратегії і так­тики з метою оперативного пристосування до постійно змінюваних потреб споживачів;

6) активний вплив фірми на формування і стимулю­вання потреб споживачів;

7) задоволені потреби та запити людей перестають бу­ти справжніми потребами і запитами, відбувається пос­тійне звуження ринків масового збуту. Тому фірма по­винна орієнтуватися на випуск тих товарів і послуг, яких ще немає на ринку, а їх конкурентоспроможність дедалі більше залежить від здатності радикально оновлювати їх асортимент і, отже, створювати нові ринки.

Так, згідно з оцінкою американських фахівців, май­же 90% американських домогосподарств забезпечені всі­ма видами товарів масового виробництва (автомобілями, телевізорами, холодильниками, тостерами, пилососами тощо). За цих умов передусім з’являються потреби у по­слугах інформації, оздоровленні, відпочинку. У свою чер­гу, надання таких послуг супроводжується появою відпо­відних виробів. У слаборозвинутих країнах, до яких на­лежить і Україна, при задоволенні потреб на продукцію масового виробництва першочергового значення набуває якість товарів і послуг.

Але, на відміну від високорозвинутих країн Заходу, у маркетинговій діяльності підприємств України слід на­самперед орієнтуватися на потреби і запити людей, які перебувають на межі виживання, прагнуть задовольнити найелементарніші фізичні й соціальні потреби. У розви­нутих країнах світу маркетинг орієнтується на потреби людей середнього класу, а також на групи людей, які прагнуть піднятися на вищий щабель життєвої ієрархії, хочуть піднести свій соціальний статус і наблизитися до вищих верств тощо.

2.8. Аграрні відносини і особливості їх розвитку в сучасних умовах

Сільське господарство — одна з пріоритетних галу­зей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливос­ті, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. Ці особливості значною мірою зале­жать від природних факторів.

2.8.1. Продуктивні сили і відносини власності у сільському господарстві

Сільське господарство та особливості його розвитку.

Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою га­луззю народного господарства. Так, наприкінці XX ст. з 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує приблизно 1 млрд. осіб. Проблема нормаль­ного забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в тому числі в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та лег­кої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров’я людини, її психологіч­ний, нервовий, емоційний стан тощо.

У сільському господарстві постійно розвиваються про­дуктивні сили та відносини економічної власності. Най­більш швидкими темпами ці зміни відбулися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському гос­подарстві було зайнято майже 80% сукупної робочої си­ли на планеті. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі було зайнято до 40% населення, а у промисловості — 35%. Наприкінці 90-х років XX ст. у сільському господарстві у передових країнах світу трудилося приблизно 5% працездатного на­селення, а в США — лише 2,5%. В Україні цей показник становить 17% населення.

Різке скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві у розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати основну масу населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує їжею майже 139 жителів країни, а в Україні лише приблизно 12—13.

Сільському господарству України було завдано вели­чезних збитків під час насильницької колективізації 1929—1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аг­рарної політики в часи панування адміністративно-ко­мандної системи. Внаслідок цього найбагатша чорнозема­ми країна світу, яка, згідно з оцінками спеціалістів, мо­же прогодувати не менше 500 млн. осіб, неспроможна по­ки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить та­кою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві вироб­ництво продукції рослинництва і тваринництва пов’яза­но з дією природних та біологічних законів. Так, термі­ни зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощуван­ня сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які пере­возять та переробляють продукцію.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вима­гає значної мобілізації сил працівників села. Адже посі­яти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі стро­ки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього пра­цівники села повинні бути забезпечені комплексом сіль­ськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десят­ків пристроїв. Велика залежність сільського господарст­ва від природних умов вимагає створення страхових фон­дів віз; посухи, надмірних опадів тощо.

Зщчний розрив між робочим періодом і кінцевими ре­зультатами значно впливає на формування доходів праців­ників села, оскільки остаточний їх розмір стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

Еволюція власності на землю. Аграрні відносини в ба-гатьої країнах Європи у XIX — на початку XX ст. харак­теризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Ангіії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належа­ло більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. 0,6% власнжків володіли 42,3% землі, а в 1918 р. у 16% зем­левласників було 71,2% землі. У Німеччині наприкінці XIX сг. на 13% поміщицьких і фермерських господарств припадало 71,4 % сільськогосподарських угідь.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX сг. фермери, орендуючи землю у лендлордів, найма­ли до 1 млн. осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупні­шим з них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менше 2 га землі. Основна частина її власників перетво­рилась на наймитів з наділом і орендаторів. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена долыцина, за якої зе­млю брали під заставу, селяни сплачували лихварям ве­личезні відсотки, а значна частина їх перетворилася ли­ше на номінальних власників землі.

У СІЛА панівною формою аграрних відносин було фер­мерське господарство. На початку XX ст. тут налічувало­ся 5,8 млн. ферм, що утворилися переважно в результаті купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 23% віддані в застіву страховим компаніям, а 42% — приватні. Із за­гальної кількості фермерських господарств 1 млн. розви­валися як капіталістичні господарства, у них працювало до 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. становила 2 тис. га землі, малої — 1,5 га.

В Україні протягом першої половини XIX ст. у сіль­ському господарстві панувала панщинна система. Пере­важна більшість державних селян у Східній Україні ма­ли наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Пол­тавській губернії, до 8,2 десятини — у Херсонській гу­бернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив З 9 десятини, а для забезпечення потреб сім’ї та сплати податків треба було мати не менш 5 десятин землі на од­ну ревізьку душу. Тому більшість селян України не мог­ли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені бу­ли шукати додаткових заробітків.

Після скасування кріпацтва у Галичині в 1848 р. у се­лян залишилося менше землі, ніж було її до реформи. У Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) з 48,1 млн. га земельного фонду надільне зем­лекористування селян в Україні зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилося без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рік збільшилося в 6,6 ра­за. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Укра­їні у 60-ті роки десятина землі коштувала майже 20 крб., а на початку XX ст. — до 190 крб.

Внаслідок столипінської реформи протягом 1905— 1915 pp. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906—1912 pp. в Сибір, на Далекий Схід виїхало майже 1 млн. осіб з України, але значна частина з них поверну­лася. У цих районах царської Росії проживало до 2 млн. українців.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних краї­нах у XX ст. відбувався через створення крупних капіта­лістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у СІЛА кількість фермерських господарств з по­чатку XX ст. до кінця 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до приблизно 1,9 млн.. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. Майже 60% з них вело госпо­дарство без найманої робочої сили. З них 370 тис. круп­них капіталістичних господарств (3,6%) виробляли на­прикінці 90-х років понад 67% сільськогосподарської продукції, а 1,5 млн. малих ферм були збитковими навіть з Урахуванням державних дотацій; ще 570 тис. ферм мали дохід до 5 тис. дол., що з вирахуванням державних дотацій також означає їх збитковість, хоча вони володі­ли 44% приватної земельної власності, тоді як на 3,6% великих капіталістичних господарств припадало лише 20% сільськогосподарських угідь.

У країнах Західної Європи розмір фермерських госпо­дарств значно менший. Так, у Данії середня ферма має 32 га землі, в Німеччині — 18, у Франції — 14, в Італії — 6 га. Проте характерним для цих країн є вироблення ос­новної маси сільськогосподарської продукції крупними ка­піталістичними фермами. Крім того, існування більшості ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які отримує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50 % на сільськогосподарську продукцію, у США — 35 %, в Японії — 75 %. Без такої допомоги фер­мерські господарства не змогли б вижити. Так, за підра­хунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок.

Значного поширення в розвинутих країнах світу на­була оренда — тимчасове надання землі за плату капіта­лісту — орендарю або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії — до 40%. У СІЛА по­над третини сільськогосподарських угідь є власністю дер­жави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору продовжується.

Різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім’ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату од­ному з членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогос­подарські корпорації. Наприклад, у США у такі корпора­ції об’єдналися до 90% сімейних ферм, а 95% корпора­цій мають до 10 ферм. У Швеції — понад 100 тис. фер­мерських господарств, більшість з яких є членами сіль­ськогосподарських кооперативів.

Еволюційний (поступовий) шлях розвитку аграрних відносин колишнього СРСР перервала здебільшого на­сильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила в розряд куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося на­сильницьке усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати у колгоспи, селяни масово різали худобу. Тому кількість коней з 1929 по 1935 рік скоро­тилася з 32,6 млн. до 14,9 млн., приблизно у 2 рази змен­шилося поголів’я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгос­пів були збитковими. У них впроваджувався позаеконо­мічний примус до праці, відновлювалися феодальні мето­ди експлуатації, відбувалося волюнтаристське витіснен­ня різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і дер­жавна.

Незважаючи на це, лише у 70—80-х роках більшість колгоспів і радгоспів стали рентабельними. У 1990 р. во­ни виробляли майже 1 т зерна на душу населення, що відповідало світовим нормам і давало змогу забезпечити населення раціональними нормами споживання. Потуж­ною була і матеріально-технічна база сільськогосподар­ського виробництва.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністратив­ними методами впродовж кількох десятиліть через меха­нізм «ножиць цін» (завищених на продукцію промисло­вості та занижених на сільськогосподарську), весь додат­ковий і значна частка необхідного продукту вилучалися з села. Внаслідок такого пограбування селян зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискоре­ного зменшення кількості колгоспів і збільшення — рад­госпів.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аг­рарних відносин.

2.8.2. Радикальні перетворення У відносинах власності та АПК

Аграрні реформи в сільському господарстві. На по­чатку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялося 75% валової сільськогосподарської про дукції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільсько­господарських угідь. За час економічної кризи сільське господарство України, як й інших країн колишнього СРСР та Східної Європи, зазнало значних збитків. За об­сягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції наша держава виявилася відкинутою майже на 40 років назад, а за виробництвом зерна — на 100 років.

Головна причина аграрної кризи в Україні — насам­перед порушення закону вартості в сільському господар­стві. Це означає відсутність паритету цін на сільськогос­подарську продукцію і на промислові товари для аграр­ного виробництва. У багатьох розвинутих країнах світу існує така форма державного регулювання цін на сільсь­когосподарську продукцію, як паритетні ціни. Наприк­лад, у США в законодавчому порядку держава встанови­ла таке співвідношення цін на сільськогосподарську про­дукцію і цін на товари і послуги, які купують фермери, яке існувало у 1910—1914 pp. і в разі його порушення надає відповідну суму дотацій фермерам. Такі дотації у 1999 р. становили 23 млрд. дол. В Україні внаслідок дис-паритету цін і відсутності державних дотацій сільського­сподарські виробники з 1991 до 1998 рік втратили понад 95 млрд. грн. Аграрна криза зумовлена й енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості та ін.

В Україні, крім того, через аварію на Чорнобильській АЕС понад 3,5 млн. га угідь забруднено радіонуклідами. У стані глибокої екологічної кризи, близької до катастро­фи, перебуває майже 15% сільськогосподарських угідь. Зокрема, із 33,3 млн. га пашні понад 10 млн. еродовані, до 17 млн. га дефляційно небезпечні, понад 10 млн. мають підвищену кислотність. Землі останніми роками все біль­ше виснажуються через зменшення кількості мінераль­них та органічних добрив. Все це зумовлює необхідність радикальних аграрних реформ.

Аграрна реформа — процес трансформації економічних відно­син, насамперед відносин власності в сільському господарстві.

Оскільки складовими частинами економічних відно­син є техніко-економічні, організаційно-економічні відно­сини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи — насамперед зміни в техноло­гічному способі виробництва: впровадженні нової техні­ки, культури землеробства, нових форм організації виро­бництва і праці та ін.

В умовах розгортання НТР радикальні перетворення технологічному способі виробництва у сільському гос­подарстві можливі на шляху інтенсивного розвитку біо-технології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка створює умови для розгортання біологічної, біотехноло-гічної революції. Так, за допомогою генної інженерії створюються нові організми з наперед заданими власти­востями, змінюються спадкові якості сільськогосподарсь­ких рослин і тварин.

Щоб не відставати від розвинутих країн світу в цій сфері, Україна повинна значно пожвавити роботу в галу­зі селекції та насінництва. На жаль, обсяги цих робіт у нашій державі, наприклад з цукровими буряками, при­близно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селек­ційній фірмі Заходу.

Аграрні реформи передбачають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком чого є зміни соціальної структури. Трансформація еконо­мічної власності вимагає насамперед зміни суб’єктів власності. Це передбачає роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в тому числі відродження приватної вла­сності. Стосовно колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа включає паювання землі та основних засобів ви­робництва, створення агрофірм, акціонерних товариств, добровільних селянських спілок, кооперацію та інші за­ходи.

В Україні аграрна реформа має на меті усунення дер­жавної монополії на землю, формування дбайливого гос­подаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас помилковою є орієн­тація на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень.

Аграрні реформи у сфері економічної власності пере­дбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рент­них платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукуп­ності відносин економічної власності у всіх сферах суспі­льного відтворення.

Аграрні реформи у сфері юридичної власності означа­ють зміни в землеволодінні, землекористуванні та земле-розпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: 1) визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства; 2) можливість формування з розпайованих підприємств приватної влас­ності на майно; 3) утвердження права розпоряджатися  землями, переданими в колективну власність, та надан­ня земельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприєм­ства; 4) спрощення процедури передання земельних діля­нок у колективну власність та постійне користування.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні ре­форми здійснюються шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств, державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фер­мерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім’ї, а також на найманій праці), коопера­тивів та ін.

Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині серед ново-створених господарств на селянські господарства в се­редині 90-х років припадало менше 20% сільськогоспо­дарських угідь, на кооперативи — майже 40%, товарист­ва з обмеженою відповідальністю — менше 25% угідь. Виняток становлять Польща та Румунія, в яких внаслідок цього спостерігаються кризові явища. У Чехії 1197 коопе­ративів перетворилися на 1233 кооперативи нового типу, 39 акціонерних компаній та 59 компаній інших типів.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх чле­нів на землю (а також на інші засоби виробництва), не слід відносити до приватної форми власності. Вони є по­чатковими формами колективної власності, в якій поєд­нуються приватні та колективні елементи при перева­жанні колективних.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. Замість колгоспів утворилося 14,9 тис. нових агроформувань, сертифікати на земельний пай видано 6,5 млн. громадян, 5,6 млн. селян здали свої паї в оренду і отримали на них 1,5 млрд. грн.

Проте фермерські господарства поки що працюють гірше, ніж колгоспи і радгоспи.

Значною мірою це пояснюється слабким забезпечен­ням малогабаритною технікою, існуючими типами трак­торів, комбайнів тощо, їх неефективним використанням через невеликі площі землі в кожному господарстві тощо. Крім того, ремонт і підтримка техніки в робочому стані вимагають від фермерів на ЗО—40% більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах. Тому є підстави стверджувати про хибність політики поспішної «фермеризації», яку можна розглядати як колективізацію навпаки.

З викладеного та досвіду розвинутих країн світу ви­пливає висновок про пріоритетність колективної форми власності в сільському господарстві. Якщо, здійснюючи радикальну аграрну реформу в Україні, орієнтуватися на пріоритетність приватної власності, заснованої на влас­ній праці, то на місці кожного колгоспу або радгоспу тре­ба створити не менше 40 ферм (кожна з яких повинна ма­ти господарські будівлі, бути електрифікованою, забезпе­ченою водою і комунікаціями тощо). Тому обнадійливим є створення в Україні на базі колгоспів і радгоспів зде­більшого колективних господарств: майже 7 тис. госпо­дарських (акціонерних) товариств, 3,5 тис. сільськогос­подарських кооперативів і 2,9 тис. приватних госпо­дарств з орендними відносинами, 1,2 тис. фермерських господарств.

Водночас необхідно раціонально поєднувати колек­тивне привласнення з приватним при переважанні колек­тивних засад, тобто колективна власність виступає осно­вою приватної, а не навпаки. Навіть коли спочатку осно­вою створення, наприклад, кооперативів, була приватна власність, то з її утворенням домінуючою стає колектив­на складова.

Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).

Аграрно-промисловий комплекс. АПК — це сукуп­ність галузей народного господарства, зайнятих виробни­цтвом, переробкою, зберіганням і доведенням до спожи­вача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі сфери: 1) виробництво засобів вироб­ництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) зби­рання, заготівля, переробка, зберігання, транспортуван­ня сільськогосподарської продукції.

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктив­них сил народного господарства, поглибленням суспіль­ного поділу праці, розгортанням НТР. Впровадження її досягнень у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарсь­кого виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. част-ка продукції сільського господарства у валовій продук­ції країн Заходу становила приблизно 85%, то нині у СІЛА та Англії — до 3%, Франції, Італії — майже 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського го­сподарства нових галузей, які продовжують обслуговува­ти його.

До першої сфери АПК належать галузі й підприємст­ва, які виготовляють для сільського господарства техні­ку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі вироб­ничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспорт­не господарство, елеваторно-складські підприємства, зв’я­зок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об’єкти. Невід’ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об’єднання та ін.

АПК розвинутих країн Заходу охоплює від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева про­дукція — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Так, у США в цій сфері було за­йнято понад 23 млн. осіб, а обсяг валової продукції переви­щив 1 трлн дол.

Роль первинної виробничої ланки в сільському госпо­дарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об’єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських гос­подарств, які об’єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих по­слуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподар­ським коопераціям придбати всю необхідну техніку не­можливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-еко­номічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — вироб­ників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської тех­ніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійсню­ється через технічні центри. У Франції, Італії, Велико­британії та інших країнах поширені кооперативи для спі­льного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фір­мами техніки у кредит і постачання фермерами сільсько­господарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об’єднан­ня (як основна форма економічних зв’язків в АПК) здій­снюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і збе­ріганням, вступають у виробничу кооперацію з поста­чальниками промислової продукції для сільського госпо­дарства. Тому некоректними є висновки окремих учених про те, що стимули до праці, які можуть бути створені у приватних господарствах, перевищують ефект масштабу колективних господарств.

Держава активно регулює діяльність АПК через меха­нізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звер­нути особливу увагу на зберігання, переробку та реаліза­цію сільськогосподарської продукції (в Україні через по­гане зберігання втрачається до 25% всієї продукції).

Аграрні відносини у сільському господарстві найпов­ніше відображаються у формах земельної ренти

2.8.3. Земельна рента та її форми в сучасних умовах

Диференціальна і монопольна земельні ренти. Рен­та — економічна форма реалізації власності. Тому зі зміною відносин власності з’являються нові форми зе­мельної ренти.

В умовах феодалізму рента як економічна форма реа­лізації власності феодала на землю виступала спочатку як панщина, пізніше — оброк, на зміну якому в період розпаду цього ладу прийшла грошова форма.

Земельна рента (за капіталізму) — орендна плата землевласни­ку за тимчасове користування землею орендарем.

Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна сис­тема та ін.), то орендар додатково платить за користуван­ня ними. У цьому разі орендна плата більша за ренту.

Диференціальна земельна рента існує у формі дифе­ренціальної ренти І і диференціальної ренти II. Причи­ною виникнення диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучити в сільськогосподарський оборот гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість, а отже, й ціни на сільськогос­подарську продукцію, встановлюються залежно від умов виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях (у промисловості — середніх умов). Інакше втра­чається інтерес землевласника і орендаря до ведення сіль­ського господарства на гірших землях, на них не будуть забезпечені нормальні умови для розширеного відтворен­ня. За цих умов на середніх і кращих землях утворюєть­ся додатковий чистий дохід, який набирає форми дифере­нціальної ренти І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є різниця в родючості та місцерозташуванні земель. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогоспо­дарських найманих працівників або фермерів.

Господарства, розташовані на кращих та середніх за якістю землях, витрачають на одиницю продукції менше праці, отримуючи при цьому кращі врожаї сільськогос­подарської продукції. Внаслідок цього диференціальна рента І в умовах суспільної власності на землю повинна вилучатися державою. В умовах капіталізму її привлас­нює землевласник у формі орендної плати.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок ін­тенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліп­шення культури землеробства і тваринництва, за раху­нок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищу­вати продуктивність праці й отримувати більше продук­ції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економіч­ною родючістю. За умов раціонального сільськогосподар­ського виробництва додаткові капіталовкладення забез­печують не тільки окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набирає форми диференці­альної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орен­дар землі протягом дії орендного договору. При укладан­ні нового договору землевласник, як правило, враховує зроблені в попередні роки орендарем додаткові капіта­ловкладення, вищу родючість землі й збільшує плату за землю. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на тривалий термін, а землевлас­ник — навпаки.

У колишньому СРСР диференціальна рента І вилуча­лася державою через механізм найнижчих закупівельних цін у найсприятливіших для ведення сільського госпо­дарства умовах і систему обов’язкових поставок сільсько­господарської продукції за цими цінами. Диференціаль­на рента II переважно залишалася в господарствах і ви користовувалася для розвитку виробництва й частково для додаткового стимулювання працівників колгоспів і радгоспів.

Нині диференціальна рента в Україні повинна вилу­чатися через механізм рентних платежів, плати за зем­лю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її родючість, забезпеченість вологою, теп­лом, а також місцерозташування ділянок, їх конфігура­ція тощо) подана в державному земельному кадастрі.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у над­звичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Роз­міщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію, як привило, перевищує їх пропозицію, то на них встановлюють ціни, вищі від вартості, або мо­нопольні ціни. Внаслідок цього утворюється надприбу­ток, який набирає форми монопольної ренти і привлас­нюється землевласником. Джерелом її існування є част­ка доходів покупців, які купують на ринку ці продукти. Тому рентні платежі, плата за землю повинні бути вищи­ми на цих ділянках.

Абсолютна рента.

Абсолютна рента — в у мовах капіталізму форма земельної ренти, яку необхідно сплачувати власникові за будь-яку ділянку землі не­залежно від її родючості й місця розташування.

Отже, абсолютна рента є економічною формою реалі­зації монополією приватної власності на землю, її джере­ло — надлишок додаткової вартості над середнім прибу­тком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподар­ської продукції та суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — значно нижча органічна будова ка­піталу в сільському господарстві. Коли фермер або капі-таліст-фермер сам є власником землі, зникає причина іс­нування абсолютної ренти.

У результаті розгортання НТР в сільському господар­стві (впровадження біотехнології, електроніки, комп’ю­терної техніки тощо), а також монополізації агробізнесу, Інтеграції сільського господарства з переробними галузя­ми промисловості, формування АПК відбувається посту­пове зближення органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю, що зумовлює дію тенден-Щї до зменшення абсолютної ренти.

Повному вирівнюванню органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю перешкоджає сезонний характер виробництва, а отже сезонний характер використання сільськогосподарської техніки, значна віддаленість багатьох ферм від ринків збуту, що спричи­няє зростання питомої ваги транспортних засобів серед знарядь праці. Крім того, НТР ще не охопила більшості країн світу або охопила їх далеко не повною мірою. Тому органічна будова капіталу в сільському господарстві та­ких країн нижча, ніж у промисловості, що зумовлює іс­нування у них абсолютної ренти. Оскільки органічна бу­дова капіталу у сільському господарстві розвинутих кра­їн піднялася до рівня промисловості й навіть перевищи­ла його, то деякі економісти ще майже три десятиліття тому почали стверджувати про зникнення цієї форми земельної ренти. Другою умовою її зникнення дехто з науковців вважає значні дотації держави сільськогоспо­дарським товаровиробникам та істотну модифікацію внаслідок цього процесу ціноутворення. Такий підхід до проблеми існування абсолютної земельної ренти є однобі­чним, некомплексним, оскільки враховує лише умови її виникнення, а не причину, яка є вагомішим чинником, ніж умова. Крім того, цей підхід ігнорує наявність оренд­ної плати за землю. Так, у США вона становить до 10% її ринкової вартості, або в середньому 350—400 дол. за гектар; у Канаді на оплату оренди витрачається 40—45% вирощеного врожаю, у Франції — до 1/3 врожаю. Тому аграрна політика в розвинутих країнах світу передбачає поступове перетворення фермерів-орендарів на власників землі через механізм викупу, що, в свою чергу, призведе до зменшення державних дотацій в сільське господарст­во, до зниження цін на продукцію.

У разі приватизації землі в Україні, перетворення землі на товар, істотний вплив на процес ціноутворення матиме орендна плата. Це призведе до значного зростан­ня цін на сільськогосподарську продукцію.

Дотації сільськогосподарському виробництву надаю­ться з державного бюджету, податкової системи, тоді як земельна рента є результатом реалізації власності на зем­лю. І лише коли власником землі є держава, одержана нею земельна рента може використовуватися для надан­ня дотацій землекористувачам. В усіх інших випадках вона привласнюється землевласниками. При цьому дота­ції, як правило, повинні одержувати землекористувачі, а не землевласники, що ще раз свідчить про принципову відмінність цих видів доходів.

Загалом процес перетворення землі на товар має по­зитивні та негативні риси. Позитивними є: 1) формуван­ня повноцінного господаря землі (у такому разі фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі, намагатиметься поліпшувати якість зем­лі не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на’ пенсію, й забезпечити собі належний рівень життя); 2) створення додаткових стимулів для іноземних інвести­цій в економіку країни тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за наявності довготермінової оренди. Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є: 1) можливість концентрації значної частини землі в руках кланово-тіньових структур і навіть інозем­ного капіталу (через підставних осіб), які спекулювати­муть земельними ділянками; 2) такий шлях не сприяти­ме формуванню реального власника і господаря, який працюватиме на землі, сприятиме капіталізації аграр­них відносин, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері — подоланню відчуження працівників від влас­ності (на землю, інші засоби виробництва і створений продукт); 3) дрібні фермерські ділянки заважають вико­ристовувати переваги сівозміни, меліорації та деякі інші чинники зростання сільськогосподарського виробництва; 4) приватна власність і заснований на ній механізм рин­кового господарювання не гарантує постійного поліпшен­ня якості земель, що зумовлює потребу в реалізації про­грам консервування земель, виводу з обороту високоеро-зійних земель й інші міри захисту.

З рентними відносинами тісно пов’язана ціна землі. Земля в багатьох країнах світу є об’єктом купівлі-прода-жу внаслідок узаконеної приватної власності на землю. Земля — особливий товар. Ця особливість полягає в то­му, що вона є продуктом природи і на неї початкове не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі зумовлена не вартістю, а величиною доходу, який вона приносить своєму власни­кові, — рентою. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде меншою, ніж дохід у формі від­сотка, отриманий від вкладання цієї суми в банк. Внас­лідок цього ціна землі є капіталізованою земельною рен­тою і визначається за формулою

Ціна землі = Рента 100.

Банківський відсоток

За підрахунками економістів, ціна ріллі в областях зрошуваного землеробства в Україні, визначена на осно­ві принципу капіталізації земельної ренти за 20 років, становить на немеліоративних землях у Дніпропетров­ській області 3260 дол. за 1 га (на зрошуваних — 9748), у Кіровоградській — 3278 (8638), у Кримській — 2548 (8312), у Миколаївській — 2670 (11209), в Одеській — 2664 (7899) дол. за га. В умовах тотального зубожіння населення, різкої поляризації суспільства земля в Украї­ні не повинна бути товаром. Купити 1 га землі більш як за 3000 дол. нині спроможна лише кланово-номенклату­рна еліта. Загалом навіть ці ціни є заниженими, оскіль­ки на початку XX ст. одна десятина землі продавалася у Східній Україні за 190 крб., а отже значно дорожче.

Надзвичайно висока ціна землі у великих містах. Так, в Токіо ціна невеликої ділянки під будинок стано­вить до 37 середньорічних доходів громадян.

Дізнайся вартість написання своєї роботи